Просто тому, що Антоніна Маровді, кореспондентка «Радіо Свобода», разом зі своєю командою продемонструвала абсолютно новий підхід до жанру, який ми звикли називати документальним телевізійним кіно.

Півгодинні фільми «Румунські королі», «Бобринецькі ковбої», «Сваловичі — село вдів», «Арт-хутір Обирок»та «Біле золото Дрогобича» надзвичайно далекі як від тревел-шоу, так і від журналістських розслідувань. Хоча й від обох жанрів у циклі є чимало, адже тут багато чудових українських краєвидів, як, утім, і кримінальних історій.

Кожний фільм циклу «#вукраїні» захоплює буквально з перших кадрів, що для української журналістики, а теледокументалістики й поготів, — величезна рідкість. По завершенні ж вони викликають тривалі роздуми.

Приміром, я довго не могла отямитися після перегляду фільму «Румунські королі» про мешканців закарпатського села Нижня Апша, де живуть румуни. Село з висоти пташиного польоту скидається на скупчення дорогезних маєтків київських можновладців десь у Кончі-Заспі. Тим часом їхні власники — звичайні сільські трударі, які звикли тяжко працювати. Проте лише для того, щоби звести дім-палац незгірш від сусідів.

Для мене це дуже дивна мотивація — більшість року заробляти каторжною працею за межами батьківщини (переважно в Росії, до речі), аби звести будинок на десять кімнат, де ніхто не живе. А якщо й живе, то лише в одній кімнаті, щоб економити на опаленні взимку.

Це румунське село кілька місяців тому показували в новинах на одному з загальнонаціональних каналів. Тоді журналісти, захлинаючись від захвату, розповідали й показували, як мешканці Нижньої Апші, не дочекавшись допомоги від держави в справі будівництва місцевої дороги, зробили її власним коштом.

Антоніна Маровді показує, як виглядав цей нині заасфальтований і забетонований шлях десять років тому, коли селяни долали його на підводах, запряжених кіньми. Підвода тут і досі лишається популярним видом транспорту, але швидкість пересування новенькою дорогою не порівняти з тією, що була десять років тому.

Кореспондентка «Радіо Свобода» володіє безцінним для своєї професії даром — залізти в голови співрозмовників, спонукавши їх до цілковитої відвертості. Вона ходить подвір'ями цього чудернацького села з пишними мурованими палацами, спілкуючись із надзвичайно працьовитими й щирими людьми і намагаючись зрозуміти — чому ж вони живуть саме так? Працюють без відпусток, витрачаючи все зароблене на будівництво велетенських кам'яниць спершу для себе, потім — для дітей, а згодом — для внуків? І врешті-решт доживаючись до того, що роками чекають тих самих дітей, які б допомогли добудувати якийсь черговий новомодний дах, бо самі батьки вже не мають на те сил.

На це екзистенційне питання місцеві мають одну відповідь: треба працювати так, щоб не соромно було перед сусідами. Адже тільки збудувавши черговий палац, можна продемонструвати свою успішність. Проте головне, що ця успішність — плід чесної праці, а не злодійства. Так живуть люди в Нижній Апші. Не покладаючись на державу і самостійно вирішуючи навіть проблему з поганими дорогами. Але будинки-палаци, які їхні господарі повсякчас ремонтують за новою модою, що змінюється щороку, є символами не лише надзвичайної працьовитості й сумлінності «румунських королів» із закарпатського села. Вони свідчать іще й про цілковиту відособленість місцевих мешканців від держави, яка просто не може запропонувати їм точку, де б вони могли реалізувати свої унікальні таланти.

Але люди в Нижній Апші на владу не скаржаться. Вони, навпаки, раді, що самі можуть упоратися навіть із такою бюрократичною проблемою, як заміна таблички з назвою села при в'їзді. Тут не зняли старої проіржавілої, бо це заборонено робити без дозволу вищих інстанцій. Мешканці унікального закарпатського села просто поставили нову ошатну табличку під старою.

Чиновники мешканцям Нижньої Апші радше заважають, регулярно підвищуючи орендну плату за використання полонини місцевому кооперативу. Кооператив спеціалізується на вівчарстві, виготовляючи бринзу та вурду, і якщо власники цих ласих гектарів підвищать оренду до 70 тисяч гривень за гектар, це може зробити місцевий вівчарський бізнес збитковим.

Не чекав допомоги від держави і хранитель місцевого музею румунської культури Іон Ботош, звичайний селянин-сирота, який 30 років збирав по навколишніх селах предмети, пов'язані з румунською культурою, щоби три роки тому відкрити Музей історії та етнографії румун Закарпаття. Його дружина Олена працює сільською бібліотекаркою і впевнена: все, що вони з чоловіком роблять, обов'язково стане в пригоді майбутнім поколінням.

Хоча коли Олена Ботош показує свій розкішний фітнес-зал, де немає жодного відвідувача, це видовище справляє моторошне враження.

Для кого це взагалі зроблено?

Іще один фільм циклу «#вукраїні», «Бобринецькі ковбої», дивишся, затамувавши подих. Інформація про рейдерські захоплення фермерських агрогосподарств та їхніх урожаїв, починаючи з 2016 року, частенько потрапляла в ефір загальнонаціональних телеканалів, але в межах новинного формату розібратися, хто в цих конфліктах жертва, а хто — лиходій, неможливо. Антоніна Маровді робить своїми героями фермерів, які згуртувалися в загони самооборони для захисту своїх земель від рейдерських зазіхань.

За півгодини перед глядачем розгортається справжня битва за урожай. Не та, метафорична, знайома з сільськогосподарських зведень у програмі «Время», а реальна. І, як показує українська історія та література, майже завжди кривава.

Фермери з Бобринецького району на Кіровоградщині, які пережили кілька озброєних рейдерських захоплень своїх господарств, вирішили озброїтися. Адже поліція, яку покликали на допомогу під час одного з конфліктів між рейдерами та охоронним підприємством на базі батальйону «Донбас», що охороняло фермерське господарство, побила... селян, які її й покликали на захист.

Начальник місцевого відділку поліції, з яким Антоніна Маровді поспілкувалася, на камеру сказав, що, на його думку, його підлеглі, розборонивши бійку між рейдерами та «донбасівцями», вчинили правильно. Що саме цей пан сказав офрекордз, лишилося таємницею, адже журналістка пообіцяла не оприлюднювати його слова, сказані не на камеру.

Найбільше вражають у цьому фільмі про «бобринецьких ковбоїв, або рейнджерів» широкі плани кремезних, битих життям чоловіків «за 50». На них читається рішучість вгризтися в свою землю зубами, відстрілюючись навіть із гранатомета, якщо хтось зазіхне на їхнє найсвятіше — земельку. Годувальницю, до того ж зазвичай єдину.

Ці мужики настільки довіряють журналістці, що не просто показують їй мисливську зброю, придбану, до речі, офіційно, а й пускають на навчальні стрільби. Епічна картина, коли кавалькада «рейнджерських» джипів їде крізь польову куряву на місце тренувальних стрільб, дуже нагадує кадри з голлівудських вестернів. Музичний супровід цих кадрів, відома тема Енніо Морріконе з кінофільму «Добрий, поганий і злий», але в оригінальному виконанні українських бандуристки Марини Круть та перкусіоніста Олега Слободяна на тлі неозорих соняшникових ланів, викликає в глядача потрібні асоціації. Скажімо, про неминучу й остаточну битву Добра і Зла на цих теренах.

А в тому, що вона рано чи пізно відбудеться, впевнені всі селяни-пайовики, які живуть із оренди своїх паїв фермерам і шалено бояться, що зі зміною господаря їм перестануть платити гроші.

Впродовж усього фільму про «бобринецьких ковбоїв» автор досить часто каже, що єдина причина рейдерських захоплень, коли за одну ніч через суд змінюється власник господарства, — недосконале українське законодавство. Мовляв, якщо й коли його змінять, фермери зітхнуть спокійно. Але ніде Антоніна Маровді не вказує прямо, що єдиним способом убезпечити фермерів від судового свавілля, що уможливлює раптову зміну власника, є відкриття ринку сільськогосподарських земель.

На місці народних депутатів Верховної Ради України, які вкотре подовжили мораторій на продаж таких земель, я б дуже уважно переглянула «Бобринецьких ковбоїв». Бодай для того, аби зрозуміти безкомпромісні настрої людей, які, розчарувавшись у спроможності органів правопорядку захистити їх від беззаконня, можуть у відчаї стріляти не лише у фізичних рейдерів, але й у їхніх високопоставлених покровителів. Адже знайти останніх не така вже й велика проблема.

Команда проекту «#вукраїні» в усіх своїх фільмах показує людей абсолютно самодостатніх і унікальних. Це та Україна, якої майже ніхто з «нині сущих українців» не знає. Ну, хіба що окрім героїв проекту, які не надто прагнуть світової слави. Хоча серед них є й такі, що давно про себе заявили саме на весь світ. Приміром, режисер Леонід Кантер, герой фільму «Арт-хутір Обирок», який перед тим, як оселитися на колись безлюдному острові, перепрошую, хуторі в Бахмацькому районі Чернігівської області, розвіз усі свої кухонні табурети на береги чотирьох океанів.

На цьому хуторі він облаштував свою власну «Країну мрій», залюднивши ще донедавна порожнє місце.

Нині тут хати коштують від однієї до десяти тисяч доларів, бо на поклик вільного художника відгукнулися кандидати й доктори різних наук, які вирішили оселитися саме тут. Леонід зумів залучити до свого щорічного фестивалю учасників із 38 країн, вважаючи — якщо українець не може поїхати до Африки, Африка сама до нього прийде. У вигляді прекрасних мешканок цього континенту, які заплітають усім охочим африканські косички й демонструють свою аборигенну культуру.

Але цей фільм Антоніни Маровді — не про те, як вижити громадянам без державної підтримки, а про те, як змусити свою державу жити за нормальними законами людського співжиття. Бо головною темою фільму виявляється антагонізм між мешканцями Арт-хутора «Обирок» та сусіднього села Матіївки. Якщо перші на чолі з Леонідом Кантером прагнуть добитися оголошення навколишніх земель заказником, аби в окрузі не вирубували ліс і не знищували місцеву фауну браконьєри, то інші, на чолі з головою місцевої влади, вважають мешканців мистецького хутора зайдами-чужинцями, які ніколи не збагнуть місцевих.

Місцеві ж зазвичай прагнуть одного — заробляти на тому, що послав Бог, тобто природа. Якщо є попит на деревину, то чому б ним не скористатися? Як у кожному з фільмів циклу, місцину, де Леонід Кантер реалізував свою «Країну мрій», показують із висоти пташиного польоту, тобто з коптера. І тут видно вирубані в лісових масивах величезні галявини. Такі, наче їх викосили якимось величезним серпом. Якби йшлося про стародавній спосіб підсічного землеробства, це ще можна було би зрозуміти. Але йдеться про елементарне заробляння живих грошей тут і тепер. Місцеві лісники, і це визнає навіть староста села Матіївка, які мали би здійснювати контроль над вирубкою лісу, не кажучи вже про попередження браконьєрства у вигляді відстрілу дичини, не те що заплющують очі на порушення екологічного законодавства, а й самі беруть дуже активну участь у знищенні місцевої флори й фауни.

Тому вони дуже опираються самій ідеї про створення місцевого природного заказника. Бо їм, виявляється, просто прикро, що «якийсь там» Леонід Кантер на свої мистецькі фестивалі місцевих не запрошує.

Герої проекту «#вукраїні» настільки ж різні, наскільки вони залежать від свого способу життя. Скажімо, між героями «Бобринецьких ковбоїв» і мешканцями села Матіївка, сусідами «Арт-хутора Обирок», чи браконьєрами з фільму «Сваловичі — село вдів», які ловлять рибу незаконними способами в межах природного заповідника, — прірва. Адже перші живуть зі своєї праці на землі, а інші заробляють, нещадно експлуатуючи, точніше, винищуючи навколишні природні ресурси.

Із цієї безнадійної дихотомії вибивається хіба що фільм «Біле золото Дрогобича», присвячений дослідженню найдавнішої європейської сольової шахти. Антоніна Маровді, спустившись на дозволену глибину, де колись видобували найдешевшу сіль у Європі, показує, що стародавній промисел іще живий. Ба більше, люди, які тут працюють, не вважають себе музейними експонатами. Вони, можливо, так само, як родина Ботошів із закарпатського села Нижня Апша, теж мають надію на тих, хто прийде після них і оцінить усе, що вони зуміли зберегти. Тобто що колись їхнє вміння добувати сіль зі стародавньої соляної шахти в Дрогобичі знадобиться нащадкам.

Фінал фільму про «Сваловичі — село вдів», де живе всього 16 людей, саме такий. Авторка разом зі своєю героїнею, 76-річною бабою Олею, пливе на риболовлю. Це саме те заняття, яке рятувало їхнє село від повоєнного голоду. Побіжно з'ясовується, що після Чорнобильської катастрофи в Сваловичах, колись квітучому селі, де до війни мешкало 10 тисяч людей, сотні людей померли від онкології через заражені води ріки Прип'ять й ті, хто лишився серед живих, після Чорнобиля звідси просто втекли. А баба Оля, яка дуже вправно веде човна поміж очеретами і в якої «одну грудь відрізали, але метастази не пішли», починає співати пісню про калину. Оту, де «Я за землю учепилась, Корні бросила свої, І навіки поселилась, де вода і солов'ї».

Поки баба Оля співає, каже Антоніна Маровді, надія є. І в цьому випадку з нею хочеться погодитись.

Фото: скріншот відое "Радіо Свободи"