ПРОЕКТИ
18:00
П'ятниця, 11 Травня 2018

«Євробачення», другий півфінал: на абордаж!

Якщо перший півфінал був наскільки сильним, настільки ж і одноманітним та спокійним, настільки ж другий був різнобарвним, різностильовим, енергія та драйв фонтанували через край.
«Євробачення», другий півфінал: на абордаж!
«Євробачення», другий півфінал: на абордаж!

За підсумками другого півфіналу конкурсу «Євробачення» (трансляція «UA: Першого», «UA: Криму» та СТБ 10 травня) до фіналу вийшли артисти з Австралії, Данії, Молдови, Нідерландів, Норвегії, Сербії, Словенії, Угорщини, України та Швеції. Не посміхнулася доля співакам із Грузії, Латвії, Мальти, Польщі, Росії, Румунії, Сан-Марино та Чорногорії.

Для Росії та Румунії це — перший випадок, коли їхні представники не пройшли до фіналу. Тож тепер, окрім країн «великої п'ятірки», представники яких виступають у фіналі «за статусом», залишилося тільки дві країни, представники яких завжди виходили до фіналу — це Австралія та Україна.

Цікаво, що в російських ЗМІ та блогосфері невихід Юлії Самойлової до фіналу тлумачать як мало не національну катастрофу та національну ганьбу. Російський же принцип «обидно, досадно, но ладно» у країні, що марить своєю величчю, спрацювати не може у принципі, за визначенням. Як і розуміння того, що конкурс — це тільки конкурс, а зовсім не війна й не змагання в державній величі.

Чимало росіян знову ведуть мову про русофобію — так, ніби представницю Росії просто зобов'язані були вивести до фіналу за будь-яких умов. Іноді хочеться просто сміятися. Один із російських телеканалів розписує жахи русофобії «Євробачення», а потім спокійнісінько так додає: «Помимо Юлии, в финал не попадают певцы из Грузии, Латвии, Мальты, Польши, Румынии, Сан-Марино и Черногории». Й тут є лише три варіанти: або аудиторія має думати, що, окрім русофобії, організатори «Євробачення» хворі також на грузинофобію, латвієфобію, полонофобію, румунофобію й далі за списком; або ж аудиторія мусить думати, що Росія — якась особлива й має якісь особливі права порівняно з усіма рештою країн; або ж аудиторія мусить не думати взагалі через відсутність такого вміння. І третій варіант видається найбільш прийнятним як для російської пропаганди.

Ще характетрний приклад — заголовок «"Стремно очень": Самойлова рассказала об обмане на "Евровидении"». Але річ у тім, що в тексті ані про який «обман» не йдеться й близько, а Самойлова веде мову просто про свої очікування, що не виправдалися. Обдурили «Росіюшку», не виправдали її надій гейропейці кляті?

Але почитайте отут. Навіть відомі прихильники «русскаго міра», як-от Юрій Лоза, визнають: Юлію Самойлову відправили на конкурс із суто політичних мотивів, і це було неподобство. Отак, поступово й у, здавалося б, дрібницях, і настає прозріння... Саме такі дрібниці й руйнують у підсумку диктатури. І зверніть увагу, що навіть, судячи з усього, запеклі критики російського режиму цілком спокійно кажуть про те, що обіцянки відправити Самойлову до Лісабона, коли вже не вийшло до Києва, цілком можна було б і не дотримуватися — мовляв, про державні справи йдеться, а тут якась обіцянка якійсь співачці. Тож ми маємо усвідомлювати, наскільки глибоким є те, що ми звемо «русскім міром» або совковістю, ватництвом.

Завершуючи тему Росії, зазначмо: дуже навряд чи за рік, що минув, Юлія Самойлова стала гірше співати. А ще звернімо увагу: якщо торік російські ЗМІ щосили підкреслювали фізичну особливість співачки, то цьогоріч навіть сценічний номер було поставлено так, щоби ця особливість не впадала в око. Тож усі крапки над «і» нарешті розставлено, й жодним сумнівам стосовно минулорічного конфлікту та мотивації російської сторони в ньому більше немає місця.

Хіба що росіяни можуть нарікати ще на жереб. Цього року Білорусь, Вірменія, Азербайджан, Ізраїль, Болгарія, Естонія, Греція, Кіпр — країни, що традиційно віддають голоси Росії, хоч би хто й хоч би як від неї виступав — усі вони були в першому півфіналі й голосувати за Росію не могли. Тож цього року все відбувалося за гамбурзьким рахунком: нарешті представника Росії оцінювали за фактом виступу, а не за належністю до Росії. Й результат ми бачимо.

Ну, а жереб цього разу звів до одного півфіналу Молдову та Румунію, а також Данію, Норвегію та Швецію. Втім, Румунії це не допомогло, а три скандинавські країни підготували дуже сильні виступи.

Винесене в заголовок «на абордаж» – це дуже вже вільний переклад гасла цьогорічного конкурсу «All Aboard!», що крутився в голові повсякчас під час перегляду другого півфіналу. Іноді змагання нагадувало саме це — штурмування фіналу що є сил і що є засобів. Крутилося й інше «корабельне» порівняння – «всякої тварі по парі». Бо якщо перший півфінал був наскільки сильним, настільки ж і одноманітним та спокійним, настільки ж другий був різнобарвним, різностильовим, енергія та драйв фонтанували через край. Й отут зароджуються певні сумніви. Річ у тім, що саме так відбувається щороку. І за всіма канонами режисури, саме так і має бути. От тільки країни по півфіналах розподіляє жеребкування. І якщо сліпий жереб цілком може відправити «надто дружні» країни до одного півфіналу, бо тих півфіналів лише два, а країн-півфіналістів — тридцять сім (хоча, можливо, для «найбільш запеклих» сусідів EBU мала б застосовувати окрему процедуру?), то чи може сліпий жереб із року в рік діяти за всіма канонами режисури?

Енергійні, яскраві виступи були сильними і здебільшого на високому рівні. Але от же парадокс: серед усього цього розмаїття, серед усього цього параду майстерності викристалізувалися вісім або дев'ять виступів, які НЕОДМІННО мусили потрапити до фіналу. Так воно й сталося; такого, як у першому півфіналі, «як карта ляже» цього разу не було.

Й Melovin виявився цілком гідним серед найгідніших. Він розігрів глядацьку залу. От тільки суто суб'єктивно (підкреслю це) виникло три побоювання. Перше: він хвилювався, й це було помітно. Друге: чи лише здалося, що він трошечки посадив голос, який був не таким дзвінким, як на національному відборі, й дещо хрипуватим? І третє: перемудрили з постановкою, перемудрили. Зізнаюся: самий початок пісні я просто проґавив, бо був зайнятий іншим — намагався здогадатися, що ж то таке на екрані показують. Виявилося, маленький фрагмент сходів, установлених на сцені.

Як було на національному відборі (той сценічний номер поставив сам Melovin)? Співак з'являвся просто на сцені, а під кінець пісні, посилюючи потужність голосу, піднімався на постамент із роялем. Таким чином музичне крещендо супроводжувалося таким собі візуальним крещендо. Самі сходинки були легкими, майже непомітними.

Тут же співак починає з того, що спускається зі сходів, а самі сходи стали гламурнішими й відверто масивнішими. Тобто, починається номер із візуального дімінуендо, вниз. І ці монументальні сходи ніби стають між співаком та глядачами, саме вони тепер правлять за центр уваги, відволікають увагу не лише глядачів, а й самого артиста. Додаймо до того, що крупних планів стало менше, ніж було на національному відборі, а кульмінаційного моменту, за роялем, Меловіна показують не крупним планом анфас, а середнім, із роялем «на повний зріст», у профіль. Знову ж таки, увагу акцентують на антуражі, а не на співакові. На роялі, а не на натхненному обличчі. Й оцей контакт між співаком та аудиторією, оця комунікація, отой самий ікс-фактор до значної міри зникають. На жаль.

Вогонь — це на нацвідборі теж виглядало не як самоціль, не як спецефект заради спецефекту, а як візуалізація кульмінації пісні, музичного «суперкрещендо». В цій же постановці вогонь виглядає як мало не головна родзинка номеру.

Судячи з більшості виступів на цьому конкурсі, у тренді — простота, мінімалізм. Коментуючи перший півфінал, Марія Яремчук підмітила: співачки навіть макіяж використовують за мінімумом. В нас же в пошані — монументальність і громіздкість. Й, поза сумнівом, давно вже час відмовитися від постсовкового переконання, що сценічна постановка має ілюструвати текст пісні: якщо пісня має назву «Під сходами», то й головною дійовою особою на сцені мають бути монументальні сходи. Якщо вже ілюструвати, то краще тоді просто покликати на сцену сурдоперекладачку — хоча б винахідливо буде.

Melovin — якраз іксфакторний співак. Контакт із аудиторією, щирість, зануреність у музику, яку виконує, жести, міміка, вираз обличчя — от у чому його коник. Перегляньте, до речі, його кліпи, його виступи на двох національних відборах — максимум крупних планів і мінімум антуражу. А постановка вийшла якась «середньопопсова», які зазвичай роблять, коли треба чимось компенсувати брак артистичності. Це була б чудова постановка, якби саме її оцінювали, якби вона була сама по собі, а не мала за мету підкреслити характер пісні. Вийшло, що не візуальний ряд є допоміжним до співу, а навпаки — спів є акомпанементом, фоном до сценічного номеру.

Що вражає на цьому конкурсі, то це сцена з численними відгалуженнями. Бачачи її на екрані, іноді просто неможливо визначити її конфігурацію та місце розташування — подеколи здається, що вона своїми фрагментами охоплює, оповиває усю глядацьку залу. Світлові ефекти — до них узагалі важко дібрати визначення: вони ніби кардинально змінюють рельєф місцевості й навіть саму реальність, ніби переносять глядачів щоразу до інших світів.

А от заставки перед виступами цього разу не вразили. Як розповіла Альоша під час випуску «Про що співає Європа», знімали їх три місяці в усіх куточках Португалії, учасники мали спеціально приїжджати до країни. А в підсумку вийшло щось мерехтливе, що просто неможливо «схопити», не знаєш, за чим стежити й на що звертати увагу — надто багато візуальної інформації різноманітного характеру вкладено в коротенькі ролики.

Нарізки з пісень під час голосування. Їх зроблено дуже майстерно — вони містять найхарактерніші фрагменти виступів. Після кожного півфіналу нарізки демонстрували двічі — й щоразу в них були різні фрагменти одних і тих самих пісень.

Хотілося би привернути увагу от до чого. Під час і після голосування паузи заповнюють напівжартівливими оповідями з історії «Євробачення», найяскравіших його номерів та пісень, що найбільше запам'яталися. Так от: серед цих пісень далеко не всі свого часу перемагали. Українські ведучі підкреслили: пісня Volare, що її Доменіко Модуньйо виконав іще 1958 року, здобула тоді лише третє місце, але й досі є однією з найпопулярніших за всю історію конкурсу. Та й пісня Вєрки Сердючки не стала переможною, а й досі є візитівкою України на «Євробаченні». Тож не можна підходити до цього конкурсу, мов до спортивного змагання: місце в підсумковому протоколі — це далеко не головна мета, головне — зробити пісню популярною, щоби її запам'ятали.

На «UA: Першому» цього разу вели трансляцію Тімур Мірошниченко та Альоша (Alyosha). Вели досить добре, але, все ж, відчувалося те, що повсякчас повторював Міврошниченко: для Альоші це був коментаторський дебют. Конкурси «Євробачення» є дуже динамічними, паузи між виступами — дуже короткі, й Альоша подеколи просто не встигала вкластися в них. А ще відчувалося: їй важкувато вести коментар українською мовою. Так само й із випусками «Про що співає Європа» до й після півфіналу: чудово, цікаво, але трошечки малодинамічно через брак мовної практики.

...А Меловіну у фіналі дістався виступ під першим номером. Не такий уже, до речі, невдалий, як заведено вважати: якщо артист, який відкриває конкурсні виступи, зможе вдало розігріти глядачів,він, як правило, здобуває високе місце. Меловінові це по силах.

І насамкінець — іще одне побажання до ЗМІ. Слідом за російськими пропагандистськими виданнями чимало наших ЗМІ, аж ніяк не проросійських, звуть Еліну Нечаєву «росіянкою, що представляє Естонію». Так, вона — етнічна росіянка. Але живе вона в Таллінні, й живе від народження. Й я ніколи не зустрічав, щоби вона позиціювала себе росіянкою. Російська пропаганда за звичкою прагне привласнити чуже — а нашим ЗМІ це навіщо? Те саме було два роки тому: російські ЗМІ називали Джамалу не інакше, як «кримськотатарською співачкою, що представляла Україну». Порівняйте: «Грецька співачка Віккі Леандрос, що представляла Люксембург»; «Канадська співачка Селін Діон, що представляла Швейцарію», «Український співак Алексєєв, що представляв Білорусь» — оце «представляв» уживають саме в такому сенсі. Зрозуміло: назвати Джамалу українською співачкою — для російських ЗМІ це означало б визнати Крим українським. Але ж після її перемоги й наші ЗМІ — всі або майже всі! — називали Джамалу так само: «Кримськотатарська співачка, що представляла Україну». Отак і поширюються російські пропагандистські стереотипи...

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1456
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop