ПРОЕКТИ
14:30
Вівторок, 27 Лютого 2018

«Іній»: на склі Європи

Трагічне «Пливе кача по Тисині» в сильному фіналі «Інею» стає метафорою трагедії Європи, яка навіть не хоче дивитися на війну.
«Іній»: на склі Європи
«Іній»: на склі Європи

У четвер 1 березня в український прокат вийдуть два фільми з повною або частково українською участю. Один із них — «Іній» Шарунаса Бартаса — зроблений Україною у копродукції з Литвою і Францією. І він, торкаючись російсько-української війни, разюче показує «часткове», дуже помірне й непевне розуміння Європою нашого реального стану речей, водночас амбівалентно демонструючи його Європі.

Семантика часом слугує дзеркалом дійсності. Як вислів «між двох стільців» перетворився на фразу «на двох стільцях», так і війна в Україні виглядає для європейців не вбивствами-смертю-жахом-катастрофою, а чимось незрозумілим-аморфним-і-досить-безпечним. На початку «Інею» хлопець, якого просять відвезти з Литви до України гуманітарний вантаж, питає: «Там і досі війна?», а йому відповідають: «Ну, щось відбувається». І тільки потрапляючи на територію випалених ізсередини будинків, знаків «Обережно, міни!» та військових із пальцями на спускових гачках «калашматів», герой вгрузає в «інакшість» процесів буття, коли парадигма існування з його сиром-віскі-поцілунками не відповідає картинці, сканованій п’ятьма чуттями. Цей момент у Бартаса виглядає повним відром холодної води, вилитої нам просто в лице. Те, що бачимо ми, денно відчуваємо на своїй шкурі, у своїй душі, на кінчиках мільярдів нейронів, не йде далі нашого носа, зупиняється десь у буфері кордону й не потрапляє до ситого й розміреного західного громадянина, елементарно позбавленого навіть бажання сприймати, відчувати чи розуміти неприємні процеси деградації східних пострадянських територій.

Уже сидячи перед українськими військовими у прифронтовій зоні, герой, силкуючись відповісти, про що він думав, приїжджаючи сюди, так беземоційно каже: «Я знав, що тут війна, але не знав, що тут небезпечно» (!). Фактично це вкладення в одну фразу всього сенсу європейської байдужості. Ніхто не знає, що тут робиться, навіть ті, хто сюди їде.

Втім, не розуміють, як це все показати, навіть ті європейці, хто про це наважується знімати кіно: фільм містить такі формальні протиріччя, які спричиняють болючий дисонанс, утворюючи загату між глядачем і магістральною ідеєю.

Десь на 30-й хвилині в кадрі з’являється Ванесса Параді. Але для чого? Щоби сказати про свою «нелюбов» і як жевріє надія на любов? І щоби глядач покрутив у голові можливі алюзії на її стосунки з Джонні Деппом? А для чого цей момент п’яного адюльтеру подруги героя з посередником між волонтерами й військом?.. Від початку діалог про гуманітарний вантаж налаштовує на роад-муві та військову драму. Та несподівано, вже в Україні, виринає русалка мелодрами, яка затягує на дно незрозумілих розмов про почуття. Відкараскуючись від недоречного жанрового відхилення, ти знову встаєш у правильну течію, як у колію чи лижню, а тебе знову вириває звідти, цього разу документалістика, що мов молот Тора вбиває увагу в конкретику, в живе, а не художнє. Ось пройшла колонна, очевидно, не стилізованої масовки, а справжніх воїнів, таких різних за віком та виглядом, і ти сприймаєш це вже не мозком, як будь-який фільм-вигадку, а душею, бо вони — частина твого простору. Ось два військових, які говорять із героєм про «вантаж-200» і його запах, про батьківщину та обов’язок її захищати. Він їм: «Я не знаю, чи зможу я взяти в руки автомат і піти на війну», а вони йому: «Ти визначся, тобі ж не 10–12 років». Вони — не актори, й це — як день, а він — актор, хоч і «день» з нього, як вечір, бо ні характеру в персонажа не вклав режисер, ані мотивації, ані історії. Та контраст впадає в око: солдати (на хвилину виокремлені) — цільні, герой (під якого писався сценарій) — мов двовимірний картон.

На фоні безхарактерності головного персонажа подальший монолог солдата, сильний і ріжучий, про національність, виглядає таким драматично небезпечним і хитким, що, здається, ось-ось зайде питання про фашизм, нацизм і божевілля. Вирваний із контексту реальності, цей монолог, вставлений у фільмовий контекст, абсолютно вириває у глядача і вмотивованість керувати переглядом, адже паралельні виміри зіткнулися і злилися в одне ціле, як у «Парадоксі Кловерфільда».

Парадокс у тому, що, ймовірно, це й було завданням режисера — отаким дивним, позбавленим розсудливості способом, через безлад і відсутність прямих ліній, показати протиріччя в самих системах сприйняття. Не впадаючи в крайнощі, без натуралізму справжньої війни й понівечених тіл, зіштовхнути спокій і різкість, гуманізм і направлену в обличчя зброю. Причому, можливо, й ритм фільму, котрий заколисує з перших титрів і виважено, монотонно продовжує це робити до фіналу, слугує важливим чинником концепції «зіштовхування». Знаючи Бартаса, любителя приспати аудиторію, що відбувалося навіть на самому представленні проекту під час пітчингу Держкіно, — очікувати іншого від фільму не доводилося. Герой флегматично мовчить у діалогах, камера довго гіпнотизує того чи іншого персонажа, відповіді не виголошуються, пропозиції та їх подальше виконання виглядають абсурдними (наприклад, піти й подивитися на позиції сепарів, бо так герою захотілося)… Та врешті всі наші зморщені брови, викривлені губи і грубі вигуки переходять у рятівну ідею, що це все — сонне царство темпоритму й жанрове поєднання непоєднуваного — проектне рішення, режисерське завдання використати своє бачення внормованого світу, подібне до середньостатистичного європейця, й долучити його до ненормальності війни. Тоді трагічне «Пливе кача по Тисині» у сильному фіналі «Інею» стає метафорою трагедії Європи, яка навіть не хоче дивитися на війну, що натомість призведе до ще одного її занепаду, вчергове підтверджуючи культурно-філософське пророкування Шпенглера.

… Є відео, на якому після показу фільму Шарунаса Бартаса в минулорічній програмі «Двотижневик режисерів» Каннського кінофестивалю весь зал навстоячки плескав йому. Разом із цим маємо всуціль негативну пресу на нього, де розгромні рецензії чергуються зі співчутливими. Певно, «Іній» опинився десь посередині — між нами й ними, уявляючи собою картину пророка для сліпих.

Фото: кадри з фільму

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1486
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop