Двогодинний фільм продюсерки Катерини Кириченко з перших кадрів занурює в атмосферу дикої тривоги, що запанувала в суспільстві одразу після перемоги Революції гідності. Три місяці Майдану також не сприяли душевній рівновазі, але після втечі Януковича ми святкували перемогу, геть не замислюючись над тим, як країна житиме далі. Просто тому, що не мали поняття, в яких масштабах грабували державу «легітимний» президент і його поплічники.

Фільм «Україна. Сто днів над прірвою» — це задокументовані на камеру спогади людей, які, переживши шок від безвладдя, зуміли вчасно оговтатись і з холодною головою почали захищати країну від чергової й неминучої, як пишуть у підручниках, після вдалої революції зовнішньої інтервенції.

Фільм починається начитаною за кадром інформацією про те, що 21 лютого в Україні після втечі Януковича запанувало безвладдя, а правоохоронна систему впала в параліч.

Далі, каже позакадровий голос, 22 лютого на той момент єдиний легітимний орган влади — Верховна Рада призначила позачергові вибори Президента на 26 травня 2014 року. Завершується це кіно повідомленням — 26 травня в Україні відбулися позачергові вибори Президента, а отже, завершилось формування легітимної влади в державі.

Щоправда, хто саме став переможцем президентських перегонів, глядачеві не повідомляють. Чому — не зрозуміло. Склалося враження, що для авторів (чи для каналу «1+1»?) фільму Петро Порошенко — це те саме, що в Росії Навальний для Путіна або ж Волан де Морт для переляканих маглів у книжках Джоан Роулінг.

Ну тобто це Той, Кого Не Можна Називати. Ба більше, Президента України, який обіймає посаду уже три з половиною роки, у фільмі «Україна. Сто днів над прірвою», не лише не називають, але й не показують. Промелькнув Петро Порошенко в кадрі лише раз, коли народні депутати вітали Олександра Турчинова з обранням того головою Верховної Ради. Вочевидь, тільки тому, що вирізати на той момент народного депутата з кадру було неможливим.

Але спікерів у фільмі й без Президента Порошенка було більш ніж досить. Спогади Олександра Турчинова, Мустафи Джемілєва, Арсенія Яценюка, Андрія Парубія, Арсена Авакова, Бориса Філатова, Геннадія Корбана, Ігоря Коломойського, Сергія Тарути, Олексія Гончаренка та інших людей, від рішучих дій яких залежало питання життя чи смерті держави Україна, на додачу до кадрів із проросійських мітингів «Русской весны», які в березні й квітні охопили майже весь схід та південь України, автори відтворили панорамну картину безнадійної, як тоді багатьом здавалося, реальності.

Не можна сказати, що всі синхрони учасників фільму стали одкровенням, адже більшість із того, що вони сказали на камеру проекту «Україна. Сто днів над прірвою», обізнаний глядач, який чотири роки тому не відривався від стрімів на телеканалах чи в інтернеті, уже чув і бачив.

Але зведені воєдино, відеоматеріали та синхрони демонструють, на межі якої страшної прірви балансувала Україна впродовж ста днів 2014-го, від 22 лютого до 26 травня.

«Сто днів» — цифра гучна, яка багато до чого зобов'язує. Автори фільму це чудово розуміли, обравши для назви політологічний термін, узятий із історії про Наполеона та його остаточну поразку від сил європейської коаліції під Ватерлоо. Тоді «Сто днів» стали таким собі індикатором успішності / неуспішності того чи іншого уряду в європейських, а за ними — й у пострадянських країнах у 90-х роках минулого століття.

Отож, завданням авторів фільму про сто днів України над прірвою було показати у класичній парадигмі, який шлях від напівпаралізованої системи державного управління до її відновлення та зміцнення пройшла Україна.

Коли завдяки документальним кадрам та синхронам спікерів глядача повертають в атмосферу тих, здавалося, безнадійних ста днів, він, тобто сучасник-учасник-попутник, згадує, що Україна тоді встояла на краю прірви лише завдяки величезному Диву на ймення добровольці.

І саме про це у своїй фінальній репліці (спасибі ще одному диву під назвою монтаж) каже нинішній голова Верховної Ради Андрій Парубій. Спікер ВРУ, — який за чотири роки, що минули від ста днів, про які йдеться у фільмі на каналі «1+1», де він виступає в ролі секретаря РНБО в 2014 році, помітно змарнів, — виголошує фразу про головну помилку Путіна. Який міг прорахувати зраду українських вояків у Криму, але не зміг передбачити, що на захист України прийдуть добровольці-патріоти.

Синхрони Олександра Турчинова, Арсенія Яценюка, Арсена Авакова в цьому фільмі подеколи справді вражають. Приміром, коли тодішній голова Верховної Ради України й виконувач обов'язків Президента держави розповідає, як він змушений був блефувати у телефонній розмові із тодішнім спікером Державної думи Росії паном Наришкіним уже після анексії Криму. Хоча виконувач обов'язків Президента України просив зв'язку з Путіним, щоби попередити російського президента про неможливість агресії його держави проти України, йому сказали — Головнокомандувач ЗС РФ і Президент Російської Федерації не буде розмовляти із самозванцем. Гаразд, сказав Олександр Турчинов, дайте мені зв'язок зі спікером вашої Державної думи, адже пан Турчинов був абсолютно легітимним головою Верховної Ради України. А отже, на думку російських «легістів», міг на рівних спілкуватися хіба що з російським колегою. Тобто виконувач обов'язків Президента України в розмові з головою Держдуми сказав, мовляв, якщо ви почнете військовий наступ на Україну, ми будемо стріляти з усієї наявної в ЗСУ зброї.

На думку Олександра Турчинова, саме ця розмова з головою тодішньої Держдуми РФ зупинила повномасштабний наступ збройних сил Росії на Україну. Незважаючи на те, що на російсько-українському кордоні, від північних Сумської й Чергігівської до східних Харківської, Донецької та Луганської областей, стояли тоді, весною 2014-го, 40 тисяч російських вояків.

Як випливає з усіх синхронів перших осіб української держави в березні — травні 2014-го, вони блефували, погрожуючи відповісти на пряме вторгнення збройних сил РФ адекватно.

Синхрон Андрія Парубія про те, що РНБОУ має план «Б» на випадок прямого вторгнення російських збройних сил, показаний авторами фільму на тому самому екрані старовинного телевізора, також виявився блефом задля заспокоєння українських громадян.

Про блеф, який мав шляхетну мету — показати, що у випадку російського вторгнення українці готові опиратися, у фільмі «Україна. Сто днів над прірвою» говорять спікери Ігор Коломойський, Борис Філатов, Ігор Палиця, Геннадій Корбан , які тоді, в ті самі сто днів, обіймали посади в Дніпропетровській обласній адміністрації.

Це, звісно, дуже цікаво й пізнавально. Але є один момент, який єднає кіно на каналі «1+1» «Україна. Сто днів над прірвою» із позаторішнім фільмом Ольги Герасим'юк «Битва за Дніпро», у якому головним героєм був Ігор Коломойський. Тобто це чоловік, який, на думку авторів фільму «Україна. Сто днів над прірвою», разом зі своїми соратниками в особах Бориса Філатова, Геннадія Корбана, Ігоря Палиці став єдиним олігархом, який погодився очолити конкретну область — Дніпропетровську.

Сценаристи фільму «Україна. Сто днів над прірвою» вдалися до прозорої метафори. Вони поставили посеред зруйнованої будівлі старенький телевізор «Електрон» Львівського заводу, на екрані якого час від часу транслювалися новинні сюжети чотирирічної давнини про захоплення адмінбудівель проросійськими активістами.

Метафору зі старим телевізором українського виробництва на руїнах можна прочитати ще й як символ прощання із перефарбованою УССР, вирватися з якої надзвичайно дорогою ціною спробували українці на Майдані. Фільм Катерини Кириченко та її команди — це те, чого ми не можемо забувати.