В українському суспільстві до серіалів дивне ставлення. З одного боку, вголос їх прийнято не любити, засуджувати їх виробників та використовувати сам термін «серіал» у якості визначника ступені дебільності конкретного індивіда, групи людей, соціального прошарку, спільноти. З іншого боку, вони мають величезний рейтинг. Отже, їх дивляться, але ніби потайки. Проте знімають, не ховаючись: в Україні лише протягом 2006 року запущено в виробництво і активно знімається  не менше десятка телевізійних серіалів.

Хоча генеральний продюсер компанії «Стар Медіа» Юрій Мінзянов почав оскаржувати сам термін «серіал» як непопулярний в народі.  Своє чергове дітище - телеісторію «Сестри по крові» - він називає кінофільмом, розтягнутим на сто серій.

«У нас кіношний настрій і кіношна побудова сюжету, - говорить пан Мінзянов. – Ми хочемо змінити уявлення глядачів про серіал, відійти від традиційного сприйняття цього продукту як «мильної опери».

Однак і «Сестер по крові» ми сприймаємо, все ж таки, саме як серіал. У якого, як і в інших продуктах цього жанру, знятих в Україні,  є одна національна особливість:  в нас не роблять детективних та кримінальних серіалів на кшталт ненависної українським освітянам «Бригади». «Зцілення коханням», «П’ять хвилин до метро», «Вовчиця» - все це мелодрами, навіть без елементів криміналу. І тому надто солодкі,  аж до прісного.  Втім, це свідома політика тієї ж «Стар Медіа» - відмовитися від історій про убивства, котрі всім нібито приїлися, акцентувати увагу на реальних життєвих ситуаціях та людських історіях. Якщо розвивати тему далі – змусити глядача забути про життя, в якому трапляються кримінальні злочини і перестати його лякати хорошими бандитами та продажними ментами.

Серіал «Сестри по крові» стартував наприкінці літа цього року одночасно в ефірі каналів «1+1» (Україна) та «Перший канал» (ОРТ) (Росія). В Росії його рейтинг досить високий. За даними TNS Gallup Media, «Сестри по крові» стоять на третьому місці після американського «Залишитися живим» і суто російського «Таємниці слідства – 3». Редактор серіалу Марина Медникова (їй так само належить розробка ідеї та сюжету) вважає: для нового серіалу, яким є «Сестри по крові», це досить високий показник – адже пригоди слідчого Марії Швецової випробувані вже не одним сезоном, і коли новачок дихає в потилицю, це незле.

«Сестри по крові» - це ще й типовий продукт сьогоднішнього українського виробника телесеріальної продукції. З нашого боку - ідеї та персонал знімальної групи. Вітчизняні актори здебільшого на другорядних ролях. З боку російський партнерів - інвестиції та актори в більшості головних ролей. Ці актори відомі, впізнані, проте явно не першого ешелону. Відповідно, хто платить – той і замовляє музику. Хто гуляє дівчинку, той її і танцює. На виході виробник («Стар Медіа» чи хтось інший) повинен отримати те, чого вимагає,  насамперед,  російський телеринок.

А російський серіал – це вже давно не аналог бразильського, мексиканського чи американського. Росіяни знімають серіали з урахуванням слов`янського менталітету пострадянської людини в її досить урбанізованому варіанті. І для  певного прошарку українського глядача, який, як засвідчують рейтинги, є досить великим,  все це годиться. Між «духовно багатою» «Роксоланою» та «примітивною і бездуховною» Катею Пушкарьовою наші домогосподарки обирають останнє. Отже, розмови про так званий «український національний серіал» у найближчі роки ні до чого не приведуть.

Отже, серіал – це товар, і якщо  його можна зробити так, щоб він задовольняв і власного, українського, глядача, і російського, і тільки за рахунок останнього виробництво цього продукту можна окупити – то саме так і будуть діяти телепродюсери. Якщо реалізується проект Першого Національного - сітком «Родичі», анонсований ще навесні цього року, мені цікаво буде спостерігати за його долею. Його покажуть в ефірі канала-виробника (в даному випадку – Першого), і після цього продадуть на комерційний український канал? Навряд. Переозвучать російською і зіпхнуть сусідам? Теж є певні сумніви: продукт подібної якості в них уже є. Мені можуть закинути, що я суджу про якість, не бачивши продукту. А ви чогось особливого чекаєте від Першого Національного, який не має потрібного досвіду виготовлення телепродукту, який би відповідав сучасним вимогам? Запитання риторичне. Між тим, набувати цей досвід можна єдиним способом – робити копродукцію. Чим в Україні успішно і займаються.

Та все ж таки  «Сестри по крові» - це об’єктивно не «ще один наш серіал», до яких я відношу згадані вже «Вовчицю» чи «П’ять хвилин до метро». Справа не в якихось технологічних новаціях. Технології ті ж самі – кілька статичних інтер’єрів (офіс, будинок, квартира, лікарня) і натурні зйомки на постійному об’єкті – Оболонському базарі. Наповнення «Сестер по крові» трошки відрізняється від змісту інших серіалів, зроблених в Україні для Росії. Автори звертають увагу глядача на певні суспільні тенденції і піднімають соціальні проблеми. Ці проблеми – не з розряду «чисто українських», однак  «мило» з проблемою – це вже само по собі  якщо не нове, то бодай оригінальне рішення.

До речі, не проти ночі згадана Катя Пушкарьова до певної міри змінила пріоритети і глядачів, і тих, хто на них працює та бореться за рейтинги. Нам показали так звану «виробничу мелодраму», розширений варіант класичних радянських кінофільмів «Дівчата» і «Службовий роман». Для прикладу, дія тієї самої «Вовчиці» відбувається поза часом і простором, серіал можна без особливої втрати крутити без перерви по колу і ніхто не буде сушити голову, з чого все почалося і чим закінчиться. Тоді як «Не родись вродливою» - історія з ухилом не лише в побутове та приватне, але й ділове життя дійових осіб. А оскільки історія про некрасиву Катю стрімко зайняла прайм-тайм, упевнено потіснивши звідти детективні та кримінальні сюжети, можна припустити, що глядач належним чином оцінив те, що в подібних серіалах є якась невеличка частка реального «некримінального» життя і, відповідно, даються ненав’язливі поради звичайним міщанам, що і як у цьому житті робити, аби стати щасливою (им).

Приблизно в такому ж ключі витримана історія «Сестер по крові». Тому цілком зрозуміла свідома відмова (принаймні, поки що) від «суто чоловічого» серіалу і зосередження на мелодрамі.  Хоча - можна сперечатися, але мелодрама, за великим рахунком – не видовище. Вірніше, не в тому значенні, під яким ми звикли це слово розуміти.

«Насправді «Сестер по крові» можна навіть не дивитися, а слухати, - коментує Марина Медникова. – Для мене головне – стежити за якістю діалогів та за тим, аби вони були інтелігентними, і водночас живими. Якщо у нас відбувається розмова між мешканцями міського базару, то вона не повинна бути вульгарною, хоча й повинна відрізнятися від розмови працівників офісу комерційної фірми чи персоналу лікарні. Розумію ставлення до серіалів, проте за діалоги мені не соромно».

Виробники «Сестер по крові» не заперечують своїх амбіцій стосовно його «народності». Мовляв, народ, який бачив, як просто в них під вікнами знімають кіно, і обговорював це у транспорті, за деякий час  побачив  цю ж саму  картину знову – по телевізору.  Після 10 серій «Сестри по крові» пересунули з предпрайму в прайм із мотивацією «На численні прохання глядачів». До речі, за неофіційними даними, аналогічна мотивація послужила причиною для перенесення подалі від прайму серіалу «Петя Блискучий», який так само іде в ефірі «1+1». Так що не слід вважати постійних глядачів серіалів аж надто деградованими.

Крім того, що «Сестри по крові» - виробнича мелодрама, вона ще певною мірою, як ми вже наголосили,  соціалізована. Кров у «Сестрах по крові» лише в назві. Не будучі явною казкою, серіал вкотре експлуатує ідею Принца й Жебрака, Які Помінялися Місцями. Та все ж таки чи не головним засобом витискання з глядачів емоцій (включно зі слізьми) тут є не порівняльний показ особистого та ділового життя базарної торговки та бізнес-леді. Навіть рекламні анонси «Сестер по крові» закликають подивитися чергову серію історії про те, як двох маленьких сиріт намагається експлуатувати нехороша аферистка. Тому з язика зривається логічне запитання: якщо тема злочину та кари, протистояння добра і зла, показана у формі детективного, кримінального серіалу – табу (принаймні, для «Стар Медіа»), то чому тема знущання над дітьми проходить?

Ще радистку Кет було шкода, коли нехороший гестапівець роздягав її немовля і клав голеньке тільце на мороз. Виглядає, «Сестри по крові» використовують той самий, за великим рахунком – найпростіший прийом, що дозволяє зачепити глядача і сильніше. З одного боку, заплутувати та ускладнювати історію людських стосунків без інтриги («П’ять хвилин до метро», «Зцілення коханням» тощо) означає перетворити її на жуйку навіть без нового смаку вишні чи кавуна. З іншого, відмовляючись від історій з бандитами та ментами, нам пропонують більш жорсткий варіант – тяжку долю дітей-сиріт, яких шкода більше, ніж красуню, яку лихий маніяк порізав на шматки.

Отже, ми бачимо, що, відмовляючись від радикальної  «детективізації» серіальних історій, українські виробники, водночас, розуміють, що без хоча б невеличкої кримінальної інтриги розповідь про долю багатої та бідної жінок виглядала б пріснувато.

На мою думку, наближений до ідеального варіант сучасного серіалу (в тому числі – такого, який знімають в Україні для Росії) – сімейна сага на кшталт американської «Династії» чи, що нашій згаданій вище ментальності більш відповідає, на кшталт російських «Сімейних таємниць», успішно показаних п’ять років тому «плюсами» і відтоді повторених кількома іншими вітчизняними каналами. Там був і великий бізнес, і малий бізнес, і наркотики з алкоголем як соціальна проблема, і вбивство як детективна лінія, і кохання та зрада, і, поміж іншого, питання всиновлення дітей та позбавлення батьківських прав. Без такого комплекту телевізійна історія ризикує стати мільйон першою «рассказкою».

Із «Сестрами по крові» цього поки що не сталося. Крок уперед від «типового мила» зроблено. Хочеться сподіватися,  що на цьому ініціативи українських авторів ідей не зупинить російський замовник. І наступний фільм на сто серій  не стане лише закріпленням пройденого і, по суті, тупцянням на місці.

Давно відомо, що західні виробники серіалів закладають у свою продукцію меседжі, які соціалізують аудиторію. Серіал дає певну модель поведінки. За правильного підходу і в нас серіали  цілком можна буде використовувати як порадник «що таке добре, а що таке погано» – щодо різних соціальних, побутових, психологічних проблем та ситуацій. Власне, саме такий  підхід декларують автори «Сестер по крові». Кінцева мета хорошого серіалу – змоделювати найтиповіші ситуації і запропонувати кілька найтиповіших способів їх розв’язання.  Правда, хотілося б, усе ж таки, і в українському серіальному виробництві  бачити не лише мелодрами. Детектив, на мою думку,  дає на порядок більше практикуму з виживання в соціумі.