ПРОЕКТИ
11:00
Вівторок, 5 Червня 2018

Українська «Молодість»: поза конкурсом було яскравіше, ніж у конкурсі

Українська позаконкурсна «Молодість» показала те, що мусила й могла, аби зрозуміти теперішню різноманітність кінопроцесу в Україні, наполегливий рух до відкриття нового й певну сміливість входити в темні кімнати без помічного світла.
Українська «Молодість»: поза конкурсом було яскравіше, ніж у конкурсі
Українська «Молодість»: поза конкурсом було яскравіше, ніж у конкурсі

Із того, що з тієї чи іншої причини не потрапило до національного чи міжнародного конкурсу кінофестивалю «Молодість», сформували «Позаконкурсну програму українських прем’єр». І треба сказати, тут були доволі незвичайні зразки кіно, варті й погляду, і слова. (Враження від конкурсної української програми читайте тут.)

Звісно, не всі одним миром мазані, але шокували всі — так чи інак, і не обов’язково позитивно, чим виявляли пристрасть українських митців не до якості, а радше до фантазування і природної оригінальності, пошуку нового в химерно-дивовижний спосіб пізнання себе без огляду на весь світ і його кінематографічні досягнення.

72-хвилинний документальний фільм з ігровими вставками «Пан ніхто» Олександра Фразе-Фразенка розповідав історію про чудового українського поета Ігоря Калинця, але розповідь велася експериментальними шляхами. Кадри декламування віршів Калинця 30-річної давнини, зняті на побиту часом, мов шашелем, плівку VHS-камери, переходять у кадри теперішнього буття поета, з детальним натуралізмом ранкового вставання, вмивання та фізкультурування. При цьому фокус у кадрі пливе, як у п’яного світ перед очима. Намагаючись віддзеркалити буденне життя колись великого поета, режисер вдається до гри, вважаючи її доречною на документальному тлі: буквально, в дзеркалі, зображення Калинця йде кудись, хоча сам герой залишається перед нами, читаючи вірші. Втім, такі режисерські фантазії не рятують фільму не тільки від цілковитої нудьги, а й від головного — констатації, що це не фільм, а домашнє відео, зроблене другом про друга, татом про сина чи онуком про діда. В цьому плані шаленим контрастом може виглядати книга поезій Ігоря Калинця «Калиновий герб», видана видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»; книга, народжена естетикою прекрасного, виявляє повагу до поета, чого не виявляє фільм, який фільмом не є. Присутність на показі в «Мистецькому арсеналі» Івана Малковича, видавця збірки поезій поета й дисидента, «Пану ніхто» не допомогла, лише зробила йому занадто багато честі.

Натомість «Вівчарі» Ігоря Стрембіцького подарували враження, аналогів яким ще не було, причому поєднуючи в одне ціле духовне, психологічне і фізіологічне.

Від часів своїх «Подорожніх», тріумфально відзначених на Каннському кінофестивалі, Ігор зняв лише фінансований Ґете-інститутом «Урок німецької» 2006 року. Нові його «Вівчарі» зроблено в несподіваному для українського кіно новаторському форматі з використанням технології віртуальної реальності (VR-технології). Звісно, у світі це вже доволі поширений формат, в основному дотичний до розважального сектору (для комп’ютерних ігор) та художніх експериментів (інсталяцій). Але минулого року в Канні свою семихвилинну VR-короткометражку «Плоть і пісок» представив великий мексиканець Алехандро Гонсалес Ін’ярріту, де оператором був не менш великий Еманюель Любецкі, а фінансування надавала голлівудська компанія Legendary Entertainment. А ще за чотири місяці після цього на Венеційському кінофестивалі взагалі зробили цілий конкурс для VR-проектів, і одним із них був фільм тайванського гуру артхаузу Цай Мінляна «Кинутий».

Прикметно, що «Вівчарі» Стрембіцький тривають так само, як «Кинутий» Мінляна — 55 хвилин, але знімати свій фільм Ігор почав ще наприкінці 2015 року. Продюсер Орест Борко запропонував технологію, а Ігор — ідею фільму, й оскільки він сам франківець і гори бачив із дитинства щоранку з вікна хати, — вони й стали фільмовими локаціями. Конкретно — полонини перед Шпицями і Ребрами, прямо посеред Чорногорського хребта. Потрібні спочатку 13 хвилин для короткометражної стрічки через кількість відзнятого матеріалу очевидно вилилися у 55 хвилин повнометражного фільму. І це хвилини доволі непрості — і для знімальної групи, і, зрештою, для глядача. Бо технологія полягає у зйомці на 360º: камера — це своєрідний куб, до кожної площини якого кріпиться оптика. Тобто оператор, режисер і додатковий персонал мусять ховатися на місцевості, аби не порушити цілісності концепції — повного занурення у природу, де ні камери, ні кінематографістів у принципі не існує. І занурення відбувається, як в океан, як диво. Ти — центр невідомо чого й бачиш, як і в житті, все навколо, крім свого тіла, й навіть ніг не бачиш. Це вражає, дивує, захоплює… на якийсь час. Буденність вівчарів, що пасуть овець, рубають ліс, п’ють горілку і співають батярських пісень, із часом трохи набридає, хоча фактура фантастична і п’янка. Гірше, що виникає фізична нудота, коли камера, прикріплена до машини, починає рухатися, і твоє тіло, намагаючись синхронізувати себе в просторі, помиляється, бо синхронізує себе до віртуальної реальності, при цьому незнищенне земне тяжіння залишається сталим.

Звісно, це правильне експериментування, рух до нового і технологічного, нехай ще й недосконалого. І «Вівчарі» це закріпили призами, що вже отримали у світі — останній був вручений на фестивалі в Барселоні.

Експериментом можна вважати і «Лису гору», оскільки це поодинокий приклад роботи в Україні в царині містики і жахливчиків, і, як сказав його сценарист, режисер, оператор, художник і монтажер Роман Перфільєв, — це жорсткий інді-фільм. Втім, хазяїн «… гори», певно, просто не знав сенсу терміна, який він вжив, натякаючи, мабуть, на малобюджетність і простоту постановки фільму. По-перше, добра камера для зйомок, очевидне використання стедікаму, дуже переконливий, реалістичний грим у кількох особливо важливих сценах, і якісний постпродакшен стрічки з чудовою кольорокорекцією і професійним кінотеатральним звуком аж ніяк не тягне на дешеве і «зроблене на колінці» (причому зйомки відбувалися цілковито на натурі, в лісі, що вже максимально непросто). По-друге, «інді» як напрям у кіно є принциповою протилежністю мейнстриму, а сюжетні, жанрові та стильові рішення «… гори» — це абсолютне зазіхання на треш-хоррори, чиї ознаки із захватом використовують режисери в мейнстримових фільмах Голлівуду. Зрозуміло, що Перфільєву не дає спокою слава американців Деніела Майріка та Едуардо Санчеса, тобто авторів славетної «Відьми з Блер» 1999 року, незалежного мікробюджетного кіно, тепер епохального блокбастера, розтягнутого всіма на «запозичення». Та знайомство двох героїв на дніпровській набережній в Києві й подальші їхні мандри до лісу на якусь-там-лису-гору у сценарії не продумано на рівні сюжетних ходів і формальних деталей так, щоб у це можна було би повірити, не кажучи вже про появу нових двох героїв — «священнослужителів» Велеса. Ще більша, центральна проблема в цьому експерименті — відсутність експерименту. Працюючи в неозорому українському полі кіно, де використовують не більше чотирьох жанрів і де можна дозволити собі будь-яку фантазію, тим паче не обмежену через відсутність продюсера, сценарист і режисер сам обмежив свою сміливість: він наважився на роботу з важким для втілення жанром, але не пішов далі запхнутого в рота персонажу гілля, коли містика мала би перейти у криваве насильство жахів, логічних і бажаних для відповідних глядачів такого кіно… Та попри драматургійну слабкість, спрацював технічний бік фільму — його було продано для закордонних телеканалів.

Певною вершиною незвичності й екстравагантності серед позаконкурсних картин з українською участю в їх створенні став No-One. Фільм дивовижний вже на етапі творення: сценарій написав Лев Прудкін ще на початку 90-х, але закинув його, а наприкінці 2000-х він намагався його екранізувати, та не вийшло, тож за матеріал узявся батько, Володимир; маючи за спиною великий режисерський («Бал зі свічками») та організаційний досвід роботи в московській школі-студії МХАТ (замісник Олега Табакова), він переписав сценарій, і разом вони почали його знімати вже в Ізраїлі 2015 року, куди переїхали 2008-го після гучного скандалу в Москві. Від України участь у творенні брала компанія «Кінотур», що забезпечила фільму високоякісний постпродакшн. 10 жовтня 2017-го No-One був представлений на фестивалі в Хайфі, але у світовий прокат так і не вийшов (на IMDB в нього немає навіть рейтингу). І це не дивно, бо фільм далеко за межами кінопрокатних трас, зокрема й фестивальних. Що ні в якому разі не свідчить про його хибність, а лише про форму: збляклий жовтувато-сірий колір кадру, ніби плівка з минулого, чудова чіткість, високоточна камера, крани, локації в Москві, Криму та Ізраїлі — не дешеве кіно, але й не крупнобюджетне, кіно дуже особисте, театральне, літературне, інтелектуальне. Та попри некінематографічність цих термінів, саме в цьому фільмі вони, зібрані докупи, несподівано грають, і цим творять нову парадигму, де все можливе і все нагадує магічний реалізм, інакше не пояснити. Адже історія про генерала КГБ, що в останні дні існування Радянського Союзу відсилає з Москви до Криму свою дружину з сином — це лише сюжет. Другий пласт фільму — жанр мелодрами, яка у фіналі зненацька переходить у кримінал. Третій пласт — змалювання епохи, доволі точне не тільки в деталях — костюмах, машинах, декораціях, — а й у відчуттях примарності часу й невидимості майбутнього. Але є ще й четвертий пласт — сам текст, викладений у воістину небачений і дуже сміливий спосіб літературної мови, з довгими кадрами, практично без «вісімки», але — дивовижно! — без провисання напруги й інтересу. З одного боку, органічність виникає за рахунок артистичної вправності — зокрема В’ячеслава Жолобова в ролі кадебіста Сергія Сергійовича, який виглядає ледь не Воландом, інтелектуалом без душі. А з іншого боку, через те, про що і як говорять герої: довгі речення зі складносурядним і складнопідрядним зв’язком наповнені сенсами й точним попаданням у час, коли філософські пасажі виявляються для нас, людей майбутнього, аналізом минулого. Наприклад, нарікаючи й на те, що «імперія розвалюється», і на демократів, які імперію розвалюють, він каже, що треба буде трошки почекати, може, 5–10 років, поки вони знову до нас, кадебістів, не приповзуть, бо ж не знають, як керувати країною. Очевидно, що йдеться про кадебіста-путлера, що прийшов до влади 2000 року. Наприкінці фільму чорно-біла хроніка дебільної механістичності совка й постійної присутності зброї фіналізується появою путлера на Червоній площі і величезними в’язничними воротами, що закриваються. Принагідно зазначу, що no-one з англійської перекладається як ніхто. У фіналі, коли інспектор міліції роздумує над убитим, питає щодо вбивці: «Для чого це? Що він робить?» На що кадебіст-мокрушник відповідає: «Ніщо. Він робить ніщо», — і при цьому має на увазі свого шефа, генерала, узагальнюючи всю діяльність структури «комитета госбезопасности»… Такий фільм, визираючи з маргінесів кіно, більше дає душі й розуму, ніж сьогоднішні прокатні хіти й навіть фестивальні лідери. Хоча думка ця буде й не популярною.

Загалом, українська позаконкурсна «Молодість» показала те, що мусила й могла, не у великій кількості, але в достатній, аби зрозуміти різноманітність кінопроцесу в Україні, наполегливий рух до відкриття нового і певну сміливість входити в темні кімнати без помічного світла. Звісно, є шанс наступити на цвях, граблі чи когось іншого, звісно, сміливість мала бути як під час штурму будівлі — блискавичною, інакше є ризик отримати кулю в голову, — але маємо, що маємо. І воно не таке вже й кволе та нікчемне, як деяким звичним недоброзичливцям здається. Маємо шанси на добре майбуття. І це вже немало.

Фото: кадр з фільму «Вівчарі»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
461
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Война и Россия
25 Червня 2018
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop