ПРОЕКТИ
15:30
Четвер, 16 Листопада 2017

Будинок «Слово»: тріумф і трагедія

Суспільству реально не вистачає того, що помилково іменують «жовтизною». Починаючи від Тараса Шевченка — його краще подавати — і продавати! — не трагічним сумним дядьком у кожусі, а героєм світських хронік.
Будинок «Слово»: тріумф і трагедія
Будинок «Слово»: тріумф і трагедія

«Детектор медіа» вже опублікував погляд на документальний фільм Тараса Томенка «Будинок “Слово”» Ярослава Підгори-Гвяздовського й запросив висловитися з приводу стрічки інших охочих. Сьогодні публікуємо рецензію письменника, сценариста Андрія Кокотюхи.

Драматурга Миколу Куліша кусали блохи. Гуморист Остап Вишня був завзятим собачником і фахово тренував собак. Прозаїк Майк Йогансен любив кататися на ковзанах. Поета Володимира Сосюру била дружина, яка була агентом НКВС та ще й зраджувала чоловікові. Футурист Михайль Семенко багато пив. Власне, побутове пияцтво, яке часом переростало в алкоголізм, об'єднувало навіть тих мешканців харківського будинку «Слово», які принципово не віталися одне з одним.

Фільм Тараса Томенка «Будинок “Слово”», який вийшов у прокат 9 листопада, є документальним у буквальному розумінні цього слова. Вісімдесят хвилин екранного часу на 99,9 % побудовано на змонтованій відповідно до змісту чорно-білій архівній хроніці. Лише один відсоток — зйомки унікальної в багатьох сенсах забудови, котру можна побачити в центральній частині Харкова. Про той факт, що будинок «Слово» збудований коштом самих літераторів, тобто, по суті, це будинок приватний, а отже й антирадянський, знають навіть не всі довколишні мешканці. Що вже казати про пересічних відвідувачів подібних показів, більшості з яких у фойє київського кінотеатру «Жовтень», де відбувся допрем'єрний показ, доводилося пояснювати, хто зображений на виставлених там фотопортретах.

З огляду на це «Будинок “Слово”», як кожен документальний фільм, виконує передусім просвітницьку місію. Інша річ, що Томенко й тут не зрадив собі: зняв кіно не для всіх. Мова не про форму подачі матеріалу. Якраз із простотою та доступністю все дуже добре. Більше того — стрічка багато в чому випадає з суто документального формату. Точніше, не лягає в жоден зі звичних сьогодні глядачам документальних стрічок.

Традиційні — це закадровий текст, стендапи ведучого або відсутність ведучого і розбавлений синхронами-коментарями героїв або експертів відеоряд. Авторські (фестивальні) — це відмова від закадрового тексту, реальне відео плюс живі, часто рвані фрази, речення, монологи або діалоги персонажів, що занурює в життя по маківку. Нарешті, актуальне — стандарти ВВС, коли основний акцент робиться на детальну реконструкцію подій, а відтворені сценаристами діалоги наближають такі фільми до формату докудрами.

«Будинок “Слово”» вирішений інакше. Режисер разом зі сценаристкою Любов'ю Якимчук пропонують своєрідний експеримент. Уже зазналося, що «вербальна частина фільму не є звичним для документального кіно закадровим текстом автора. Це міріади фраз самих героїв фільму», герої «говорять цитатами зі своїх творів та листів, із газетних статей і “зізнань” у катівнях НКВС». І маємо очікуваний ефект: «“розмови” звучать не у стримано діловому тоні, а саме так, як і закладалося — з іронією, зі сміхом, романтично чи із люттю».

До наведеного немає чого додати, з цим залишається погоджуватися, бо це таки очевидний і позитивний факт. Проте є й інший факт, не дуже веселий — фільм, який можна дивитися й передивлятися на одному диханні, тим не менше має дуже мало шансів знайти відгук у широкого глядача. Проблема не в режисері, не в сценаристі, не в обмежених можливостях прокату й не у кричущій відсутності належної кількості екранів в Україні. Вона частково розкрилася на допрем'єрному показі: навіть зануреному в культурний контекст невипадковому глядачеві здебільшого треба пояснювати, про кого / що це кіно.

Низький, фактично нульовий суспільний запит на творчість і персоналії українських митців «Розстріляного Відродження» вже не раз відзначався. Знову про це згадали в контексті попиту на екранізації творів української літератури. І біда навіть не в тому, що ніде, крім шкільної програми, ви цього не знайдете. Відраза до шкільної програми, як відомо, стабільна в учнів та їхніх батьків, тож екранізація твору, яким катували в школах, не сприйметься. А заразом блокується його автор. Поставлена проблема має значно глибше коріння.

Далі треба пояснювати обережніше, інакше ризикуєш накликати на себе гнів однодумців, хоча цього все одно не уникнути. Отже, спершу радянська влада дозволила письменникам та іншим творчім людям будуватися. Що саме по собі є незвичним для режиму — узаконення якоїсь форми приватної власності. Потім дуже скоро з'ясувалося — тримати всіх потенційно вільнодумних в одному місці зручно й вигідно для нагляду таємної поліції. За п'ять років експеримент трагічно завершився — всіх піднаглядних із будинку «Слово» заарештували й вичистили, щоб іще за три роки зачистити остаточно: розстріляти. Для суспільства їх зробили забороненими. А коли дозволили й почали видавати — імена, а ще більше — тексти вже втратили актуальність. Набувши водночас статусу класики й музейних експонатів.

Далі ситуацію треба ще детальніше прояснити. У «Будинку “Слово”» яскраво й жирно, в тому числі — завдяки згаданому вище прийому з монтажем та озвученням, показано тріумф української літератури 1920-х років. Остап Вишня був найтиражнішим і, відповідно, одним із найбільш заможних у часи, коли НЕП — радянський різновид капіталізму, — доживав останні роки. Книги Юрія Яновського друкувалися тиражем у 200 тисяч не тому що на це була вказівка ЦК, а тому що вони мали реальний читацький попит. На поетичні читання Володимира Сосюри прихильники ломилися так само, як сьогодні — на виступи Сергія Жадана. Згадані та інші мешканці «Слова» якщо не були, то принаймні почувалися вільними людьми в країні, де вже один раз запровадили диктатуру пролетаріату й червоний терор, і насувалася друга, ще страшніша хвиля.

Епоха показана через портрети митців, і перші приблизно п'ятдесят хвилин — одна велика історія тріумфу. Саме оця зосередженість на побутових деталях, включно з пияцтвами, любовними загулами та просто дивацтвами, робить мешканців «Слова» передусім цікавими персонажами. Кожен із яких вартий не лише нормальної белетризованої біографії, а й байопику. Такого, наприклад, як «Генрі і Джун» Філіпа Кауфмана — про життя-буття письменника Генрі Міллера в Парижі в часи створення «Тропіку Рака». Чи «Капоте» Беннета Міллера — про те, як письменник Трумен Капоте втілив на основі реальної кримінальної справи знаменитий роман «Холоднокровне вбивство». Або — «Геній» Кріса Діккенса, про редактора Макса Перкінса, котрий відкрив літературі Томаса Вулфа. Зрештою, тут же варто згадати й російський фільм Олексія Учителя «Щоденник його дружини» — пікантні, скажемо так, сторінки біографії Івана Буніна. А в Україні — забутий, хоч і з Богданом Ступкою в головній ролі, фільм Ярослава Ланчака «Із життя Остапа Вишні».

На жаль, тріумф швидко переріс у трагедію. Радянська влада породила мешканців «Слова» — вона їх і вбила. Кого лишила в живих — зламала, вихолостила, маргіналізувала. Зупинивши, збивши на злеті, вивівши в такий спосіб із актуального культурного контексту надовго, якщо не назавжди. З огляду на це слід зазначити: фільм Тараса Томенка випередив час і тим самим мимоволі опинився у своєрідному міжчасовому вакуумі. Історія про сутність компромісів із будь-якою владою, навіть якщо немає іншого вибору, окрім спроби знайти компроміс, може й повинна стати повчальною для широких глядацьких мас. І, щонайменше, дати старт для створення стрічок, подібних до трилогії Іштвана Сабо «Мефісто», «Полковник Редль» і «Хануссен» — саме про невдалі спроби домовитися з режимом, що неодмінно приведе до трагедії після короткочасних тріумфів.

У приватних розмовах згаданий раніше Сергій Жадан неодноразово нарікав на безперспективність написання в Україні серії дійсних, а не вигаданих, пафосних, канонізованих біографій літературних тріумфаторів початку 1920-х років: Тичини, Сосюри, Рильського, Вишні, Курбаса та інших. Навіть після поодиноких допрем'єрних показів «Будинку “Слово”» ваш автор чув окремі «фе» від представників академічних спільнот. Мовляв, узяли й «пожовтили» наших класиків, які трагічно загинули. Натомість суспільству реально не вистачає того, що помилково іменують «жовтизною». Починаючи від Тараса Шевченка — його краще подавати — і продавати! — не трагічним сумним дядьком у кожусі, а героєм світських хронік.

Мешканці «Слова» здебільшого й були саме такими світськими персонами, в усіх смислах. Та спершу їх знищили як людей фізично, а потім, за нової доби — відродили, щоб муміфікувати. Ось чому спостерігаємо розрив між потрібним фільмом і потенційним глядачем. Тарас Томенко зробив спробу вдихнути в них життя. Проте чинний інформаційний простір поки не готовий це реальне життя тиражувати. Втім, першу спробу познайомити бодай втаємничених із живими людьми, а не експонатами, можна лише вітати.

Фото: кадр із фільму «Будинок “Слово”»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1145
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop