Кажуть, було таке:  людина, що втратила пам’ять, відновила її, просто пишучи якісь слова. Треба викликати потік слів - і помалу картинка минулого повертається.

Питаннячко одне: з якого слова почати? Наше суспільство якраз і нагадує  хворого на амнезію. Починає щось белькотіти, а прислухаєшся - НАТО, російська мова, бандерівці, москалі… Рівень Еллочки-людоїдки. І що воно ото йому дало, суспільству, безкінечне вимовляння тих слів? З пам’яттю ті самі проблеми.  Платівка ніби обертається, рух є, одначе звучить одне й те ж саме. Хвороба не лікується, навіть прогресує.

Айсберг сплив…

В останній програмі «Приховане життя» («1+1», 23 грудня) ведуча Наталя Мосейчук, здається, побила усі рекорди телевізійної улесливості. Ну, так не прогиналися і перед партійними бонзами за часів СРСР - хіба що перед Леонідом Іллічем. І це журналістка, що походить з р-революційного 5 каналу… Швидко міняємось, молодця! Належить вписатися у візерунок шпалер, які оце знову переклеїли. Втім, гламур він і є гламур, лагідне муркотіння є його неодмінною складовою. Усі герої Мосейчук, у підсумку, виглядають на один копил - як у знаменитому телесеріалі. Тільки там у третьорейхівських персонажів характер був нордичним, а тут м’якуш м’якушем.

На фоні журналістки Ян Табачник виглядав куди органічнішим. Адже артист, уловив, чого від нього чекають, і зіграв за передбачуваним сценарієм. Він - зразковий сім’янин, любить дружину й дітей. Він - дисциплінований партієць, хоча  й любить понад усе свободу. Помаранчевих не шанує, і має на те право - вони на нього наїхали. Як і коли, я особисто не знаю, одначе, напевно ж, було. Особливість новітніх часів пан Табачник бачить  у тому, що, коли раніше, за СРСР, він мав що приховувати (попивав, скажімо), то тепер - ніц,  увесь на поверхні! Троє дітей, самі розумієте, та й здоров’я  для подвигів непідходяще. Словом, «неприхований» він, отакий, як є, якого бачите.

На мій погляд, Табачник доволі точно сформулював особливість формату подібних телевізійних програм. Називається «Приховане життя», а завданням є доказ того, що айсберг увесь на поверхні. А коли нічого втаємничувати - нічого й соромитися. Американський  стандарт подання персонажів політичного життя - там електорат не терпить будь-якої тіні: розповідай усе, і квит. І не доведи Боже щось там приховати - імідж одразу обвалиться, твій айсберг перекинеться і щезне під темними холодними водами.

 Радянський канон трохи інший. Там  політик першого ешелону був  апріорі поза всякою підозрою: навіть помислити нічого такого не можна було. Та й де взяти матеріал для «помислення», коли уся інформація про особисте життя абсолютно закрита.  Прикметна особливість  тодішнього політичного міфологізування - небожитель усе життя своє клав на олтар боротьби «за это». Іншого в нього не могло бути, і не було. Хоча ж анекдоти, раз по раз, видавали справжнє ставлення народу до подібної парадигматики. Пригадується стара смішинка: на картині чекіст Фелікс Дзержинський цілується, взасос,  з дружиною вождя Надією Крупською. Підпис - «Ленин в Польше»… Приховане життя, воно існувало. Іноді спливаючи - в анекдотичних сюжетах.

Власне, легалізація чогось особистого була засобом дискредитації політичної персони. У 89-му, коли пішла боротьба партапаратної верхівки проти Бориса Єльцина, в газеті «Правда» оповіли «жахливу» історію про те, як недавній високопосадовець напився «в стельку», а затим поїхав на дачу. Там покинув  авто, пішов шукати якусь бабу, упав у рівчак чи річечку… Одначе російський нарід відреагував з точністю до навпаки: ну, мужик, наш в доску! І випить може, і ходок - плоть від плоті народної. Потім ще довго Єльцин з політтехнологами експлуатували образ «своего в доску»… 

Нині в нас перемагає американський стандарт, який зводиться до формули «не був, участі не брав, нікого на стороні не маю, алкоголічних безумств ні-ні…». Особливий акцент на подружній вірності - послухати, то всі люблять своїх дружин до безтями. Та ні, ми віримо, звичайно… Словом, пухнастість суцільна - у сфері особистого. Що не запитай - відповідь одна: політ нормальний, бортові апарати функціонують, як належить.

Це коли про політиків. До героїв шоу-бізнесу підхід дещо інший, їм дозволено оповісти про наявність «нештатних ситуацій». До прикладу, Дмитро Гордон розпитує естрадну діву, Ірину Білик (Перший канал, «В гостях у Д.Гордона», 10 грудня), і все про діла амурно-скандальні: як жили, як і що саме кидали одне в одного, в який спосіб розбігалися… Аж діва шарпнулася: чому про творчість нічого не запитуєте? Х-ха, смішна женщина - та ж основним продуктом вашої творчості і є картинки нештатної поведінки. За що боролась… А щоби зрозумілішим було, хто за взірець править, Новий канал (24 грудня)  презентує «101 голлівудський скандал». І т.д. Стара, як світ традиція, - дивитися на акторську професію як на щось низинне. Хоч ніби й минулися ті часи, коли акторів навіть ховали окремо від звичайних правильних людей… Та підозра лишається - що з головою в артистів  не усе слава Богу. Не те, що політики - вони у нас аристократи, це світ високого мистецтва балансування на канаті.

А головне, що за кулісами політик - сама досконалість. Інакше не можна. Не можна народ розчаровувати. Бо, як казав один із персонажів «Бесов» у Достоєвського, «кто не с народом - тот против Бога». Телевізійна сцена вимагає жанрової поведінки, прийняття певних правил гри. А справжнім політик є у приватному житті. Неприховано справжнім! Це щось нове - донедавна моднішим було демонструвати крутизну, свободу від будь-яких канонів. Ніц, віднедавна гламурна картинка є неодмінною складовою образу політиків. Бо всі вони, як співається у відомій усім пісеньці, «на лицо ужасные - добрые внутри».  Оту внутрішню красу-доброту телебаченню і треба показувати. Не все ж дивитися на зовнішнє, «ужасное». А всередині всі ми люди, всі ми чудесні чєловєкі - в цій точці електорат і єднається з політиками. Приємно почутися, що ми одного роду-племені. 

Процес пішов, найімовірніше він зачепить і шоу-бізнес. Уже зачепив! Подивіться, як міняється телевізійна картинка. Коли бачиш телекадри з Аллою Пугачовою чи Софією Ротару початку 80-х - плакати хочеться. Ніякого порівняння. Нині виглядають навіть молодшими в чомусь. Команда візажистів, стилістів та інших фахівців вивчилися на чаклунів. А про телевізійних операторів і режисерів й говорити нічого… «Просто я работаю волшебником, во-о-олшебником…» - ось що є професією усе більшої кількості людей. Естрадна діва 80-х і нинішня схожі  на саму себе, як Попелюшка на мачушиній кухні і вона ж у ролі принцеси на балу короля.

Далі більше. Не сумніваюся, в наступній бесіді з Гордоном за рік-півтора Білик уже не буде вигортати на люди брудну білизну, розказувати, як вони з бой-френдом кулачні бої влаштовували. А захоче розповісти хороше: як дарував квіти, катав на яхті, запрошував творців ілюзій на заміську віллу. Облаштуймо рай тут, на грішній землі, під догідливе муркотіння поп-зірок, під спокусливе мерехтіння поп і циць, затканих у щось блискотливе. Вау-вау, свято життя триває!

Атака… Псіхіческая…

Нас приманюють – ну ж бо, присувайтесь ближче, будьте, як ми. Російські топ-женщини (програма «Ближче до зірок», «1+1», 23 грудня) демонструють свої туалети, свої вдягачки. Ксенія Собчак заводить у свій «дівочий рай» - десятки, сотні платтячок-спідничок. А це от особлива любов - взуття, сотні пар чобітків, черевичків… Кожен з тисячу доларів мінімум. Ну, така вже мила пристрасть у жінки. Такий матеріалізований потік її бажань. Лада Денс без тіні іронії оповідає, як  добувала омріяний пуфик. Немає в неї, бідолашної, сильнішого подразника в житті, як отой пуфичок. Розумію, це все не про мою честь, це для сьогоднішніх дівчаток: от воно, життя! В новинах бачимо ошалілих американців, що штурмують магазини у божевільних пошуках новорічних дарунків. Ось вони, рвуться-прориваються, неначе якісь совки у черзі за туалетним папером - осатаніло відпихають інших, падають. Окремо про жінку, що зовсім схибилась на купівлі усіляких товарів…

Ловлю себе на думці, що не хочеться йти на такий Захід. Одначе ж більшість телеканалів усе впертіше вимальовують картину споживацького раю, де на першому місці цінності фізіологічного плану. Одягти класну спідничку на сідничку, сісти на сяючий пуфик, дорогу сигаретку в зуби - от воно, райське блаженство. Ну там потрахатися під муркітливу музичку, відик подивитися - як там трахаються, і… І що? А нічого - це і є справжнє життя.

Скажете, ну от, чергове буркотіння інтелектуала радянського розливу щодо торжества міщанських цінностей. Досить уже, соціалізм відійшов, почив у бозі - хай люди поживуть нормальним життям. Одначе ж не про це йдеться. Усе помітнішим є прагнення провідних телеканалів налаштовувати молоде покоління на залучення до цінностей суспільства, де править бал філософія і психологія споживання. Мораль при цьому відсувається кудись на задвірки… А головне - усе те нав’язується штучно. Як колись і соціалізм.

Минулого тижня усі російські телеканали показали церемонію доправлення праху білогвардійського генерала Володимира Каппеля до Москви. Один із персонажів громадянської війни початку ХХ століття, він був похований в Китаї. І ті ж канали процитували знаменитий донедавна епізод з фільму «Чапаєв» братів Васильєвих. Так звана «психічна атака» Білої гвардії під командуванням  Каппеля. До того український актор Степан Шкурат у ролі полоненого денщика Потапова пояснює, що готують атаку… Довго добирає слово, вимовляє нарешті: «Псі… псіхіческую…» І ось вони йдуть, під барабанний дріб - офіцери добірної гвардії. Розцяцьковані, виблискуючи золотом погон, в новеньких мундирах. А проти них обідрана голота. Один із червоноармійців дещо сторопіло каже: «Красиво идут…» І незабутня репліка його сусіди: «Интеллигенция…».

Картинка у чомусь схожа. З телеекранів на нас красиво йде і йде вифранчена публіка, про яку, правда, ніяк не скажеш, що інтелігенція. Психічна атака. Аж так, що в тобі гени радянського виховання ворушаться: лягти б за кулемет і… Не доведи, Боже, звичайно, але ж провокують. Ні помаранчеві, ні зелені з біло-синіми та сіро-буро-малиновими вкупі так і не зрозуміли, що ми, народ, не за Ющенка на Майдан (майдани!) виходили, а за справедливість. І в 91-му ми не за «їхню Україну» голосували, а за нашу, за устрій демократичного штибу, який би мало нагадував фальшивий соціалізм епохи СРСР.

Натомість отримали торжество буржуїнських цінностей, страшне розшарування суспільства, де плохиші побраталися з кібальчишами і натхненно грають в гру під назвою «хто більше стибрить». А інтелектуали все бубнять про занехаяність солов’їної мови чи «вєлікого і могучєво» (кому що, а курці просо), НАТО-ренегато і в Крим по сіль їздять. За два роки забуто все сказане з трибун… Як казав той самий Чапаєв, «на все, что вы тут сказали, наплевать и забыть. Теперь слушай, чего я говорить буду». Про телевізійників те саме - забуто все. Передусім - відсунули далеко на периферію реальну картину реальної країни-України. Заходилися будити іншу, втюхівать її гламурний образ у наші мізки.

Причини всього того, звичайно, не лежать на поверхні. Зацитую (мовою оригіналу) одного із кращих вітчизняних кінокритиків Людмилу Лємешеву: «У нас нет базовых ценностей, которые передавались бы из поколения в поколение без пересмотра и становились нравственной опорой личности. Вот почему мы поголовно - отцы и дети - не столько  сознательно лжем (с этим проще разобраться), сколько бессознательно фальшивим. Наше общество глубоко невротично и таковым останется еще долго. По сути искать бы нам нынче идентичность не национальную, а антропологическую. Но эта задача покруче, и мы инстинктивно отодвигаем ее «на завтра». Боимся очной ставки с самими собой» («Зеркало недели», 11 листопада).

Яке слово ставиться на перше місце, якою лінгвою хочуть пришпорити коня національної історії? «СІМ’Я» - от воно, чарівне слово. Ми усі - єдині, і нас повинно об’єднувати «чуття єдиної родини». Відтак давайте жити дружно. Давайте примиримось із минулим - ближнім і далеким. Або ще краще - давайте його зовсім не згадувати. На російському телебаченні (чимало перепадає й нам) тьма-тьмуща програм і фільмів про історію радянського періоду. Там товариш Сталін таким душкою часом буває… Про те, що той відтинок історії має  власне українські виміри - нічичирк. Ну майже, бо на телебаченні нічого подібного практично не бачимо. Для чого, коли є послужливо надані російські окуляри. Для чого, коли базові цінності у нас єдині з великою Російською імперією. Були, є і будуть. Амінь! Яка тут Україна - це взагалі чиста тобі випадковість, тимчасовий збій генетичної програми.

 Простий приклад - минулої неділі відзначали день народження В’ячеслава Чорновола. Канал «Культура» (24 грудня) показав програму, присвячену фільму Володимира Онищенка «Той, що зруйнував кам»яну державу». І це все. Самої ж стрічки чи якоїсь іншої програми не показав жодний канал. Для чого? Ми ж сім’я, а  Чорновіл у ній - пасинок.

У безкінечному потоці політичної свідомості жодного разу не почулося слів каяття. Ніхто ні в чому не винен. Відповідальність ділиться на  всіх гамузом. Це не моя країна - наша. І тих, хто ледь зводить кінці з кінцями, або й голодує. І тих, хто накрав стільки, що ніякого потойбіччя не вистачить і ніякого безсмертя. Одначе вони ні в чому не винні. Чистенькі, моральні, красивенькі… Про походження їхніх багатств і думати не смій.  Краще заспіваймо радянський гімн: «Я, ты, он, она - вместе целая страна!». Чи ж «целая»?  Країна, що вибухнула два роки тому, вимагаючи соціальної справедливості, знову сидить біля телевізорів і спостерігає за картинкою красивого життя. Як чудесно живуть люди… Як прекрасно ковзають вони паркетом чи льодовим майданчиком. Як винахідливо і артистично брешуть, туман напускають. Телеящик знову замінює реальне життя - як це вже не раз траплялося в нашій історії.

Кумири і житія

Й водночас - «як страшно жити» там, нагорі. «В гостях у Дмитра Гордона» (Перший канал, 24 грудня) Володимир Литвин розповів, що навіть Президент Ющенко нерідко говорив у його спікерському кабінеті на мигах, чи пишучи на папірці. Всі усіх прослуховують, всі усіх ненавидять. Моральний кодекс будівників капіталізму такий… А ще Литвин цікаво (йому, здається, випадіння з високого політичного гнізда пішло на користь) говорив про феномен майора Мельниченка. От ходять вони - охоронці, челядь -  у тебе за спиною, і бачать, яким є високопосадовець у сім’ї, в побуті. Породжені тим зненависть і презирство можуть спонукати до непрогнозованих учинків… Матеріал для фільму, одначе. Втім, таку картину я бачив на цьогорічному Берлінському кінофестивалі. Герой фільму молодого аргентинського режисера Родріґо Морено «El Custodio/Охоронець»  є тінню одного із великих світу цього, міністра. Поведінка того настільки огидна, що все закінчується кулею у високопосадовця… від того, хто мусив захищати від неї. Записати розмови шефа на плівку і видати їх на-гора він не дотумкав. Не та ментальність. 

У невеликому російському телесеріалі «Під Великою Ведмедицею», який  прийшов на зміну вітчизняним «5 хвилинам до метро» на каналі «1+1» (минулого тижня показ уже й завершився), вже звична гламурна картинка з життя московських небожителів. Ну не живуть нині у серіалах інакше, як у заміських розкішних доминах, не працюють деінде, аніж в шикарних офісах. В основі фільму повість відомої детективістки Татьяни Устинової «Олигарх с Большой Медведицы». Багатій Діма Бєлоключевський (Дмітрій  Щербина) потрапляє у вир проблем, розв’язання яких загрожує його фізичному існуванню. Один за одним гинуть люди, ситуація загострюється до краю. Та все завершиться добре. Сценаристи (їх аж четверо - троє жінок і один чоловік) та режисерка Наталья Родіонова усе виконають професійно - полоскочуть нерви і умиротворять на сон грядущий.

Серіал знято в режимі звичайного фільму. Це вам не «мило», зняте у трьох декораціях, коли на сто серій - два притопи і три варіанти усмішок головної героїні. Тут усе по-дорослому. Кріпкий сценарій, професійна гра акторів. Любовна історія, яка, видається, і створює основний нерв серіалу, народжує його інтонацію. Детективні колізії лиш присмачують стеження за перебігом любовних романів.

Чи не проскочили росіяни «миловарений період», залишивши українцям догризати цю кістку (чи то пак, обмилок)? Втім, «пральний засіб» усе ще в ціні, про що говорять рейтинги. Бо ж американський серіал «Клієнт завжди мертвий» та сама «1+1» змушена була показувати після опівночі - попит на таке тільки у заморочених інтелектуалів, котрим від великого розумового напруження не спиться. І коли надійдуть інші часи поки не відомо.

Втім, із рейтингом трапляються заморочки і у вітчизняного продукту. Ситком «Родичі» уже два тижні демонструє Перший національний. Режисер Ігор Забара та сценаристи Сергій Дзюба і Артем Кірсанов представили публіці фільм, орієнтований виключно на вітчизняну аудиторію. По-перше, українська мова тут присутня не тільки в субтитрах - нею персонажі говорять. Щоправда, мова та якась нежива, більше схожа на латину. По-друге,  є реалії власне українського життя. Хоча здебільшого словесні. Найчастіше, скажімо, експлуатується помаранчева атрибуція. Й по-третє, в ситкомі зайняті виключно українські актори, передусім із Національного театру імені Івана Франка.

Ситком, себто ситуативна комедія, потребує величезної винахідливості. Ніяк не скажеш, що автори її демонструють. І не смішно, і не в лад… Розсмішити взагалі важче, аніж видобути сльозу. Хоч скільки вмикай закадровий регіт, а не попускає. До прикладу, в одній із останніх серій у родину Добрих приїздить племінник. З провінції, з українського Сходу. Звісно, говорить мовою випускника університетського філфаку… Що б ви запропонували у цьому випадку? Руку, товаришу, ви вгадали. Племінник поводить себе зухвало - спить, де хоче і допоки схоче, качає гроші, зубну пасту витрачає надміру. Стандартніше вигадати важко - першокурсник режисерського факультету  запропонує вам куди більше і куди оригінальніше. Жодного прояву чогось своєрідного, жодного ситуативного чи мовного гега. Єдиною ознакою комедійності є натужна жестикуляція акторів та закадрове хихотіння.

Що ж до мови. Невже не зрозуміло, що в ігровій стрічці, та ще й такій, що прагне видобути сміх із глядацьких грудей, персонажі мусять говорити живою, а не вимучено дистильованою мовою? Колись Олександр   Довженко, готуючи до видання один із своїх творів, писав редакторові Олександру Дяченкові: «І ще прошу, аби редактор С. не дуже перевиконував свої редакторські плани. В деяких місцях я навмисне залишив русизми. Вони потрібні мені як знаки живої мови. Пригадайте шолоховські обласні слова і українізми (маються на увазі романи Михайла Шолохова.- С.Т.). Вони не псують руської мови. Тільки чистоплюям і естетам здається, що вони засмічують мову. Ні. В невеликій кількості вони придають їй життя, як вкраплення хімічних елементів у воду, від чого вона, вода, стає хоч і неправильною, недистилірованою, не чистим Н2О, але животворящою, живою» (лист від 4 вересня 1956 року).

Так воно і є. Кілька років тому цілком російськомовна редакторка на радіо раз по раз виправляла мене: «Надо говорить так…» Наче у відомому анекдоті про те, як у Німеччині заарештували радянського шпигуна - надто правильно говорив німецькою. Носії мови завжди говорять «неправильно»!  А в «Родичах» - усі без винятку персонажі є «шпигунами», які в чужій країні бояться зробити бодай найменшу помилку. Ну звільніть їх від тієї аж надто серйозної місії!

До речі, так само комічно на нашому телебаченні говорять російською люди, що наполегливо імітують мову сусідів. Ось молодий режисер Євген Тимохін у програмі «Кіно і Крапка» («Кіно», 24 грудня) без кінця вкручує слівця «на самом деле» і т.п. - щоби бути більше схожим на москвичів (у них без «как бы» і «на самом деле» жоден спіч не обходиться). А сама ведуча, весела Крапка, зловживає мовою жестів. Ну не можна на середньому плані махати руками у саму камеру - хто б їй підказав?  Це, взагалі, недолік багатьох молодих ведучих - крутити головою, ще чимось, руками сплескувати. В кіно цю хворобу здолали ще на початку минулого століття, зрозумівши, що акторська пластика на загальних і крупних планах має бути різною. Як би ви вчили історію кіно так, як треба…

А загалом «Кіно і Крапка» справляє непогане враження. Передусім тим, що знайомить із наймолодшим поколінням українських… Хотів сказати «кінематографістів», аж воно вже не зовсім теє… 23-річний Євген Тимохін працює у відеоарті, зробив фільм «Ліфт» - з очевидною домінацією форми. Інший герой програми, Алан Бадоєв, зробив уже більше сотні відеокліпів, а тепер рушив в бік кіно, зробивши фільм «Оранж лав». У картині, як на мене, надто помітним є спринтерський досвід - на стайєрську дистанцію дихалки не вистачає. І хисту драматургійного. Одначе ж недавно, на кінофестивалі «Кіношок» отримав приз «За кращу режисуру»…

Крапка дивується: щоби на російському фестивалі віддали приз українському фільму? Чудеса, мовляв… Насправді, ведуча кінопрограми мусила б знати, що фестиваль в Анапі хоча й проводиться росіянами, одначе збирає під свої знамена фільми усього СНД і Балтики. Відтак, ніяких див - зазвичай тут так і буває, що призи вручають авторам неросійських стрічок. Ще одна неточність - ніби «Оранж лав» був єдиною вітчизняною картиною на фестивалі «Молодість». Єдиною повнометражною - так, але були ще й зроблені у короткому метрі. 

Втім, неточність у викладі фактів - це звична річ на нашому телебаченні. Недавно, до прикладу, ведуча новин Першого каналу, не кліпнувши оком, повідомила, що фільм «Аврора» Оксани Байрак є першою українською стрічкою, висунутою на «Оскара» (не першою, зовсім ні), і так само першою ігровою, зробленою на матеріалі Чорнобильської трагедії (насправді першим був фільм Михайла Бєлікова «Розпад» 1990 року). Просто зчитали з рекламного прес-релізу…  Складається враження, що інститут редакторів на телебаченні зник зовсім.

З-поміж інших вражень виділю телевізійний вечір на російському «Первом канале. Всемирная сеть». 20 грудня вони спершу показали програму «Жизнь с кумиром. Укрощение строптивых» (режисер Алєксєй Мошков) - про любовні романи зіркових акторів, романи, які складалися непросто. Зокрема, про нашого Борислава Брондукова і його дружину Катерину, що пронесла кохану людину над стількома безоднями. Й потому - документальний фільм «Маршал  Рокоссовский. Любовь на линии огня» (режисер Роман Газенко), романтичну історію кохання знаменитого полководця до військового лікаря Галини Таланової, супроводжувану драматичною роздвоєністю почуттів (бо продовжував любити дружину й дочку). Романтична, без популярної нині «жовтизни», щемна оповідь… І все це - в один телевізійний вечір. У мене він був кращим минулого тижня.

Кажуть,  на Рокоссовського жалілися самому Сталіну: красень-маршал користувався надто великою любов’ю жінок. Одного разу, під час засідання Ставки, так у лоб і запитали вождя: «Доколе измываться будет над простыми и некрасивыми военачальниками?» За легендою, Сталін запитав у свого помічника Поскрьобишева: «Что мы с товарищем Рокоссовским делать будем?».  І після паузи сам собі відповів: «Мы товарищу Рокоссовскому завидовать будем!»

Цур йому пек, тому вождеві. А от щодо любові - мав рацію. Любімося у Новому році, пізнаймо справжнє кохання! І хай нам заздрять… Всім попелюшкам - стати принцесами. Усім принцам - зустріти омріяну дівчину-красуню. Ми всі варті того, аби бути щасливими. Тож будьмо! Не тільки сидячи біля телевізора, звичайно… Хоча й це не завадить.