ПРОЕКТИ
13:00
Середа, 14 Лютого 2018

Вудка замість риби

«Близький Схід» на каналі «112 Україна» — це не про Сирію, ОАЕ чи Йорданію з Ліваном разом із Ізраїлем.
Вудка замість риби
Вудка замість риби

«Близький Схід» — це серія коротких, але дуже містких документальних сюжетів про те, як мешканці українського Донбасу знаходять себе і своє місце під сонцем після пережитих жахіть війни та окупації.

Проект виходить за фінансової допомоги Агентства США з міжнародного розвитку USAID, розповідаючи про людей, які не здалися в полон, здавалося б, неминучої після всіх жахіть депресії й почали своє життя з нуля.

Життя на мирних територіях Донбасу, звільнених українськими вояками три роки тому, ще до вторгнення російських загарбників у серпні 2014 року, звісно ж, медом назвати важко. Але якщо судити з сюжетів у випусках новин на загальнонаціональних каналах, воно нічим не відрізняється від іншої України, де так само вистачає проблем — комунальних, соціальних і внутрішньополітичних.

Хіба що на українському Донбасі набагато більше так званих ВПО — внутрішньо переміщених осіб, як офіційно називають у всіх документах вимушених переселенців із окупованих районів українського сходу. Приміром, у Краматорську, нинішньому тимчасовому обласному центрі Донеччини, як каже Тетяна Наконечна, одна з авторок проекту «Близький Схід», вони становлять половину з 200 тисяч населення.

Відповідно, можна лише уявити собі, з якими труднощами стикається місцева адміністрація, щоби працевлаштувати цих людей чи просто допомогти адаптуватися до нового місця. «Близький Схід» на каналі «112 Україна» розповідає лише про успіхи, яких зуміли досягти в тому числі й переселенці на Донбасі. Ці історії успіху мешканців деокупованого три роки тому сходу України, зняті журналістами каналу й показані у вечірньому праймі каналу, вщент розбивають мантру кремлівських «ідеологів», які твердять, мовляв, якби з боку РФ не було військової допомоги «молодим республікам», там одразу ж розпочалася б суцільна різанина.

Але і в Слов'янську, і в Краматорську, і в Дружківці або Іванопіллі чи Бахмуті різанина припинилася одразу ж після їхнього звільнення від бандитів Гіркіна. За три роки тутешній люд оговтався від жахіть окупації, почавши потроху розбудовувати мирне життя. Не всі й не одразу, звісно ж, знайшли себе на новому місці. Але журналісти проекту «Близький Схід» знайшли саме тих, хто зумів реалізувати власні ідеї, й не лише для себе, а й для своїх земляків.

Всі герої цього проекту, від колишніх успішних донецьких бізнесменів до педагогів чи журналістів, яким довелося почати своє життя з нуля, — люди активні й небайдужі. Саме ті, хто взяв на озброєння нав'язле на зубах і тричі скомпрометоване політиками гасло «почни зміни в країні з себе».

Вони чомусь не стали в чергу по гуманітарну допомогу від Ахметова, а розпочали, кожний по-своєму, власну справу.

Історії успіху завжди надихають. Надто ж якщо вони стосуються людей, які пережили війну з окупацією, покинувши рідні міста, Донецьк і Горлівку, в чому були. Сподіваючись, що за пару тижнів повернуться додому.

Але в жодного з мешканців Горлівки й Донецька це не вийшло.

Найколоритніший персонаж «Близького Сходу» на каналі «112 Україна» — це, безумовно, Сергій Свириденко, колишній донецький бізнесмен, який у 2015-му пішов воювати за Україну, а потім повернувся додому, але вже не до окупованого рідного міста, а на свою дачу в селі Іванопілля. Місцеві називають його «куркуль», і він цим прізвиськом пишається. Бо таки справді, принаймні візуально, являє собою хрестоматійний образ українського куркуля, адже він разом із дружиною й дочкою працює сам на себе. Обійстя новоявленого «куркуля» на колишній дачі «городських» переповнене тваринами всіх родів і видів так, що місцями видається за Ноїв ковчег. Тут тобі й свині різних порід, одна з яких (вочевидь, це був кабан), до речі, штурхає господаря так, що гордий носій оселедця падає просто в багнюку, й кури, і звичайні качки поряд із екзотичними мексиканськими та кози на чолі з німецьким породистим цапом на прізвисько Султан. Сергій у розмові з кореспондентом відмовляється вважати себе героєм АТО, бо, каже, воював не там, де потрібен був героїзм.

А господарство на своїй колишній дачі в Іванопіллі, яке він разом із дружиною й донькою зумів зробити прибутковим бізнесом, йому допоміг розвинути грант у розмірі півмільйона гривень від обласної держадміністрації, куди він подав свій бізнес-план.

«За п'ять років я ці 500 тисяч поверну в бюджет податками», — впевнений Сергій Свириденко. Дивлячись на те, як варить сири його донька на спеціально закупленому обладнанні і які черги вишиковуються до їхнього сімейного рундука, де дружина «куркуля» продає м'ясні домашні делікатеси, що їх під час чергового ярмарку покупці просто розмітають, у його словах не сумніваєшся.

Про популярність продуктів від Сергія Свириденка свідчить і те, що наразі, як каже Тетяна Наконечна, попит на них перевищує пропозицію. Адже «куркуль», отримуючи прохання від споживачів у мережі купити той чи інший сорт сиру або ж ковбаси, часто-густо змушений відповідати, що це можна буде зробити за три місяці. Тільки тому, що справжні делікатеси мають визріти.

Досвід Сергія Свириденка цінний іще й тим, що задовго до війни цей чоловік сім років жив і працював у Португалії, але ще 2008 року повернувся на Батьківщину й відкрив тут власний торгівельний бізнес.

Коли почався перший бій у Донецькому аеропорту, він чекав, що «наші зайдуть і викинуть цих всіх, але ніхто не зайшов і нікого не викинув». Тоді, каже новітній фермер, його родина зрозуміла, що їм немає чого робити в Донецьку, ухваливши спільне рішення виїхати на дачу в Костянтинівському районі. Нині вони можуть уже хвалитися успіхами, яких досягли попри те, що все було проти них. Гадаю, це сталося лише тому, що голова родини звернувся не по рибу, яку дає упослідженим донецьким родинам фонд Ріната Ахметова, по десять разів на день на власному каналі «Україна» нагадуючи адресатам своєї допомоги, хто саме рятує їх від голодної смерті, розподіляючи продуктові набори, а також оплачуючи дорогі операції дітям, які постраждали внаслідок бойових дій на Донбасі, а по вудку. Точніше — по грант, який дав змогу розвинути сімейний бізнес.

Олександр та Олена Брюховець, які переселилися з Донецька до Мирнограда (до декомунізації — Димитрова), наче й подібні до іванопільського «куркуля». Адже вони теж мали в Донецьку успішний туристичний бізнес і так само, як Сергій Свириденко, сподівалися, що бандитська влада в рідному місті — це якийсь дуже вже тимчасовий кошмар.

Тому й тікали від бандитів, прихопивши хіба що кавову машину та рекламні плакати туристичної фірми, якою подружжя володіло до окупації.

Але між цими героями є суттєва відмінність. Якщо в «куркуля» Свириденка зі здоров'ям усе гаразд, то в Олени Брюховець на стрес від утечі з рідного міста наклався ще й жахливий діагноз — рак молочної залози.

Тим часом вона знайшла в собі сили почати життя з нуля, переживши операцію й отримавши інвалідність третьої групи. Та ще й цілковито змінивши рід діяльності. Перекваліфікуватися з успішного туроператора на сільського фермера — не кожний так зуміє.

Проект «Близький Схід» — це ще й бальзам на душу моніторників новин, яких уже давно нудить від щоденного піару благодійного фонду Ріната Ахметова на його власному телеканалі «Україна».

Героїв «Близького Сходу» можна вважати еталонними українцями, які справді змінюють не лише власне життя, але й, вибачте на слові, показують усій країні, як «жити по-новому». Причому без жодної прив'язки до головного лозунгу президентської кампанії травня 2014-го.

Уявіть собі, на телебаченні таке подеколи трапляється.

Фото: прес-служба «112 Україна»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
892
Переглядів
Коментарі
Бряцающий сверлом
23:53 / 14 Лютого 2018
Вудка файна, виборова. Wódka замість риби.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop