ПРОЕКТИ
17:30
Вівторок, 17 Квітня 2018

Терапія відкритістю

19 квітня у вітчизняний прокат виходить український фільм «5 терапія», можливо, найбільш радикальний повнометражний фільм у нашому сучасному кіно. Це інша, темна сторона українського суспільства, не популярна сторона, мало обговорювана і без радості, дуже ощадливо висвітлена в ЗМІ. Але проблема, яка зачіпається – проблема наркотиків – є, і вона є страшною.
Терапія відкритістю
Терапія відкритістю

Фільм Аліси Павловської цю проблему розкриває як устрицю – максимально, з хрускотом, ламаючи вихідну форму так, щоб не було можливості все повернути. Гадаю, після «5 терапії» українське кіно буде іншим. Тому що в царині важливої документалістики, патріотичних фільмів, дурнуватих комедій та артхаусного кіно з’явився класний фрік, який, крім того, ще й вивищує собою проблематику соціального підніжжя, смердючої й небезпечної діри декласованих елементів, про які співав ще Єгор Летов. Там, у темряві наркоманів, пияків, злодіїв, божевільних, ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД, гепатит і чортзна ще на що, царює невідомий загалу гидкий, але реальний світ. І він поруч з нами. Його треба відкрити, якщо ми цивілізована країна, і «5 терапія» це робить у професійно-правильний спосіб.

Особливо важливо, що головну роль у стрічці виконує її ж прототип. Актор Стас Домбровський грає самого себе, наркомана і злодюжку, і весь фільм – це його спіч, його потік свідомості, його сповідь. Глядач про гидоту наркоти і способи її підчепити дізнається з перших рук, від вправного і знаного гіда закамарками притонів з брудними шприцами і «вмазаними» товаришами, де всі колективно спускають себе в унітаз впевненого невороття, все ближче наближаючись до зрозумілої смерті.

Стас дізнався про позитивний тест на ВІЛ у 17 років. Йому перестали тиснути руку, мати принесла один рушник і нову зубку щітку, і він пірнув назустріч смерті, «проколюючи» життя крок за кроком… Стас «пливе» дуже органічно – цигарочки, планчік, «перевір тягу», барбітурати, ЛСД. І навіть біла гарячка у його виконанні виглядає правдоподібно, коли дикість змішується пополам зі сміхом, і гротеск стає комічним. Та вищого польоту драматизму досягає доля Стаса: він не помер, як йому напророкували лікарі і він сам, і перебуваючи в «п’ятій терапії», відділені для вмираючих, він прозрів: зав’язав з наркотою, завів стосунки, його дівчина вагітна, а він сам весь такий стильний, у капелюшку і з шаликом на шиї, промовляє на зборах анонімних наркоманів про проблему з дитинства – невміння проживати свої почуття… Неможливий гепіенд укотре підтверджує те, що життя більш непередбачуване, ніж кіно.

Головний герой – поет, письменник і журналіст, що пояснює фільмовий текст сценарію, написаний Стасом разом з Алісою: він багатослівний і відчутно літературний, нібито очевидно не кіношний – бо кіно і література, як кіт із собакою, – проте він захоплює своєю грайливістю, парадоксальністю. Так не буває, – каже глядач, і буде правий. Але дивіться – це працює! Театральність у всій цій «праці» теж очевидна, коли реалістичні герої, здерті з документальної дійсності і пересаджені під мікроскопи камер, коли неактори грають акторів, які грають живих людей. Так не буває. Але так є. І воно оригінальне.

Ось ця підроблена реальність – найбільш ріжучий момент фільму. Намагаючись усе зробити під справжнє, максимально реалістичним, Павловська втрапляє в дивну нішу між документом і художністю, а дивна вона тому, що такого, в принципі, не може бути, як не можна бути напіввагітною. Зафільмовані справжні наріки, справжній Стас і його ж справжні друзі видають нам усе ж несправжню картинку, посаджену на каркас штучного сценарію, змонтовану і видану на-гора. Глядач, як і кінокритик, стикається обличчям до обличчя з кентавром чи русалкою – зшитими разом двома половинами непоєднуваних істот. Але це вставляє, як страшна казка. Експеримент доктора Моро-Павловської породив щось нове, химерне, але цілком життєспроможне і критично схвалене.

А колись, ще два роки тому, Держкіно не підтримало «5 терапію», і фільм знімався самотужки, за мізерні кошти в безкоштовних міських локаціях Одеси. І перший представлений шматок знятого матеріалу показав цілком очікуваний жахливий рівень, з невмотивованими польотами камери, істериками героя і цілковитим аматорством. Та несподівано – що сталося, досі нема достовірної інформації – на творців впала істина, сказана Стенлі Кубріком: «Кіно – це монтаж». Певно, прозрілі, як і сам Стас Домбровський, творці передали матеріал доброму монтажеру, і – вуаля! Картина нарешті заграла всіма фарбами свого дивакуватого світла. Саме монтаж – поєднання сцен, динаміка, крупні-середні-дальні плани (може, зроблені за рахунок зумування?) – дав фільму справжній шанс на добре існування. Хоча була пересторога іншого ґатунку: через певну кількість обсценної лексики, сленгу, натуралізму наркотичних сцен, він проходив Експертну комісію з питань видачі прокатних посвідчень на предмет обмеження аудиторії, і якби отримав індекс «18», як ценз у кінотеатрах, шанс був би втраченим. Втім, експертам вистачило здорового глузду віддати перевагу доброчесності «… терапії» та не зважати на її гріхи.

А додатковою доброчесністю є певна концептуальність «5 терапії». Адже він – у плані ідеї, географії і навіть конкретних осіб – є продовженням попереднього, дебютного фільму Павловської. «Не хочу помирати» теж був про такого ж пропащого чоловіка, теж про одесита, теж з ім’ям Стас, і він теж з’являється в «… терапії», в групі серед залежних анонімів, граючи чудову пісню на фінальних титрах. Не маючи значущої ролі в другому фільмі Аліси, він, тим не менше, вже своєю присутністю ототожнює ідею спадкоємності, правонаступництва, перетягаючи з собою проблему «падіння у залежність» і одночасно ключ до її вирішення – відкритість, чистоту й нові орієнтири. Ще трошки, ще один Алісин фільм з ним, і ми отримаємо натяк на Гаспара Ное з його м’ясником. А поки…

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1500
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Ми — люди
21 Квітня 2018
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop