Сумне враження справив телевізійний тиждень, коли Україна відзначала День Свободи. Дуже сумне. Майже два роки минуло з тих пір, як нинішня опозиція стала опозицією. За ці майже два роки сталося багато подій, і більшість із них аж ніяк не вселяють оптимізму. Незмінним залишилося єдине - комунікація з суспільством тих сил, які заведено звати демократичними. Способи та зміст цієї комунікації не зазнали найменших змін і коректив.

Усі можливі ток-шоу, гості студії у новинних випусках на ТВі та 5-му каналі... Різні обличчя з'являлися на екранах, різні імена та прізвища фігурували в субтитрах. Однаковим, мов написаним під копірку, було одне-єдине: жоден (жоден!) із демократичних політиків жодного разу не визнав своїх і саме своїх помилок. Жоден із демократичних політиків жодного разу не визнав провини своєї й саме своєї політичної сили (або, якщо вести мову про уламки «Нашої України», свого політичного угруповання). В тому, що з демократією в Україні сталася катастрофа, завжди, в усіх телевізійних політичних одкровеннях був винен хтось інший.

Новація була одна: якщо раніше (перебуваючи при владі) демократичні політики в усіх гріхах звинувачували одне одного, то тепер в усіх них, окрім традиційних винуватців-колег, з'явився ще й спільний Головний Винуватець - виборці. Громадяни України, одне слово. Які не оцінили, не пройнялися, не доросли до історичних масштабів постатей наших демократичних лідерів.

Не пощастило нашим демократам із демосом, тобто з народом, ой як не пощастило. Тож тепер лупцювати цього цапа-відбувайла можна досхочу: однаково він не відповість і не заперечить, бо з'являється на телеекранах хіба що в ролі статистів у студії Савіка Шустера. Коли нинішня опозиція веде мову про своє ймовірне об'єднання, мимоволі закрадаються сумніви: чи не відбудеться те об'єднання саме на ґрунті спільної зневаги до виборців і спільної образи на них? Боротьба зі спільним супротивником - це й є те, що найкраще об'єднує. Таким спільним супротивником, судячи з усього, цілком може стати український електорат.

Звинувачення «противсіхів» от уже майже два роки залишається чи не провідним меседжем, який опозиціонери (не всі, але більшість) надсилають суспільству. Змушений зауважити: сам я, стиснувши зуби, голосував у другому турі президентських виборів за Тимошенко. Тож ніяких особистих мотивів у моїх словах немає. Але я цілком можу зрозуміти людей, яким ніякого зубостискання не вистачило для того, щоб таки змусити себе проголосувати бодай за когось із «солодкої парочки». В усіх буває такий стан: і знаєш, що треба, а от не можеш себе змусити, огидно стає.

Але що ж виходить? Політик та його команда не змогли переконати виборців у своїх чеснотах, а винні в цьому виборці? Політики не змогли заручитися довірою виборців, а винні в цьому виборці? Політики наробили чимало дурниць, а винні в цьому виборці? А самі політики як були непогрішимими, так і залишилися? Тут уже немає куди подітися, тільки пригадати афоризм Віктора Черномирдіна: «Хоч яку партію в нас будуй, а вийде КПРС». Виявилося, що це не лише про Росію, з якої ми звикли сміятися, а й про нас. Адже в наших демократів очевидним є саме той, радянський, дискурс: є мудра й непогрішима партія, яка ніколи не помиляється (хоч би які піруети виписувала при тому «партійна лінія»), і є дурнуватий народ, який треба вести за ручку, бо сам він несповна розуму. От тільки чи політики, які дотримуються такого дискурсу, й справді є демократами?

Так, «противсіхство» було недалекоглядною позицією. Хоча, з іншого боку, нинішня опозиція здебільшого тільки констатує, як погано за нинішньої влади, але (навіть тепер!) найменшою мірою не намагається переконати виборців, що, якби при владі була вона, було б якось інакше. «Ми - не вони, в нас інші прізвища», - ото й усе. Одна річ, коли таврує «противсіхів» який-небудь авторитетний громадський діяч. І зовсім інша річ, коли їх таврують політики, яким не випало прийти до жаданої влади. Виглядає, ніби виборці були чимось зобов'язані тим політикам.

Чи не головною рисою, яка відрізняла президентські вибори - 2004 від президентських виборів - 2010, було те, що політики, які звуть себе демократичними, 2010 року (а точніше, за декілька років до того) перестали чути суспільство й бодай намагатися відповідати на його запити. Вони чули лише себе, коханих. У різноманітних ток-шоу вони тільки й робили, що милувалися своїм неперевершеним демократизмом, і лише дурнуватий народ їм у тому заважав. Бо вимагав і вимагав доказів того демократизму й відмовлявся, невдячний, вірити тим демократам на слово. На красиве слово, без питань - але народ той, окрім красивого слова, намагався аналізувати ще й дії політиків. Які насправді так само надавалися до аналізування, як броунівський рух - тобто, лише як статистична категорія.

Опозиція замість запропонувати суспільству альтернативний до владного спосіб комунікації з ним, копіювала й досі копіює нинішню владу: вона намагається змусити виборців «усвідомити свій громадянський обов'язок» і підтримувати «правильних» політиків. Намагається змусити виборців підтримувати себе, а не переконати їх.

Тим часом ситуація нині дуже тривожна: демократія в небезпеці, в небезпеці майбутнє України. Саме час усвідомити помилки й публічно заявити про них. Ні, суспільству не потрібні покаяння та інші подібні урочисто-театральні демарші. Йому потрібне буденне, спокійне публічне визнання демократами своїх помилок та виправлення їх, тих помилок. Зокрема, визнання того очевидного факту, що обраний демократами спосіб комунікації з суспільством виявився невдалим і призвів до поразки.

Сторінку української історії «до 2010 року» перегорнуто, й усе на ній написане відтепер має цінність лише як історичні факти, а ще уроки, на яких треба (хоча б бажано) вчитися. Як то кажуть, проїхали - забудьте; беріться за конструктивну роботу з нуля. Враховуючи ті комунікаційні помилки, яких свого часу припустилися. Вже нецікаво, що було два роки тому, цього вже ніхто не змінить; набагато актуальнішим є, що буде далі.

Але ж ні, представники опозиції все копирсаються й копирсаються у президентських виборах майже дворічної давнини, все не можуть пробачити суспільству власного програшу. Знову в ефірі ток-шоу Савіка Шустера пролунало, що буцімто Віктор Янукович став президентом завдяки «противсіхам», а ще завдяки фальсифікаціям. Але даруйте: факту фальсифікацій ніхто не довів, та й доводити не намагався; Юлія Тимошенко як подала позов, так і відкликала його.

В того ж таки Шустера киянам знову пригадали «гречку Черновецького». Ця «гречка» вже нав'язла в зубах і викликає протилежні до задуманого емоції. І, до речі, один підзабутий факт: уже на тих київських виборах агітатори Юлії Тимошенко ходили у футболках із написом: «Гречка глючить!» Отже, ідея звинуватити в поразці «гречку» виникла ще до факту самої поразки!

Але ми про комунікацію з суспільством. Так от, узяти й повсякчас заявляти киянам: «Усі ви дурні!» - це треба мати певну сміливість і певну совість. Усі соціологічні дослідження малюють Київ як місто, мешканці якого голосують на виборах свідомо, виходячи з власних усталених переконань, - а опозиціонери малюють і малюють киян недоумкуватими істотами, що продалися за «гречку». І після цього сподіваються, що кияни за це їх дуже полюблять? А чи в киян навмисне от уже багато років викликають і викликають почуття провини, «комплекс політичної неповноцінності» - щоб не виходили на Майдан більше ніколи, щоб не заважали проводити на ньому «планові міроприємства» з оплаченою масовкою?

І справді, до речі: опозиціонери змальовують «свідомих киян, що 2004 року вийшли на Майдан і започаткували Помаранчеву революцію». Ті ж самі опозиціонери змальовують нібито тих самих киян, які незабаром масово клюнули на «гречку Черновецького». І як поєднати ці два малюнки? Чи проглядає тут бодай натяк на адекватність?

Про що це каже? Та про те, що справжньою причиною поразки демократів на київських виборах було щось інше. Що? Можу сказати: основні помилки полягали саме в комунікаційній площині. З Віталієм Кличком усе зрозуміло: чимало киян мали сумніви в серйозності його політичних намірів, сумніви - нехай пан Віталій мені пробачить - у тому, що ми не стикнулися з варіантом «української Чиччоліни». А ще більше мали сумніви в реальній політичній спроможності Кличка. Виявилося, що в Києві не можна стрибнути в політичні лідери отак одразу, з нуля. Що є зайвим доказом: річ не в «гречці».

І до речі, а хіба Блок Юлії Тимошенко на тих виборах не доклав зусиль до дискредитації Кличка по повній програмі, до переконування киян в оперетковості (а то й прихованій «прочерновецькості») його кандидатури? Чи хтось із тимошенківців згадує про це тепер із жалем? А якщо ні, то от вам запитання: припустімо, тимошенківці й кличківці тепер домовляться про співпрацю та взаємну підтримку; чи виборці в це повірять? Чи такий підхід бодай чимось відрізняється від демонстрованого владою: мовляв, суспільство є збіговиськом клінічних ідіотів, яким можна втюхати все що завгодно? На жаль, опозиціонери дотепер так і не зрозуміли: апелювання до вибіркової пам'яті, спонукання аудиторії пригадувати лише вигідні для політиків моменти, звертання до суспільства у стилі «отут грати, отут не грати, а отут узагалі рибу загортали» аж ніяк не додає нинішній опозиції суспільної довіри. Не додає враження її чесності та щирості в комунікації з суспільством.

Що ж до основних помилок... Ситуація, коли балотується на посаду міського голови одна людина (Олександр Турчинов), а комунікує з виборцями, виступає від його імені інша (Юлія Тимошенко), була не лише вкрай невиграшною, а й вельми нетиповою, екстравагантною як для того політичного напряму, який заведено звати демократичним. Та що там казати: дивною, якоюсь неприродною, ненормальною була така ситуація.

А ще... Підніміть агітаційні матеріали тієї виборчої кампанії, й ви побачите: в агітації тих політичних сил, які нині є опозицією, власне про Київ практично не йшлося. Йшлося про «нашу Сталінградську битву», про необхідність дати відсіч ворогам, що наступають, про Київ як останній бастіон демократії в Україні. Йшлося про виклики загальнодержавного масштабу. Адекватно чи неадекватно йшлося - то вже друге питання; річ у тім, що для нинішніх опозиціонерів Київ тоді обмежувався двома вулицями - Банковою та Грушевського. Решти міста ніби не існувало. Не існувало суто міських проблем, не існувало суто міських негараздів; «это был наш последний и решительный бой» за всю Україну.

А тим часом Черновецький позиціонував себе як саме міського керівника, як претендента на посаду міського голови, без жодних претензій на загальноукраїнський масштаб. Поки його опоненти готувалися до «Сталінградської битви», він бадьоро рапортував про незліченну кількість нових тролейбусів, які з'явилися в місті під його керівництвом, а на його рекламних постерах виблискували свіжою фарбою тролейбуси Бухареста.

Здавалося б, що за такої ситуації мали робити його суперники? Дуже просто: зловити Черновецького на підтасованій агітації й переконувати виборців: якщо він так пишається новими тролейбусами в Бухаресті, то хай туди й їде балотуватися в міські голови. Тимошенківці жодного разу цього не зробили, накручуючи й накручуючи й себе, й аудиторію мантрами про «останній рішучий бій».

То хто за такої ситуації був неадекватний? Кияни, що обрали міським головою хай недолугого, але єдиного кандидата, який у своїй комунікації з ними оперував саме міськими, а не вселенськими, проблемами? А чи опоненти Черновецького, які самі забули, в яких виборах брали участь і за яку посаду й які повноваження змагалися?

Але нинішня опозиція звинувачує й звинувачує у своїй тодішній поразці киян із цією маніакальною «гречкою», не бажаючи не те що визнавати - бачити впритул власні дурощі, власні прорахунки, власні помилки. Навіть уже дуже давні, давно минулі дурощі, прорахунки й помилки. А отже, не бажаючи відмовлятися від них і надалі, плекаючи ті самі помилки на майбутнє.

Знову таки, коли демократи замість зрозуміти виборців із їхніми прагненнями, їхніми проблемами й болями намагаються «пригвоздити» цих виборців до «ганебного стовпа» й нав'язати їм власне світобачення й власні цілі - то, може, не такі вже вони й демократи? Якісь особливі, нетрадиційні? Безсумнівним є єдине: образа - поганий порадник. І якщо ви тільки й робите, що тавруєте й тавруєте українське суспільство, звинувачуєте його в усіх власних невдачах - то чи матимете ви потім підстави очікувати, що це затавроване, зацьковане, змішане з багнюкою суспільство візьме й проголосує за вас і саме за вас? Та ще й проголосує з радістю й надією?

Нарцисична, зациклена на самій собі, вражена численними комунікаційними хворобами дрімотна опозиція - чи здатна вона змінити ситуацію в країні? Навіть драма Юлії Тимошенко та Юрія Луценка, як виглядає, не лише не стала для опозиції холодним душем, а тільки посилила її нарцисизм і самомилування, тепер уже й своєю жертовністю.

Чи не надсилає нинішня опозиція суспільству потужний сигнал: «Ми й надалі будемо такими, якими були, бо нам немає в чому собі докоряти; це ти, суспільство, недостатньо й неоперативно прогнулося під нас»? На жаль, протягом минулого тижня саме цей сигнал лунав і лунав.

Фото - forum.meta.ua