5 канал  запізнився з відзначенням 15-ї річниці незалежності, але  запізнення він, імовірно, вирішив компенсувати інтенсивністю святкування. Журналіст Святослав Цеголко почав відзначення минулого тижня зате робитиме він це протягом десяти днів, тобто, десяти передач. Саме стільки їх він присвятив цій темі, саме так і назвавши свій цикл – «Українська незалежність». І таке прагнення не можна не привітати, адже наша незалежність така химерна річ, що без нових і нових телепроектів у ній не розберешся.  

Веб-сайт каналу інформує глядачів: програми присвячені людям, які стали героями незалежності. Перший випуск цілком логічно присвячений В’ячеславові Чорноволу – одному з лідерів дисидентського руху, одному з тих, хто поклав на олтар незалежності власне життя. Він справді один з прапорів  незалежності. Автор так і розповідає про нього вустами його близького соратника Ярослава Кендзьора та деяких інших політиків. У програмі наведено певні вельми красномовні і, по суті, призабуті сьогодні факти – наприклад, про те, що Чорновіл пропонував розпустити оту переважно комуністичну Верховну Раду, обрану 1990 року, і проголосити позачергові вибори.

Але глибший погляд на долю Чорновола показав би, що він не дуже вкладається у спрощену схему прапора незалежності. Його багатющий і суперечливий життєвий досвід міг би стати дуже показовим уроком. Але для цього потрібно відповідати на деякі незручні запитання або, принаймні, ставити їх. Нагадаю, що покійний нині журналіст  Олександр Кривенко після загибелі Чорновола написав страшні слова у журналі «Політика і культура». Не можу їх процитувати, оскільки не маю журналу під рукою, але суть полягала у тому, що Чорновіл вчасно пішов з життя, бо ризикував перетворитися у смішного дідуся, з яким ніхто не рахується. Чому Кривенко написав це? Чому древко прапора незалежності виявилося зламаним?

Дозволю собі висловити деякі міркування з цього приводу, не претендуючи при цьому на роль носія істини в останній інстанції. На мій погляд, рубіконом Чорноволового життя стали треті Всеукраїнські збори Народного руху України, які відбулися незабаром після президентських виборів 1991 року, які кандидат у Президенти України, висуванець Руху В’ячеслав Чорновіл програв. Але Україна здобула те, за що він боровся і що Рух проголошував своєю метою – незалежність. Поставало питання: що робити? Майже всі рухівська верхівка наполягала на тому, щоб організація відгукнулася на заклик Президента України Леоніда Кравчука стати його опорою. Він заявляв, що прийняв націонал-демократичні цінності і  втілюватиме їх у життя. Але переважна більшість крайових організацій і Чорновіл не погоджувалися з такою постановкою питання. Пан В’ячеслав твердив, що колишній партійний функціонер Кравчук має намір будувати  компартійну Україну разом зі своїми червоними соратниками.   Тому, мовляв, Рух має іти в опозицію, виховувати при цьому власні кадри, які б у майбутньому здатні були взяти владу і побудувати демократичну Україну. Всеукраїнські збори тоді підтримали лінію на опозицію, але в порядку компромісу обрали трьох співголів – Івана Драча, Михайла Гориня і В’ячеслава Чорновола. Але останній фактично став найвпливовішим керівником Руху, адже його підтримували в регіонах.

Життя показало, що Чорновіл був і правий, і неправий. Україна й справді будувалася методами, які дісталися нам у спадщину від компартії. Дуже багато старих компартійців сіли у теплі крісла і грабували країну. Але неправота Чорновола полягала в тому, що він не реалізував теоретичну частину своєї позиції на третіх Всеукраїнських зборах Руху. Рух не перетворився на кузню кадрів для нової демократичної влади. Вже на наступних президентських виборах Рух не висував свого кандидата в Президенти. Неучасть у виборах – це смерть для політичної організації. Рух все більше ставав маргінальною силою і врешті розколовся. В якому стані перебувають його рештки нікому пояснювати не треба.

Іншими словами, теоретичні викладки блискучого полеміста Чорновола потребували ефективної організаційної опори. Без цього вся теорія не має шансу бути втіленою в життя.  Цей сумний досвід мав би стати уроком для сьогоднішньої влади. Віктор Ющенко мислить стратегічно і виголошує ключові ідеї в подальшій розбудові України. Але як втілити ці ідеї в життя? Хто їх буде втілювати? З цим у Президента, як і в Чорновола,  здається, великі проблеми.

Мабуть, варто було б пошукати відповідь на запитання, чому Чорновіл загинув. Кажуть, що його вбили, бо він був небезпечний для влади. Хоч як це сумно, але ця версія не підтверджується фактами. Рейтинг Чорновола на час його загибелі був дуже низьким, і його особисто влада могла не боятися.

За інформацією з певних джерел, мені відомо, що Чорновіл на той час вів переговори з Віктором Ющенком про його висування і підтримку Рухом його кандидатури на майбутніх президентських виборах. Рейтинг Ющенка був достатньо високий для боротьби за найвищу владу, і це справді могло бути небезпечним для тодішнього керівництва.  Але цей факт не перевірений достеменно і тому може бути лише однією з версій.

Мабуть, вищенаведені або якісь інші проблемні питання могли б стати тією лупою, яка дозволила б ретельніше роздивитися образ героя програми й побачити в ньому не лише те, що живе у масовій свідомості.

Хотілося б виправити одну несуттєву, але неточність. Знайомство Чорновола з Кравчуком відбулося не 1-го липня 1989 року на установчій конференції київської організації Руху, як стверджується у програмі, а у вересні того ж року на Всеукраїнських установчих зборах Руху. Це відбувалося на моїх очах.

 Наступні передачі будуть присвячені іншим політичним діячам, без яких, на думку авторів програми, незалежності не відбулося б як такої. Але деякі люди зі списку викликали у мене здивування. Наприклад, Віктор Ющенко чи Юлія Тимошенко – без них проголошення незалежності спокійнісінько відбулося, і вони до неї були причетні хіба тим, що проголосували за неї на референдумі 1-го грудня 1991 року разом з іншими майже 92-ма відсотками громадян з тих, які взяли участь у голосуванні. Можливо, автор  має на увазі їхню подальшу діяльність. Так це вже – не проголошення незалежності, а те, що з певним пафосом називають розбудовою держави. Тобто тема дещо інша. Але не будемо поспішати з оцінками – подивимося і побачимо, а тоді, може, скажемо.

Автор, Юрій Луканов, був керівником інформаційної служби Народного Руху України в 1990-1992 роках.