ПРОЕКТИ
Редакторка відділу «Культура» в LB.ua
10:57
П'ятниця, 6 Жовтня 2017

Доки крутиться вентилятор: кінокритична драма

Другий тиждень у мережі тривають дискусії з приводу української кінокритики — її ролі, місця в історії та інших важливих речей, які спричиняють розмови на таких підвищених тонах.
Доки крутиться вентилятор: кінокритична драма
Доки крутиться вентилятор: кінокритична драма

Відомий письменник, автор сценарію фільму «Червоний» та автор колонок про українське кіно Андрій Кокотюха вже виклав свою версію і свою позицію щодо дискусії. На правах учасниці розмови, яка справді відбулася в рамках фестивалю «Де кіно» майже два тижні тому, а також скориставшись тим, що пан Кокотюха процитував мене у своїй колонці, хотіла би висловити свою позицію стосовно різних питань, які в цій дискусії обговорювались, а також звернутися з цього приводу до українських кінематографістів.

Першопричиною кінематографічних збурень була дискусія про критику та українське кіно (насправді першопричина — це наявність таких феноменів, як художник і критик, адже дискусія про доречність і можливість критики триває вже давно, але подраматизуймо трохи на свою користь), у якій взяли участь два кінокритика — Андрій Алфьоров і я, а також кінооглядачка Лєна Чиченіна та вищезгаданий пан Кокотюха. Скажу відверто: я думала, що ця дискусія забудеться всіма, хто її слухав, через двадцять хвилин після її завершення — тема критики є настільки великою за обсягом, у ній стільки питань, стільки підводних каменів, що охопити її, а тим більше зробити цікавою для відвідувачів кінофестивалю за 45 хвилин репліками чотирьох спікерів не видається можливим.

Утім, пані Людмила Горделадзе, директорка кінотеатру «Жовтень», який ми всі любимо і підтримуємо, взяла слово наприкінці дискусії, а потім коротко виклала свою думку у Фейсбуку. На думку пані Людмили (орфографію і стиль збережено. — Ред.), «очень важно, чтоб критики на этапе начала проката фильмов, особенно национального кино, воздерживались от высокомерно-уничижительного тона и формата своих выступлений. Все, что критик хочет сказать плохого про новое кино, желательно сказать через 3 недели проката. Зрителю будет интересно прочитать квалифицированное мнение о том фильме, который он уже просмотрел. Да и обществу можно обьяснить, почему фильм оказался востребованным широким зрителем, или заслуженно проигнорирован, или незаслуженно пропущен».

Отже, по пунктах.

1. Саме формулювання «высокомерно-уничижительный» є досить розмитим і дозволяє кінематографістові, чию роботу аналізує критик, образитися на будь-яке зауваження. Світова кінокритика знає прекрасні формулювання, з якими критик, обурений жахливим поводженням із кіно з боку режисера, нищить той чи інший фільм. Це прекрасні у своїй винахідливості фрази. Не буду брехати: писати негативні рецензії значно простіше, ніж позитивні (і читаються вони краще, й інтерес підбурюють швидше — кому не хочеться довести зарозумілому критикану, що він помиляється, купити квиток і сходити на кіно?). Втім, кожен критик, який поважає себе і професію, яку він обрав, бризкає отрутою на ваш фільм-лялечку лише з великої любові до кіно та з аргументами. Тож зробіть висновки або не читайте критики.

2. Відкрию велику таємницю: через три тижні після виходу фільму в прокат мало хто читатиме рецензію на нього. Швидкість інформаційного потоку стала такою, що три тижні — це три роки за старим світосприйняттям. Тим більше, якщо так піде й далі й Держкіно не буде зменшувати обертів, українських фільмів щотижня буде виходити все більше і більше. Іншими словами, хто читатиме рецензію на «Рівень чорного», коли в прокат вийшли «Припутні»?

Випадок із текстом Олега Вергеліса, на який пані Горделадзе послалась у своєму виступі на «Де кіно», є радше винятком: у пана Олега, знаного критика, редактора відділу «Культура» газети «Дзеркало тижня», є своя аудиторія відданих читачів, яка прочитає рецензію на «Дзідзьо. Контрабас», навіть якщо вона вийде через рік після виходу фільму.

3. Пояснювати суспільству, чому той чи інший фільм зібрав великий бокс-офіс, — це не завдання критика. Це може зробити культурний журналіст, аналітик, але для цього краще було би спиратися на дані (узагальнювати на основі малої кількості інформації — поширена помилка в індуктивних умовиводах. Так і називається: «поспішне узагальнення»), зібрані в результаті соціологічного дослідження. До слова: брак таких даних про смаки українців, наші звички культурного споживання тощо — одна з головних проблем сучасної культурної політики в нашій державі.

4. Пан Андрій навів мою фразу, яку я сказала у відповідь пані Горделадзе: «“Дзідзьо” — погане кіно!». Висмикнутою з контексту ця фраза справді виглядає дивно, але мені не властиво промовляти випадкові слова в недоречних для цього контекстах. Від твердження про те, що фільм «Дзідзьо. Контрабас» є, на мій погляд, поганим кіно, я не відступаюся. Втім, воно було озвучено в контексті: великі касові збори, які нині є окремою темою для обговорення в професійних колах, не є запорукою якості фільму. Бокс-офіс (який на сьогодні становить 20 млн грн) спричинений, радше за все, успішною маркетинговою кампанією, накладеною на популярність Дзідзьо як музичного виконавця. Уявіть собі, що головну роль у «Контрабасі» грає не Хома, а невідомий комік. Чи був би в нього такий кінотеатральний успіх?

Всім було б набагато легше, якби дискусія стосовно обов’язків кінокритика завершилася на обговоренні тез пані Людмили. Втім, свій коментар стосовно професії критика вирішив дати Сергій Неретін — колишній журналіст, а нині — перший заступник голови Держкіно. Далі цитата пана Неретіна (орфографію і стиль збережено): «Кинокритики не снявшие ни одного фильма, не сыгравшие ни одной роли, не написавшие ни одного сценария — автоматически идут в топку... Это просто болтуны, ничем не отличающиеся от бабок у подъезда…».

Той факт, що автор цього коментарю досі не відкликав його, не заявив, що його акаунт зламали, а, судячи з відео на «Детекторі медіа», справді мислить у цьому напрямку, ми сприймаємо цей допис і наступні всерйоз — як заяви людини, яка працює в органі влади, що реалізує державну політику України у сфері кінематографії.

По-перше, наявність зв’язку «кінокритик має сам знімати кіно» свідчить про необізнаність пана Неретіна. Вочевидь, він не читає критики й не цікавиться біографією тих критиків, які є визнаними у своїй сфері: звісно, є Франсуа Трюффо і Жан-Люк Годар, які починали як критики, а потім стали режисерами, але є Роджер Еберт, Поліна Кейл та десятки цікавезних авторів, які писали і пишуть про кіно, не знімаючи фільмів, не пишучи сценаріїв та не граючи ролей. Зрештою, кожен має робити роботу, яку він / вона обрали, й нести за це відповідальність, чи не так?

По-друге, на цьому дискусія не завершилася — її продовжили український кінокритик Олександр Гусєв, чиї погляди (чи то пак власну інтерпретацію цих поглядів) на професію аналізує в тому числі й Андрій Кокотюха. У результаті обговорення постів і коментарів затягнулося більш ніж на тиждень (його фрагменти можна почитати тут або тут), але дозволю собі навести декілька цитат із пана Неретіна, оскільки саме їхній тон і зміст стали справжнім бензином для цієї безумної дискусії.

«2) Спасибо, что повелись на провокацию... Собстенно мой комент и был для этого создан! Потому что дискуссия о нужности/ненужности критиков ведется уже не первое столетие. И, как мне кажется, кино не умрет без их отсутствия... А значит они тоже будут существовать благодаря ему! То есть, я вас тоже немножечко підгодовую))) Вы ешьте, не бойтесь!)))) Я не заберу миску….»;

«Во-первых, попытайтесь при встрече не отворачивать лицо, а по-возможности скажите мне прямо, что вы думаете... Потому что критики — они ж как дети... Здесь львы, а в жизни серые мышки... Во-вторых, я, понятно, вас забаню... Мне друзья-раздражители вовсе ни к чему... Тем более не создавшие ничего творческого, что задело бы меня, заставило думать и переживать»;

«Только вот проблема — Саша Гусев не ездит в городки, где ничего не знают об украинском кино и на читают Facebook... А я, например, езжу... и вижу, к чему приводит даже не критика, а просто непонимание журналистами, что фильм "Волынь", например, настроил поляк против украинцев... О чем вы пишите ребята? Чем живете? Понимаете ли вы в каком контексте находитесь??? Вот те вопросы, которые я хотел бы задать кинокритикам, если бы они у нас были... А так — обычные "бабушки" в Фэйсбуке, собирающие лайки вместо семечек!»;

«Кинокритики — они ж как дети... Шо хотят, то и делают... писают-какают, обмазываются едой... ну и оценивают мир исходя из своего маленького кругозора!!! А мы, взрослые, их любим и всячески потакаем. Дети — наше все!!! Будущее!»;

«Незнання — найгірше, шо може бути з нами!

Тиждень сварки з кінокритиками закінчився несподіванним прозрінням... "Дзідзьо-Контрабас" мав погані рецензії, але понад 20 млн. зборів... Стрічка "Припутні" натомість мала гарні відгуки від кінознаців, і у підсумку — жалюгідні кілька сотень за перший уїкенд.

Тому прошу вибачення за всіх, кого образив... Я ж не знав, що ваше слово ні на що не впливає!!!»

Опустимо ошатне оздоблення цінних думок знаками оклику й найпоширенішим засобом додати своїм словам ваги — трьома крапками: і без них вислови пана Неретіна справляють враження. Врешті-решт, до дискусії долучився його друг Роман Скрипін, який також вирішив, що критик має обов’язково знімати сам, щоби писати про кіно: «Бо коли ти відкриваєш свою хліборізку, то для цього треба мати підстави, а не просто свою художню уяву». За такою логікою, всі, хто пише про медичну реформу, мали б мати досвід роботи лікарями; хто пише про політику — каденцію у Верховній Раді за плечима; і так далі.

Хочеться сподіватися, що розмова в коментарях до допису пана Романа — на надвисоких тонах, якщо б її озвучити вголос, — буде кульмінацією цієї дискусії й вона, зрештою, добереться до фіналу.

Але поки цього не сталося, на правах занудного закадрового голосу або другорядного персонажу, в чиї вуста погані сценаристи вкладають пояснення сюжету, продовжу.

Як я вже вище написала, основною причиною саме цієї дискусії (або, радше, «срачу» у Фейсбуку), її тривалості та емоційності є коментарі Сергія Неретіна. Без них розмова про критику обмежилась би коментарями до посту Людмили Горделадзе, може, парою перепостів із власними рефлексіями від учасників індустрії, та й по всьому. Своїм хамським тоном перший заступник Держкіно принизив не лише своїх безпосередніх співрозмовників, але й усіх українських кінокритиків, які, зокрема, пишуть про українське кіно. На захист критики стали гравці української кіноіндустрії — дистриб’ютори, режисери, відбірники кінофестивалей, утім, і позицію пана Неретіна взялися захищати його друзі та однодумці, тому дискусія вийшла далеко за межі трьох акаунтів у Фейсбуку.

Очевидно, що людина, яка не поважає безпосередніх учасників кіноіндустрії — а кінокритики є такими учасниками, створюючи контекст для національних фільмів, розповідаючи про них глядачам і витлумачуючи задуми авторів, — не може обіймати посади заступника голови Держкіно. У цьому контексті, безперечно, дивує відсутність реакції самого очільника агентства, пана Пилипа Іллєнка на поведінку свого колеги.

Проаналізуймо коментарі пана Неретіна за суттю.

По-перше, про кіно, яке начебто не вмре без кінокритиків. Можливо, кіно й проживе, але чи буде це серйозною частиною національної культури без належного осмислення? Навряд. Без критики українські фільми перетворяться на низку інфоприводів, під які будуть створюватись окремі матеріали — анонси, інтерв’ю, фото- та відеорепортажі з червоних доріжок, збірки твітів і коментарів із Фейсбуку.

Наразі Україна бореться за місце на культурній мапі світу. Щоби туди потрапити, мало тільки створювати продукти, витвори мистецтва, їм потрібен контекст — як локальний, так і глобальний. Чи мав би фільм «Плем’я» такий приголомшливий успіх, якби не схвальна критика у Каннах? Негативних рецензій після ранкових прес-показів на тих самих Каннах бояться настільки, що думають перенести покази для преси і влаштовувати їх паралельно з прем’єрними показами, щоби поганий «сарафан» не псував настрою режисерам під час червоних доріжок і не впливав на продажі фільму на кіноринку, якщо ці продажі там відбуваються. Наголошу, що йдеться наразі не про комерційне кіно, а про авторське, чия цінність не вимірюється виключно бокс-офісом, хоча його автори не проти заробити собі зайву копійчину.

Так, найшвидший відгук — це не те саме, що аргументований відгук. Так, у Каннах «забукали» «Антихриста» фон Трієра, «Хрустальов, машину!» Олексія Германа, місили з брудом Девіда Лінча й таке інше — історій про це чимало. Але щоразу, коли критик, якщо він чесний із собою і дбає про свою репутацію, помилявся і змінював свою точку зору на протилежну (з несприйняття фільму до розуміння його краси, геніальності etc), він це визнавав. І це веде нас до наступного пункту.

2. «У критиків — маленький кругозір». Це смішно. Кожен, хто знайомий з інтелектуальною традицією і читав хоч одну рецензію в своєму житті, розуміє, що критик — це точно не людина з маленьким колом зору. Критик може помилитися, може бути занадто емоційним, може не зчитати меседжів — як і будь-яка людина, зрештою, тільки відповідальність у критика більша, — але це точно не людина без бекґраунду.

Втім, може виявитися, що ми з Сергієм Неретіним вважаємо за критиків різних людей. Ті, кого знаю я, обожнюють кіно, дивляться його тоннами, читають книжки про кіно, дивляться передачі про кіно, кіно про кіно, відеоблоги про кіно, кіно, кіно, кіно, кіно. І тому мені безмежно боляче, коли чиновник із Держкіно пише все те, що він пише, про моїх колег.

І, зрештою, третє: критики не впливають на бокс-офіс негативно. Якщо вони якось і впливають (про це слід зробити окреме дослідження), то позитивно, навіть якщо пишуть розгромні рецензії. Якщо би критики впливали на бокс-офіс, Адам Сендлер знімався б лише у Ноа Баумбаха і сумував за часами, коли грав у Пола Томаса Андерсона, а не клепав дурнуваті комедії для Нетфліксу.

Фільм «Бетмен проти Супермена» мав рейтинг 27 % на Rotten Tomatoes, а зібрав майже 900 мільйонів доларів у прокаті; останні «Пірати Карибського моря» — 26 % і 800 млн доларів. Чи говорять цифри бокс-офісу про те, що ці фільми хороші? Ні. Це свідчить лише про те, що їх перегляд є таким досвідом, який хочеться пережити великій кількості людей.

Навіть американська дискусія про те, чи заважає ресурс Rotten Tomatoes збирати касу великим фільмам, не дає однозначної відповіді: виявляється, що є глядачі, які прийняли позитивне рішення щодо того, йти їм на фільм чи ні, через те, що рейтинг на «томатах» був хорошим.

Отже, чому «Дзідзьо. Контрабас» — поганий фільм, попри те, що зібрав 20 млн гривень у прокаті? Це ліниве кіно, зняте за три місяці, з погано прописаними другорядними персонажами, з поверховою роллю для Олени Лавренюк (яка, до того ж, безбожно переграє всіма барвами телесеріальних типажів), із недолугим сценарієм, який варто було би скоротити до короткого метру. Але там є Михайло Хома, якому пощастило з талантом коміка і харизмою, який сам для себе написав реалістичною мовою репліки й сам їх упевнено озвучив на екрані. Там є цікава ідея, заснована на впізнаваних українських деталях: контрабанда сигарет, повага до священнослужителів, бажання прославитися і зробити красивий ремонт у хаті; і спроба звести весь ансамбль акторів у єдиний механізм (спроба невдала — про деяких персонажів узагалі на якийсь час забувають і вони просто тиняються на задньому плані).

20 мільйонів гривень бокс-офісу — аж ніяк не свідчення якості фільму. Погані фільми збирають хорошу касу, хороші фільми теж збирають хорошу касу, але можуть і не зібрати нічого, так само як і погані. Ось такий набір фактів. Зможете зробити з цього повноцінний висновок? А ось гравці української кіноіндустрії чомусь роблять однозначний: хороша каса означає, що фільм хороший, а критики — ідіоти, які нічого не зрозуміли.

Виступаючи на панельній дискусії про кінокритику в Україні, я дозволила собі означити три дилеми, з якими український критик, напевне, стикається, коли пише про українське кіно. Перша: оцінювати фільм як продукт чи як витвір мистецтва? Друга: включатися в розуміння всіх перипетій вітчизняного кінопроцесу чи ні? Третя: оцінювати українське кіно, виходячи лише з українського контексту, або ж зі світового?

Перша наштовхує нас на питання про те, чи має критик враховувати той самий бокс-офіс та цільову аудиторію фільму при написанні рецензії? Моя відповідь: із цим треба буде дуже обережним, тому що зрештою може виявитися, що ви пишете рецензію не на фільм, а на кілограм яблук.

Друга створює емоційну перешкоду: взагалі-то критику, щоб об’єктивно оцінити фільм як витвір мистецтва, краще не дружити з кінематографістами, не залишатися на Q&A після прем’єри й не слухати сповідей на прес-конференціях. І якщо з останніми двома пунктами легко впоратися, то з першим складніше — може виявитися (і обов’язково виявиться), що режисер чи оператор — чудова людина, але писати про його / її фільми вам буде складно, навіть якщо ви захочете їх похвалити. Що робити? Бути чесними з самим собою і з тими, хто вам дорогий. Інтелектуальна прозорість — основа професії критика.

Третя найпроблемніша — на ній, зокрема, робить акцент Андрій Кокотюха, коли каже, що українське кіно слід оцінювати, виходячи лише з українського контексту — перерваного, перевантаженого колоніальним минулим, погано осмисленого (привіт, ненависники критиків та інтелектуалів будь-якого штибу!) тощо. Слушне зауваження, та український глядач не обирає виключно між українським фільмом і українським фільмом, а український режисер не творить у національному вакуумі — він читає книжки, їздить на фестивалі, дивиться різне кіно, а не лише Довженка й Сергія Параджанова (при всій повазі). Отже, всі існують у глобальному контексті, але кіно чомусь створюють лише для оцінки в локальному. Бо ж так простіше: на риториці «бідось» можна ще довго прожити. Але глядачеві це не буде цікаво. Зрештою, глядач нині й зацікавився українським кіно, тому що його можна зіставити зі зразками західної (переважно західної) кінокультури. Втім, наскільки я знаю, всі колеги пишуть про українське кіно, розуміючи, що за багаторічної відсутності індустрії й несистемної кіноосвіти не можна просто взяти й почати знімати шедеври.

Цю довжелезну статтю слід завершувати. Я свідома того, що заклики до того, щоб усі були раціональними й керувалися здоровим глуздом, не є популярними. Популярність отримують поради, як і якому критику слід писати про кіно. Всю енергію, яка була витрачена на ці атаки з боку заступника пана Іллєнка, можна було би скерувати в більш адекватне русло: можливо, якщо би пан Неретін завалив своїми знаками оклику Кабінет міністрів, Держкіно отримало би більший бюджет, аніж той, який запланований у проекті на 2018 рік. Якщо сума залишиться такою ж, може статися, що пітчингу наступного року не буде і проекти фільмів, які нині готуються до державного конкурсу, заморозять. Заморозиться і процес. Але кого це обходить, якщо кінокритик написав негативну рецензію на фільм, до створення якого Держкіно не має жодного стосунку, між іншим.

Не секрет, що Держкіно нині переживає не найкращі часи: попри веселі селфі в соцмережах, інформаційна атака й депутатські запити даються взнаки — серед кінематографістів шириться деяка паніка. Сваритися з медіа (а критики є частиною медіа, сюрприз!) в такій ситуації — не наймудріше з рішень. Той факт, що заступник голови Держкіно може собі дозволити писати те, що він пише, означає, що рівень чиновників із часів якого-небудь Азарова не зріс, що нікому не цікава їхня репутація, що наявність влади в деяких головах асоціюється зі вседозволеністю і що попереду ще купа роботи.

Втім, я завершу зверненням до українських кінематографістів. Ви можете критикувати критиків, вам може не подобатися, що ми про вас пишемо, ви можете особисто до когось ставитися з неповагою (ображений Джонатан Франзен називав колишнього головного літкритика New York Times Мічіко Какутані ледь не дурепою, врешті-решт), але не підважуйте професію, не ставте хрест на інтелектуальному фахові, на гуманітарній складовій кінематографу. Стандарти професії кінокритика в процесі засвоєння й адаптації — ми розвиваємося разом із вами, з медіаринком, глядачами й читачами, які розумніші за нас усіх разом узятих, але також вчаться дивитися ваше кіно, якого давно вже не було на екранах. Писати про ваші фільми на повному серйозі — це і є наш фах.

Але коли заступник голови Держкіно каже, що кінокритики — «діти, які обмазуються їжею»; що ми їмо з якоїсь миски, яку нам подав заступник голови Держкіно, а більшість українських кінематографістів ховає голову в пісок (щоб і їм не дісталося, та це не факт, що не дістанеться в майбутньому — з такою енергією панові Неретіну може ще хтось не сподобатися — скажімо, звукорежисери чи оператори), це дещо означає. Це означає інфантильність, незрілість і відсутність почуття власної гідності. Позбудьтеся цього, якщо ви хочете створювати щось, варте уваги кола людей, ширшого за Держкіно. Держкіно сьогодні є, а завтра його не буде, а ваші фільми залишаться. Не навпаки.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1710
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop