ПРОЕКТИ
11:00
Понеділок, 2 Жовтня 2017

«Припутні» — сміх про гріх

І хоча кіно справді смішне, комедією «Припутні» назвати можна досить умовно.
«Припутні» — сміх про гріх
«Припутні» — сміх про гріх

Нестандартне кіно, яке має авторський почерк і водночас залишається цікавим для глядача. Таку характеристику голова Держкіно Пилип Іллєнко дав фільму Аркадія Непиталюка «Припутні», зйомки якого почалися рік тому на Чернігівщині. Тепер стрічка виходить у широкий прокат, до того встигнувши здобути спеціальну відзнаку цьогорічного Одеського кінофестивалю. «Я чув, як сміялися присутні в залі кінокритики», — сказав пан Іллєнко, коли в квітні цього року створений за вісім місяців — рекордний для українського повного метру час, — фільм було прийнято. І хоча кіно справді смішне, комедією «Припутні» назвати можна досить умовно.

За основу сценарію взята п'єса молодого драматурга (а колись — і постійного автора тодішньої «Телекритики» — «Детектора медіа») Романа Горбика «Центр», поставлена років п'ять тому. Театральна драматургія вимагає дотримуватися єдиного часу й місця дії, а також — доволі обмеженого кола дійових осіб. Для фільму про сьогодення української глибинки це дуже підходить, тож головна локація — хата баби Зіни в селі Припутні, що на Чернігівщині, недалеко від Ніжина. А центральні персонажі — ніжинський таксист Юра (Дмитро Хом'як), його випадкові пасажири — базарна продавчиня Людка (Олена Узлюк) та її донька Свєтка (Юлія Врублевська) і згадана баба Зіна (Ніна Набока), мама Людмили й бабуся Світлани. Ми бачимо один неповний день дивного життя цих людей, сміємося, слухаючи неправильну мову та не розуміючи проблем, від яких жителі великих міст далекі. І перше, що згадується — проза російського письменника Сергія Довлатова, культова в певних колах.

Хто читав бодай одне довлатовське оповідання, погодиться: це дуже, до кольок у животі смішно, проте це — не гумор, сатира чи фейлетон. Описані Довлатовим маленькі історії про маленьких людей відповідають визначенню «житейська комедія». Саме так подають і продають своє кіно автори «Припутнів». Крім більшості дебютів у повному метрі, включно з режисерським, що для пробудження українського кіно є актуальним трендом, «фішкою» стрічки є мова всіх без винятку персонажів, крім глухонімого сільського підлітка. Ідеться не про матюки, хоч запитання: «Чого так багато матюкаються?» на допрем'єрних показах виникало. Закриваючи тему, знову відсилаю стурбованих до творів Довлатова — баланс цензурного й нецензурного в «Припутнях» відповідає будь-якому з довлатовських текстів, як загалом стилістика та підхід до замальовок із натури. Згадуючи мовні особливості, маю на увазі суржик — дику суміш російських та українських слів і висловів, яким послуговуються не лише на Чернігівщині.

Вже є обурені. Мовляв, не можна популяризувати суржик та легалізувати його засобами кіно під час запеклої боротьби за домінування правильної української в усіх сферах нашого життя. Але ті самі захисники чистої мови з аналогічною завзятістю вимагали, щоб у фільмі «Століття Якова» мешканці волинського села послуговувалися власним регіональним діалектом. Ті самі закиди отримував і «Червоний». Мовляв, українці в концтаборі загалом мало говорять, а як починають, то чути літературну мову, аж ніяк не галицьку чи волинську говірку. Загалом лишається незрозумілим, чого хоче глядач, він же — кінокритик-волонтер із Фейсбуку: чути в кіно правильну українську чи характерну для названих регіонів. Хоча відповідь є. Захисники діалектів тим самим дбають про популяризацію власної ідентичності, заперечуючи носіям суржика право на нього, бо суржик — суміш української та російської, мови держави-агресора.

Таким чином, критики суржика заперечують право героїв «Припутнів» мати власну ідентичність. Конфліктуючи з головною ідеєю стрічки: мешканці української глибинки такі, якими стали. Незгодним доведеться прийняти стан справ, а не формувати волонтерські бригади задля перевиховання, читай — кування «денаціоналізованих елементів». За великим життям ми забуваємо маленьке, тому й сміємося з таксиста, продавчині, студентки, вчительки, алкоголіка.

Таксист Юра має автомобіль, котрий для нього не лише спосіб заробляти на життя, а й підтвердження належності до міської цивілізації. Живучи в роздовбаному помешканні, він робить вигляд, що вчить новомодну англійську і слухає «корисну» музику. Юра робить усе правильно, він іде, точніше — їде в ногу з часом. Тому й викидає із салону вчительку Христину, адже вона, інтелігентка, не приймає його старанних залицянь. А за кілька годин, вирішивши заробити 220 гривень, завозить Людмилу і Світлану в Припутні, за тридцять кілометрів від Ніжина, де його уявлення про цивілізацію натикається на агресивного алкаша Славіка (Яків Ткаченко). Той без жодних пояснень спершу лупцює бейсбольною битою Юру, затим трощить нею ж автомобіль, під фінал підпалює його.

Міський таксист вторгався у його, Славіка, особистий простір, обмежений територією села, що поволі вимирає. І поведінка цього персонажа — не сценарний хід. Без малого сто років тому селяни Лівобережжя сприймали телеграфні й електричні стовпи як зґвалтування власного застиглого і звичного світу, тож по можливості чинили проти символів прогресу акти вандалізму.

Але цікаво, що Юра, про якого тут говориться багато, насправді головним героєм «Припутнів» не є. Точніше, його не вважають таким автори повідомлень для ЗМІ, акцентуючи увагу на іншому: фільм насправді про три жіночі долі. Хоча з усіх перерахованих персонажів доля таксиста, котрий за кілька годин залишився без засобів для існування і втратив дієздатність, переймає найбільше. А три жіночі покоління, представлені бабою Зіною, її донькою та онукою, показують типову ситуацію. Зіна народила Людмилу від випадкового чоловіка, потім тягнула хомут матері-одиначки. Люда перебралася з села в місто, знайшовши там не кращу долю, а такого самого випадкового тата для Світлани. Дівчина, своєю чергою, завагітніла бозна від кого, й таку спадковість бабуся з матір'ю приймають. Це справді житейська комедія, коли на Свєтчині слова про аборт чується у відповідь коротке й містке: «Щас!», яке провокує чергову хвилю реготу в залі.

Гріх Світлани перестає бути таким, бо пояснює прагнення дівчини хоч якось поміняти власне життя. Свого часу так само згрішили її мама й бабця. А вчителька Христина, відмовивши Юркові, виглядає в цьому контексті більшою грішницею, ніж усі три знервовані жінки разом узяті. Адже ще не прийняла ситуації, ще опирається природному для провінції плину речей, котрий вимагає від людей не відштовхувати одне одного, а попри все триматися разом. Таксист, якого не зрозуміли, стає, по суті, жертвою хорошої, проте занадто «правильної» молодої жінки.

Порозумійся б вони на початку — не сталося б Припутнів у його житті. Бо три жінки, з якими його звів фатум, уже давно звикли до них. І не вийшли з Припутнів, хоч дуже цього хотіли й далі намагаються.

Фото: скріншот трейлера фільму «Припутні»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1865
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop