«Євробачення», перший півфінал: у пошуках ікс-фактора

«Євробачення», перший півфінал: у пошуках ікс-фактора

10 Травня 2018
2825
10 Травня 2018
16:30

«Євробачення», перший півфінал: у пошуках ікс-фактора

2825
Більшість виступів, що пройшли до фіналу, поза сумнівом, мали там бути. Передусім це, безумовно, стосується ізраїльтянки Нетти (Netta).
«Євробачення», перший півфінал: у пошуках ікс-фактора
«Євробачення», перший півфінал: у пошуках ікс-фактора

За результатами першого півфіналу пісенного конкурсу «Євробачення», що відбувся в Лісабоні 8 травня (транслювали його «UA: Перший», «UA: Крим» та СТБ; ваш автор традиційно дивився «UA: Перший»), до фіналу вийшли співаки з Австрії, Албанії, Болгарії, Естонії, Ізраїлю, Ірландії, Кіпру, Литви, Фінляндії та Чехії. Не пощастило представникам Азербайджану, Бельгії, Білорусі, Вірменії, Греції, Ісландії, Македонії, Хорватії та Швейцарії.

За одинадцять років існування системи двох півфіналів (від 2008 року) лише вдруге до фіналу не пройшли представники Вірменії та Греції, а представники Азербайджану дотепер проходили до фіналу завжди. Натомість представник Чехії потрапив до фіналу лише вдруге. Такі от сюрпризи.

А ще в запеклій боротьбі з сусідським голосуванням жереб звів до одного півфіналу представників Греції та Кіпру (втім, Греції це не допомогло), Болгарії та Македонії (це не допомогло Македонії). Додаймо до того, що з шести «країн-одразу-фіналісток» у цьому півфіналі, поряд із Іспанією та Португалією, голосувала Велика Британія, а брала участь Ірландія (й чи саме це допомогло Ірландії, стане відомо лише по завершенні фіналу: саме тоді й лише тоді стають відомими деталі результатів півфіналів — організатори вважають, що, якщо вони оприлюднюватимуть детальні результати півфіналів одразу, у фіналі це правило б за підказку, за кого голосувати).

Початок півфіналу, чесно кажучи, не надихав. Як і торік у Києві, протягом більшості номерів і більшості часу сцену було витримано в синьо-блакитних тонах — це був, так би мовити, її «природний» колір. І раптом згадалося, що англійською «blue» — це не лише колір, а й настрій — сумний, а то й нудний. «Представниця Бельгії, як і завжди, страждала на сцені, але дуже стильно страждала!» — пожартував в ефірі Тімур Мірошниченко. Оце от страждання різної міри стильності — це й була чи не більшість пісень, будь-що темпове й життєрадісне одразу привертало увагу.

Далі розігрілося, й чимало навіть «страждальних» пісень були приємними — а чи, щонайменше, такими собі добротними середнячками, тобто цілком хорошими піснями, хоч і без чогось особливого. Проблема полягала в тому, що більшість пісень були, за великим рахунком, більш-менш одного стилю й добре, з потужним вокалом, виконані. Обирання фіналістів із-поміж них відтак перетворювалося на лотерею, а вирішальної ролі набував славетний ікс-фактор — те невловиме, що відрізняє артиста від виконавця, магія особистості артиста на сцені.

От саме під цим кутом зору варто проаналізувати один із значущих для України виступів. Україна не брала участі в цьому півфіналі. А от український артист брав — Білорусь цього року представляв Алексєєв (Alekseev). Удруге українські артисти представляють інші країни (2015 року у Відні Едуард Романюта виступав за Молдову) й удруге не проходять до фіналу — як то кажуть, нема щастя на чужині.

Здавалося б, дуже мелодійна прониклива пісня, оригінальний, ані на що не схожий тембр голосу співака, індивідуальна манера виконання... Всі умови для успіху, нібито, були. Але приклад Алексєєва можна вивчати як еталон невдалих сценічних рішень, взірець, як не треба робити.

Передусім, пісня — так, красива, так, мелодійна. Але без «чогось такого» вона перетворилася на монотонну. До того ж, було таке враження, що вже чимало разів чув цю пісню, й саме від Алексєєва. А ще — у цьому виконанні, тобто голос плюс рухи плюс міміка, до того вже передали куті навіть не меду, а концентрованого цукрового сиропу! Усе в сумі було таке солоденьке, що аж зводило щелепу.

Але що справді приголомшило, то це сценічна постановка. Дама в червоному на сцені — навіть важко сказати, як її назвати. Бо вона то танцювала, то показувала пантоміму, то стріляла з луку трояндою, й ані до того, ані після того луку ані в її руках, ані деінде ще жодного разу більше не було — навіть на стіні не висів, на кілька секунд з'явився й зник собі без сліду. Усе це найменшою мірою не лягало в такт мелодії, а жило саме по собі, безжально відволікаючи й заважаючи слухати.

Та й це ще далеко не весь креатив: співак і танцюристка-стрілкиня пересувалися по сцені так, що майже ніколи не опинялися в кадрі разом, камера стрибала між цими двома зайцями, немов сказилася, й теж абсолютно не в такт пісні. Тих же рідкісних моментів, коли обидва персонажі перебували в кадрі разом, співак був десь на безнадійно далекому плані, а дама затуляла його собою, мов той Матросов амбразуру. А сам Алексєєв то носив троянду в руках, то кудись її ставив, то знову брав, то ловив після пострілу дами... Коротше кажучи, глядачам було за чим стежити й окрім пісні.

І, нарешті, огірок на торті — фонтан із троянд (чомусь зовсім недоречно пригадалося: у Південній Африці є таке місто Блумфонтейн), а коли з останніми акордами співак повернувся до глядачів спиною й у такій позиції завмер, виявилося, що спина в нього — не лише топлес, а ще й справжня мрія для травматолога. Це, напевне, алюзія якась була.

А пісня була прониклива, щемлива, сповідальна. Й інтонації були щирі — майже по-дитячому. Єдине сценічне рішення, що напрошувалося — це залишити співака з аудиторією сам-на-сам: співак, сцена, світло — й його обличчя крупними планами. А так... Замість щирості вийшла аматорська театральність. Буфонада. І сама щирість стала штучною, позерською, пластмасовою. Якось довелося читати відгук якогось прогресивного росіянина про Алексєєва: мовляв, хоч і співає російською мовою, але як же стильно, як не по-совковому, як по-західному! Тут вийшло все навпаки: хоч і англійською мовою співав — а як же вийшло по-провінційно-совковому! Утім, виступ від Білорусі промовисто показав, яку аудиторію співак обрав цільовою.

Та повернімося до загального контексту. Більшість виступів, що пройшли до фіналу, поза сумнівом, мали там бути. Передусім це, безумовно, стосується ізраїльтянки Нетти (Netta). Хоча чи лише здалося, що її пісня пролунала менш потужно, ніж у бачених на ютубі кадрах передконкурсних сценічних виступів? А чи на тому ж таки ютубі цю пісню заслухали до таких уже дірок, що вона вже просто приїлася, й пік її популярності встиг минути?

Окрім Нетти, варто відзначити фантастичну пісню гурту Equinox із Болгарії, енергійний і драйвовий виступ фінки Саари Аалто, запальний і надемоційний виступ Елені Фурейри, що представляє Кіпр. Решта тих, хто вийшов до фіналу — дуже хороші артисти з дуже хорошими піснями, але чимало гідних виступів приблизно такого ж рівня залишилися за бортом. Зокрема, й переможець українського «Х-фактору» Севак Ханагян із Вірменії. Важко сказати, що завадило його потужному виступу вийти до фіналу. Можливо, стиль виконання не гармоніював із його «бородатою» та до певної міри демонічною зовнішністю?

В ефірі Суспільного вели трансляцію Тімур Мірошниченко та Марія Яремчук. Вели практично бездоганно. Всілякими правилами та технічними подробицями цього разу глядачів не навантажували — Україна в цьому півфіналі однаково не голосувала. На превеликий жаль, українських коментаторів не було в Лісабоні — коментували вони зі студії в Києві.

Перед трансляцією та після неї ті самі Мірошниченко та Яремчук провели випуски «Про що співає Європа» — у першому прогнози, у другому підсумки та враження. Жваво, по справі, цікаво, не приховуючи суб'єктивності й не претендуючи (що є рідкістю) на ролі чи то знавців істини, чи то критиків, а радше ненависників усього й уся — стосовно «Євробачення» це в нас модно. Кваліфіковано, одне слово.

І — ложка дьогтю. З року в рік профільний сайт eurovision.tv стає дедалі менш зручним для користування — аж до такої міри, що деталі історії конкурсів тепер набагато швидше й легше уточнювати у «Вікіпедії».

А ще — прохання. Шановні колеги-журналісти, пишучи про історію «Євробачення» тощо, дуже не варто писати, що 2004 року перемогла українка Руслана Лижичко, а 2010 року — німкеня Лена Майер-Ландрут. Коли ми ведемо річ про Мадонну, ми ж не називаємо її Мадонною Чікконе. Й згадуючи про Шер, ми не пишемо: Шер Саркисян. Українка й німкеня вигравали «Євробачення» під іменами, відповідно, Руслана та Лена, під ними ж вони виступають і досі. Поважаймо їх та їхні сценічні імена. Бо в нас виходить, що має бути неодмінно повне «фіо», а інакше — порушення паспортного режиму. Так же можна стверджувати, що й нині Україну на конкурсі представляє Меловін Бочаров!

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2825
Читайте також
14.05.2018 23:40
Борис Бахтєєв
для «Детектора медіа»
4 183
11.05.2018 18:00
Борис Бахтєєв
«Детектор медіа»
3 022
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду