Цей заголовок видається дивним тільки на перший погляд. Насправді судова справа під такою назвою існує, і вона точиться вже багато років. І сьогодні можна говорити про те, що хоч би як закінчилася ця судова тяганина, переможців у ній не буде. Будуть лише ті, хто у програші. Але є ще один просто вбивчий аспект. У цій справі дехто вже програв. А саме – держава.

 

У судовій практиці іноді зустрічаються суперечки, що підпадають під означення «господарські» лише на перший погляд. Звичайно, у будь-якому господарському спорі первинні завжди гроші. Але буває так, що «нікчемний метал» є лише верхівкою айсберга, а от та його частина, що ховається «під водою», тхне зовсім іншими речами. Конфлікт між державним видавництвом «Преса України» і редакцією журналу «Україна» можна віднести до саме таких заплутаних справ.

 

Журнал, який, за словами Віктора Ющенка, має бути чимось на кшталт українського «Шпіґеля», є унікальним явищем на ринку вітчизняних ЗМІ. Нещодавно часопис відзначив своє 100-річчя. «Україну» вітали Президент, прем’єр-міністр, було навіть прийнято урядову програму щодо відзначення цього ювілею. У журналу з’явився інвестор, відкрився другий подих… Але насолоджуватися повноцінними ковтками кисню не довелося. Держава, що так жваво вітала на словах відродження «України», на ділі почала діяти на його знищення. У цьому випадку йдеться про окремих представників держави – посадовців, що очолюють видавництво «Преса України» Державного управління справами (ДУСя). Невідомо, чи узгоджують керівники видавництва свої дії з ДУСею, але важко уявити, що директор «Преси України» Олійник і його заступник із правових питань Горденок діють, не ставлячи до відома «шефів» про те, як ідуть справи з планомірним і зухвалим руйнуванням «України».

 

Редакція кілька десятиліть орендує у видавництва приміщення. Відомо, що ЗМІ, засновниками яких є трудові колективи, мають від держави пільги по оренді приміщень, і неабиякі – вони сплачують лише одну гривню. Підприємство, що займалося випуском журналу, мало комунальну форму власності, а співзасновником самого журналу був (і залишається донині) трудовий колектив. Але не маючи від держави жодної допомоги, у 2005 році Юрій Пересунько, що був тоді головним редактором, перереєстрував редакцію журналу «Україна» на ЗАТ, адже так можна було залучати до видавництва сторонніх інвесторів. І керівництво «Преси України» сприйняло це як своєрідний сигнал – «гривневої» пільги вже нема, отже, «Україна» повинна сплачувати повноцінну орендну плату. Зайве говорити, що видання, які користуються цією пільгою, для очільників видавництва – як більмо на оці. Дивитися на те, як хтось безкоштовно користується квадратними метрами, що можуть приносити реальні гроші, погодьтеся, важко. Отут і виникли зародки того спору, який донині «розгрібає» редакція.

 

Але ті спроби були млявими. По-перше, Пересунько твердо стояв на своєму «гривневому» праві, а по-друге, грошей у редакції не водилося, тож узяти з неї не було чого… Тому війна мала позиційний характер: видавництво писало листи з пропозицією переглянути договір оренди, укладений ще 2003 року, а редакція демонструвала своє небажання це робити.

 

Але на початку 2007 року у ЗАТ «Редакція журналу “Україна”» з’явився новий власник. І видавництво відчуло запах грошей. Ще б пак: журнал оновився, зріс наклад, з’явилися нові люди... Видавцеві було запропоновано перейти на нову форму розрахунків за оренду – згідно з чинними у видавництві розцінками. І він погодився, не бажаючи розпочинати нову для себе справу із такого роду позовів. Здавалося б – питання закрито. Видавництво з того моменту отримує орендну плату у повному обсязі, про гривневу пільгу ніхто вже не говорить, можна жити і працювати далі. І деякий час усе було спокійно. А потім… якась екзотична комаха вжалила Олійника і Горденка. Чи то з грошима зовсім погано стало, чи то ДУСі щось зі змісту «України» стало не до шмиги… Але зненацька видавництво «наїхало» на журнал із вимогою… погасити «борги Пересунька»! Тобто перерахувати період із 2005 року за «новими розцінками» і повернути гроші.

 

І тут виник перший детективний момент. Незважаючи на спірність цієї вимоги, генеральний директор ЗАТ «Редакція журналу “Україна”» Ігор Паримський… миттєво перераховує гроші видавництву. Перераховує на порушення Статуту, яким передбачено згоду видавця на такого роду операцію, зважаючи ще й на вагомість суми. І робить це в останній день свого перебування на посаді. А невдовзі отримує нову – головного редактора видавництва «Преса України»! Дивна обставина. Чи, може, умова теплого працевлаштування? Отак редакція, попри бажання видавця, віддала «борг».

 

Але… виписуючи «претензійний» рахунок, бухгалтерія видавництва забула про обов’язкове перерахування 20% суми орендної плати до бюджету. А бухгалтерія редакції все зробила правильно. І Олійник недорахувався п’ятої частини жаданих грошей! А працевлаштований ним пан Паримський «підставив» «Україну»: факт перерахування суд нині сприймає як визнання редакцією цього міфічного боргу…

 

Наступного дня видавництво звертається до суду із позовами про виселення журналу та стягнення з нього залишків «боргу». І без попередження вимикає у приміщеннях «України» світло, причому в день здачі до друку чергового числа, зірвавши випуск (журнал тоді вийшов із запізненням на два тижні). Саме у цей момент очільники видавництва фактично показали, що мета знущання над «Україною» не тільки фінансова. Радше вже журналові просто треба було перекрити кисень – не давати працювати спокійно, зривати випуски, всіляко заважати, створювати нервову атмосферу. На користь цієї думки свідчить такий факт: після відключення світла редакція звернулася до суду з позовом про припинення перешкоджання їхній діяльності. Суддя В.В. Палій задовольнив цей позов. Але незважаючи на те, що на розгляді був позов самого видавництва про виселення і стягнення боргу, який мав вирішити питання по суті, «Преса України» кинулась оскаржувати саме ухвалу про неперешкоджання.

 

«Таке враження, що неможливість певний час користуватися рубильником, що вимикає світло, є для Олійника бідою всього життя, – дивується головний редактор «України» Ігор Юрченко. – Так воно і є: як тільки цю справу було закрито, – а сталося це напередодні новорічних свят, – редакція отримала нове попередження-погрозу із пропозицією виїжджати світ за очі, інакше світло буде вимкнуто, працівників на робочі місця не допустять, а кожен день перебування у “безпідставно” займаних приміщеннях видавництво оцінює у 1000 грн. Цікаво, чому не 100 або 10000?..».

 

Але все це – тло, на якому рухається основна справа – позов видавництва до редакції. Тут є багато справді детективного. Отримавши копію позовної заяви, редакція була дуже здивована. Адже свої фінансові претензії юрист видавництва пан Горденок обґрунтовував наявністю додаткових угод до основного договору оренди. Ці угоди було датовано 2005, 2006 і 2007 роками і ними редакція нібито визнавала правомірність перерахунку ставки орендної плати. Але річ у тім, що цих справді вбивчих документів у редакції ніхто не бачив! Підписано їх нібито колишнім головним редактором Пересуньком.

 

«Але як він їх взагалі міг підписати? – знову дивується Ігор Юрченко. – Їх датовано 2005 – 2007 роками, і за цей відрізок часу є в редакційному архіві листування, де видавництво наполягає на перегляді ставки, а Пересунько відмовляється… Він що – має близнюка-ідіота? Один відхрещується, а інший у той же час підписує собі борги… І чому в редакційному архіві немає копій цих угод? І, кінець-кінцем, чому угоди 2005 і 2006 років «випливають» тільки зараз? Думаю, тому, що тоді їх не існувало в природі…». Бажання глянути на ці «манускрипти» лише бажанням і залишилося: на письмове прохання надати копії угод для ознайомлення, видавництво відповіло гробовою мовчанкою. В той же час Юрій Пересунько стверджує, що у період свого керівництва жодних додаткових угод не підписував.

 

Отже, у редакції сьогодні переконані, що «Преса України» озброєна підробленими документами, які з’явилися на світ під час директорства того ж таки Ігоря Паримського.

 

Дивно, але суддя господарського суду міста Києва С.А. Ковтун, розглядаючи справи №6/297 та 6/298 (про стягнення боргу та виселення відповідно), на ці «дрібниці» уваги не звернув, хоча редакція наполягала на проведенні експертизи угод. Не звернув він уваги і на факт незаконного, усупереч Статуту підприємства, перерахування грошей Ігорем Паримським. Суддя вирішив по-своєму, і, треба сказати, це рішення далося йому нелегко: при тому, що засідання відбулося ще у серпні, повний текст рішення С.А. Ковтун підписав лише 11 лютого.

 

Чи буде ці моменти взято до уваги київським апеляційним господарським судом? «Преса України» заздалегідь квапиться: Олійнику і Горденку вже вдалося добитися зміни призначеного складу суддів. А що… За ними – ДУСя.

 

«Цей момент – зі зміною складу суддів – узагалі оповитий якоюсь таємницею, – продовжує Ігор Юрченко. – Після того, як редакція звернулася з апеляцією до Київського апеляційного господарського суду, було призначено колегію у складі головуючого судді А.І. Мартинюк та суддів Л.П. Зубець та А.М. Лосєва. Представник “Преси України” подав заяву про відвід. Вслухайтесь у формулювання: “…оскільки дізнався від представника відповідача про те, що останньому відомо про те, яке буде прийняте рішення у справі, що викликає сумнів у неупередженості суддів”. Що це? Суд – не лавка біля під’їзду, де збираються бабусі і теревенять про сусідів. Це називається “Одна баба сказала…”. Так от, Голова Суду А.М. Пінчук 16.12.08 підписав Ухвалу, в якій обґрунтовано відмовив “Пресі України”. І ми наївно подумали, що є-таки справедливість… Але буквально наступного дня Голова суду з невідомих причин передумав і призначив іншу колегію: головуючого судді О.А. Моторного, суддів В.В. Кошіля і В.В. Шапрана. Таке розпорядження А.М. Пінчук обумовив “виробничою необхідністю”».

 

Все це змушує редакцію досить скептично дивитися на долю справи. Але наміру здаватися журналісти не мають. Редакція планує самостійно довести те, що «додаткові угоди» – підробка, і притягнути до кримінальної відповідальності чиновників, які фальшували документи. «Ця справа так відверто “тхне”, що навіть редакція “Юридичного Вісника України” веде журналістське розслідування. І на них уже тиснуть. Ми готові пройти всю судову вертикаль, а якщо буде потрібно – звернутися до міжнародних інституцій, – каже головний редактор. – Хоча такий крок, на моє переконання, буде вже зовсім не смішним: уявіть ситуацію, коли журнал, що носить ім’я країни і є складовою її іміджу в світі, звертається до міжнародного суду по захист від утисків від державних чиновників! Себто – держави. Оце буде “шкандаль”»…

 

Така перспектива дратує навіть депутатів Верховної Ради, серед яких чимало прихильників журналу «Україна», тих, хто розуміє, з яким брендом грають чиновники. Але поки народні депутати збирають підписи під вимогою до «Преси України» залишити в спокої найстаріше вітчизняне видання, пан Горденок бомбардує редакцію погрозами і вимогами виселятися. Приміщення цим державним панам потрібне «для власних потреб».