Ніхто не сумнівався: другий тиждень безпрецедентно тривалих травневих вихідних рідні телеканали присвятять Дню Перемоги.

Так і сталося - з понеділка до неділі включно більшість каналів давали своєму глядачеві поживу у вигляді заходів зі вшанування великого подвигу радянського народу в не менш Великій вітчизняній війні, а також нескінченного марафону з кінофільмів, присвячених тій самій темі.

Про телевізійний День Перемоги 9 травня ваш автор уже писала. Тож хотілося б зупинитися окремо на проектах та фільмах, які впродовж тижня потішили нестандартним підходом до вшанування вже згаданої пам'яті.

У вівторок, 7 травня, на каналі «1+1» випустили в ефір три перші серії свіжого, «щойно з печі», російського серіалу «Розвідниці». Наступного дня тут показали ще три серії, іншу половину 12-серійної теленовели залишили на наступний тиждень. А проте вже з перших серій прем'єрного фільму, який, як і обіцяли менеджери каналу, в Україні показали навіть раніше, аніж за місцем створення, в Росії, можна судити про його чесноти й вади.

Те, що «Розвідниць» показали вперше саме в Україні, виглядає цілком логічним, адже події перших епізодів розгортаються в Києві напередодні вторгнення Німеччини на територію України. Проте з першої серії ніщо: ані топографія, ані побутові особливості, ані атмосфера - не вказує ні на конкретне на місце дії, позначене хіба що дрібними літерами в куточку екрана «15 квітня 1941 року, Київ», ні на передчуття війни. Творці стрічки не завдали собі клопоту бодай символічно позначити місце дії, приміром, демонстрацією київських гір чи банями Софії. Ба більше, одна з головних героїнь, Зоя Величко, колишня злодійка й дочка репресованого куркуля (!), напрочуд релігійна людина, дозволяє собі в одній із серій назвати Києво-Печерську лавру «Киево-ПечОрской». Це одразу видає місце «випічки» серіалу та належність актриси до російського кіно, бо лише росіяни плутають київський Печерськ із північною російською річкою Печорою.

Так само дико виглядають помічники партизанів на вже окупованій німцями Київщині. Мало того, що села навколо Києва виглядають достоту як десь у Калузькій губернії (дерев'яні ізби замість мазанок). Тут, виявляється, місцеві мешканці в 40-х роках минулого століття розмовляли чистісінькою російською мовою без жодного натяку на український акцент. Навіть нині, по кількох століттях шаленої русифікації, такої мови по київських селах не почуєш, хіба що в крутих котеджних поселеннях. А на початку окупації навіть німці писали свої листівки українською, аби достукатися до селян.

Якби в стрічці дотримувалися принципу тотальної русифікації всіх персонажів із метою максимально спростити сприйняття карколомного сюжету, може, такого питання й не виникло. Але чомусь німці тут розмовляють німецькою, а латиші - російською з відчутним акцентом. Тобто щодо персонажів іноземних маємо чіткі мовні характеристики. Чому ж тоді українські селяни розмовляють, наче випускники сучасного російськомовного ліцею? Відповідь на це одна: українці у виконанні російських сценаристів, режисерів та акторів не мусять претендувати на якусь особливу ідентичність. Що цілком узгоджується з останніми ідеологічними доктринами імені Володимира Путіна та патріарха Кирила в частині якогось дивного, але, на думку авторів доктрини, єдиного, в тому числі й за мовною ознакою, «Русскаго міра».

Втім, судячи з усього, автори «Розвідниць» не надто переймалися якоюсь правдоподібністю чи вмотивованістю дії. Ці ляльководи написали сценарій, за яким цинічна навідниця-злодійка та полум'яна комсомолка мусили переродитися в горнилі великої війни задля спільної боротьби на благо такої ж великої Вітчизни. Тож Аріна Прозоровська, дочка російських київських інтелігентів, які невідь у який спосіб прищепили їй незмірну любов до комуністичної батьківщини (у першій серії за батьком Аріни взагалі приходить НКВС, але чекістів убиває покровитель Зої, який хотів пограбувати Прозоровських за наводкою марухи), стає «заклятою подругою» тієї, кого так і не пробачила за смерть матері.

Тому персонажі в серіалі поводяться геть як маріонетки на мотузках. Треба врятувати дочку Величко від «авторитетної» Яни-злодійки - її напрочуд легко вбиває куратор Зої в школі розвідниць. Треба витягти з Риги геніального радянського вченого, щоб він не дістався ворогу, й дівчата, в яких нема ні досвіду, ні вмінь вести складну дипломатичну гру на грані провалу, так само легко доставляють його на радянську територію.

Я вже не кажу про те, що створення розвідувальної школи в Києві за два місяці до нападу фашистів на СРСР викликає великі сумніви. Як і гуманізм вербувальників, котрі обмежуються легеньким шантажем обох дівчат, не застосовуючи більш дієвих фізичних «засобів впливу».

Одне слово, нову стрічку російських кінематографістів цілком можна назвати фантазією на тему Великої Вітчизняної війни. В дусі якихось «Ми з майбутнього» чи нескінченних «Смершів». Вийшов такий собі ляльковий театр бойових дій. Хоча акторські роботи Світлани Іванової (Аріна) та Світлани Устинової (Зоя) питань не викликають - дівчата грають азартно, з цілковитою віддачею. І стежити за тим, як розвиваються їхні стосунки від ненависті до вимушеної злагодженості в діях, досить цікаво. Але не настільки, щоби жертвувати ще кількома годинами часу, аби додивитися перший сезон серіалу (автори обіцяють продовження!) до кінця.

У День же Перемоги «Плюси» зробили кіно гурманам справжній подарунок. У передпраймі 9 травня тут показали фільм Карена Шахназарова «Білий тигр». Про цю непересічну кінострічку, прем'єра якої відбулася 3 травня торік на Першому російському, писано й сказано багато. І словами переважно в найвищому ступені похвальними. Висока оцінка фільму цілком справедлива, додам свою скромну думку до численних панегіриків Каренові Шахназарову. Принаймні, відірватися від перегляду неможливо вже з перших епізодів. Ну, а фінальні кадри, де Гітлер провадить філософську бесіду з невідомим співрозмовником (дияволом? режисером Шахназаровим? фельдмаршалом Кейтелем, який щойно після підписання капітуляції поїдав полуницю з вершками?), просто занурюють у розпечене пекло розуміння: коли Гітлер каже, що він, розпочавши війну зі світом, лише втілив усі потаємні мрії німців, бо насправді війна всіх з усіма триває постійно й завжди, біснуватий фюрер правий. Тим паче, у фінальних кадрах Адольф Алоїзович постає не тим хворим напівбезумним створінням, як у кінохроніках своїх останніх днів, а цілком міцним здоровим чолов'ягою років 60. Тобто таким, яким він міг би бути, якби вижив у травні 1945-го.

Ця фантасмагорична історія не має нічого спільного з російськими воєнними «опупеями» останніх років і поряд із теж торішньою, цього разу українсько-російсько-німецькою картиною «4 дні в травні», яку цього року українському глядачеві показав НТН, демонструє: в Росії навчилися чітко розділяти свою кінопродукцію про війну на різні категорії - від пригодницьких серіалів про «подвиги розвідників» до відверто фестивальних фільмів «не для всіх». Але це, на жаль, не про нас. Українці, як заведено впродовж останнього десятиліття, змушені в «переможному» травні ковтати кінопродукцію північно-східного сусіда й мовчки давитися його відверто зневажливим ставленням до свого колишнього сателіта.

А проте в царині суто телевізійної продукції можемо похвалитися проектами, які в Москві не можуть виходити апріорі. Таким можна назвати «Кубок українських шкіл» на найкраще знання історії Другої світової та Великої вітчизняної війни. Провів його на каналі «Інтер» Савік Шустер у формі спецвипуску ток-шоу «Шустер live» 10 травня.

Щось подібне Савік Шустер робив і торік, тоді ще на Першому національному. Але без кубку. Цього року ведучий вирішив улаштувати вікторину між чотирма командами українських школярів, які, відповідно, представляли захід (Львів), центр (Київ), південь (Одеса) та схід (Харків). Учні, яких на відповідальну місію відрядили міські та районні відділи народної освіти, змагалися, хто краще знає історію Другої світової та Великої вітчизняної війни. Те, що Савік Шустер саме так позначив предмет вікторини, - ще один аргумент на користь уже зазначеної автором суто української тенденції цього року вживати дефініцію «Велика вітчизняна війна» на позначення лише частини Другої світової війни, а не самостійного явища в історії.

Учасники змагалися між собою за кубковою європейською системою, тобто на виліт. Головним арбітром був перший президент України Леонід Кравчук. Останній мав оцінювати як правильність чи неправильність відповіді на запитання, так і аргументацію команди, чому саме вона обрала такий варіант відповіді з чотирьох можливих. За правильну відповідь школярі отримували два бали, за аргументацію - ще стільки ж. Запитання, що їх пропонували школярам редакція та вони самі, були досить непростими. І якщо вони стосувалися фактів і дат, оцінювати відповіді Леонідові Кравчуку було досить просто. Хоча якось і довелося вдатися до повторів, аби з'ясувати, хто з учасників помилився в даті визволення першого населеного пункту України. А ось коли почалися запитання, що більше вимагали інтерпретацій та знання кількох джерел інформації, все вийшло набагато цікавіше. Скажімо, на запитання, ким був генерал Власов, львівські школярки, які його й поставили, відповіли, що це був борець із більшовицьким режимом. Київські ж учасники гри, котрим воно адресувалося, сказали, що Власов - зрадник, бо порушив присягу. Третейський суддя Леонід Кравчук зауважив на все це, що генерал Власов занадто суперечлива фігура, аби судити його вчинки однозначно.

У фінал вийшли команди «двох столиць» - Києва та Харкова. Фінальна дуель як у краплі води відбила ментальні особливості двох мегаполісів. Точніше, їхні інтелектуально-історичні уявлення. Якщо столичні школярі свої відповіді аргументували документами й посиланнями на численні альтернативні джерела, то їхні харківські ровесники брали розумуваннями про те, чому той чи інший варіант відповіді для них неприйнятний. Прийнятними ж відповідями для харків'ян виявлялися ті, до яких схиляються офіційні історики, далекі від альтернативних інтерпретацій.

У підсумку за кількістю балів переміг Київ. Але глядачі чомусь під час свого голосування дали харків'янам 79% підтримки. Це виглядало досить дивно і замалим не підлаштовано. Так і хотілося сказати, що в столичних юних істориків просто вкрали перемогу. А може, «вся Україна», представлена в студії Шустера, цього разу складалася з мешканців Слобожанщини? Надто вже останнім часом возлюбив Савік Шустер «Допу» і «Гепу».

Ще один неприємний момент, який змусив думати про підлаштованість перемоги харків'ян. Вони, так само, як і ведучий, розмовляли російською, хоча й чудово зачитували запитання українською. Тоді як львівські, київські та навіть одеські школярі відповідали на запитання та аргументували відповіді мовою державною. Щоправда, харків'яни, коли йшлося про складні запитання, виставляли до мікрофона свого єдиного україномовного учасника.

Але, попри все, проект показав, наскільки все-таки українські школярі просунулися в своїх знаннях про Другу світову війну на відміну від своїх батьків і надто ж дідів. Котрі навіть не могли собі уявити, що історія - це геть не те, що написано в підручнику імені ВКП(б).

На фото - кадри з фільмів «Розвідниці» і «Білий тигр». Фото надані прес-службою «1+1»