«Одеський підкидьок» — парадокс українського кіно

«Одеський підкидьок» — парадокс українського кіно

18 Травня 2018
3519
18 Травня 2018
10:02

«Одеський підкидьок» — парадокс українського кіно

3519
Поки на Каннському кінофестивалі відбуваються світові прем’єри українських фільмів, в Україні в прокат виходять менш амбіційні стрічки, які з тої чи іншої причини до Канн не доїхали. У вітчизняних кінотеатрах стартував «Одеський підкидьок» Георгія Делієва.
«Одеський підкидьок» — парадокс українського кіно
«Одеський підкидьок» — парадокс українського кіно

Втім, чому «Одеський підкидьок» не був відібраний до кінофестивалю в Каннах, стало зрозуміло з першого кадру, навіть не сцени — бо це просто не кіно. Не в сенсі «жахливе кіно», а дослівно — «не кіно». Проте у всього є своя передісторія.

2014 року Георгій Делієв за п’єсою драматурга Георгія Голубенка поставив спектакль «Одеський підкидьок». Мова в ньому йшла про старіючого художника, що вирішує наприкінці своїх літ реалізувати мрію про батьківство і звертається до дитячого будинку. Та отримує не маленького хлопчика-дівчинку — бо варіантів не має, — а 51-річного боввана з численними татуюваннями на тілі й одинадцятьма судимостями за спиною. Але щоби зробити для себе ілюзію доглядання дитини, художник цього чоловіка змушує ходити в памперсі, смоктати дурника і прокидатися вночі (для цього йому дають послаблюючі препарати). Натомість за такі муки чоловік має отримати у спадок від художника круглу суму.

Ідея зробити з цього повнометражний фільм виникла одразу. Та звертатися по гроші до Державного агентства України з питань кіно у Делієва бажання не було. По-перше, він це вже намагався робити 2011 року, коли на другий конкурс Держкіно подав свій проект фільму «Заручник», і нічого не отримав. А по-друге, мав стійке уявлення про корупцію й епрофесіоналізм у державних структурах, про що не так давно заявив у «ТСН» на «1+1», а ще раніше відверто й більш зрозуміло написав в інтернеті. Цитуємо дослівно мовою оригіналу: «Государственная поддержка и финансирование связано с такой рутиной и коррупцией, что из выделенных на производство фильма денег к самому производству доходит очень малая часть. Остальное уходит на откаты и разворовывание. А ещё надо выиграть этот конкурс. В конкурсной комиссии сидят люди либо настолько далёкие от кино, либо, в лучшем случае, имеющие отношение, но как правило, неудачники, которые ничего не сняли, но хотят научить других. Этот факт знают все, кто с этим сталкивался».

Це і все решта щодо проекту він виклав на сторінці краудфандингової платформи na-starte.com. І маючи намір зібрати 3 мільйони гривень, Делієв зібрав на 24 % більше очікуваного — майже 3 мільйони 750 тисяч. До цих грошей, за словами режисера, також долучились як звичайні люди, так і бізнесмени й меценати.

І фільм було відзнято. Наразі щодо його прокату Делієв, як продюсер, режисер, сценарист і виконавець однієї з головних ролей, домовляється самостійно і персонально з кожним окремим кінотеатром. У Києві перша презентація відбулася в «Жовтні», друга — в кінотеатрі «Київ». Також фільм демонструється в «Лірі», «Дніпрі», «Промені», «Старті» й «Імені Шевченка». Двотижневий прокат триває вже від 10 травня.

Яке ж кіно побачить глядач? Та на це питання доволі важко дати однозначну відповідь, адже перед нами те, що дуже умовно можна назвати фільмом.

У словнику читаємо: кінотвір — це «аудіовізуальний твір кінематографії, що складається з епізодів, поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними засобами, та який є результатом спільної діяльності його авторів, виконавців і виробників». Та попри це визначення, всі чудово знають, що не будь-яке поєднання подібних ознак можна назвати фільмом, так само як назвати небосхил — краєм землі. «Одеський підкидьок», знятий в інтер’єрах двох (якщо не однієї) квартир, є телеп’єсою за формою, і кілька натурних сцен — з Одеси і Нью-Йорка (!) —  ситуацію поміняти не можуть. Камера практично нерухомо слідкує за акторами, які ходять у кадрі як по сцені. Ледь не кожний кадр — це окрема репліка героя, і глядач дивиться за цим, мов у театрі, переводячи погляд з одного боку на інший. Актори роблять театральні міни — надувають губки, закочують очки і навіть руки заломлюють… І це назвали фільмом.

Актори з режисером на початку презентації вийшли перед глядачами, бажали гарного настрою, посміхалися, плескали в долоні, розказували про зйомки і які вони були щасливі, що їм надали можливість взяти участь у фільмі… «Кукушка хвалит петуха за то, что хвалит он кукушку»…

Найбільш прикро в усій цій халепі — це усвідомлення того, як постарів Делієв. Вправний, веселий, смішний, моторний парубок Георгій в нашому дитинстві-юності був щастям, втіленим гуртом «Маскі-шоу». Та час минув, і він забрав із собою доброго друга дітей та їхніх батьків: актор перестав бути смішним, а це найстрашніше для коміка. (Якщо, звісно, він не збирається стати трагіком.) Жарти у фільмі цілком дотепні, часом актуальні, а часом примітивні, грубі та затаскані до трюїзму. Та вони дієві — їх можна зрозуміти й оцінити. Проблема не в цьому — вони не смішні. «Я тут ворую уже 40 лет, меня тут знают все — потерпевшие, понятые…». «Она холодна, как рефрижератор холодной заморозки… чиста и непорочна как биоробот». «Если бы я не сохранял чистоту и непорочность, меня бы в первый день сделали музой всей зоны…».

Більше того, всі жарти могли би бути смішними, якби їх правильно акцентували винятково кінематографічними засобами, а «Одеський підкидьок» повністю їх позбавлений, як андрогін — статевих ознак. Переходячи із жанру циркової пантоміми і театрального блазнювання, Делієв дивовижно не зрозумів, що в кожному жанрі працюють свої закони, а в чужий монастир зі своїм уставом не йдуть.

Звісно, в залі чувся непоодинокий сміх і навіть щасливе, до сліз, гиготіння — комусь це подобалося, комусь це все «заходило». Але важливо зрозуміти, як і чому створюються подібні «фільми», адже «... підкидьок» демонструє цілковиту відірваність від процесу, від світу, від світової культури, ніби кіно не існує вже 120 років, і Делієв із компанією зненацька вирішив його з нуля винайти.

За великим рахунком, «Одеський підкидько» не може бути зарахований до найгірших українських фільмів, як цьогорічна екстраординарна «Казка про гроші». Фільм Делієва є українським парадоксом, будучи з іншої сторони нескінченності від представлених на Каннському кінофестивалі «Донбасу» Сергія Лозниці чи «Жінки на війні» Бенедикта Ерлінгссона.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3519
Читайте також
29.01.2018 12:20
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
6 942
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду