«Секретний фронт» виступає тут разом із програмами «Гражданская оборона» та «Антизомби», де зазвичай розповідають, які ми, українці, чудові, й чим нам завдячує людство. Не без порівняння розумних і талановитих українців із недолугими росіянами. Або ж із їхніми радянськими попередниками.

Не став винятком і свіжий випуск програми 26 липня, присвячений темі Чорнобильської катастрофи та радіологічним експериментам Радянського Союзу над людьми. Факти, наведені в програмі ведучим Антіном Мухарським (відносно нещодавнє надбання «Секретного фронту») та озвучені вже звичним закадровим голосом із апокаліптичними інтонаціями, справді вражають. Досліди над людьми в Челябінській області, де три татарські села після неймовірних зусиль правозахисниці-еколога Надії Кутєпової відселили від ядерного полігону на річці Теча аж на цілий кілометр, бо російські науковці вивчають на них наслідки опромінення різними дозами радіації, можна з повним правом назвати злочином.

Але найбільше, на думку авторів цього випуску «Секретного фронту», сказати б навіть,  сумарно, від радіації постраждали українці. Про це — трохи нижче. Наразі ж хотілося б зупинитися на епізоді, який підриває довіру до всіх наступних.

Після анонсів випуску у виконанні Антіна Мухарського починається хроніка Чорнобильської аварії, яку всі, хто цікавиться темою, давно знають напам'ять — коли пролунав вибух на 4-му реакторі; реакція радянських керманичів на катастрофу тощо. Але далі на глядача очікує справжня сенсація — сценаристи «Секретного фронту» роблять такий собі флешбек-екскурс в історію того, як саме Радянський Союз отримав ядерну зброю. Попри хрестоматійну вже історію про подружжя Розенбергів, які нібито вкрали креслення атомної бомби в американській секретній лабораторії, передавши їх до СРСР, за що й були страчені на електричному стільці, хоча вони так і не визнали своєї провини, автори «Секретного фронту» висувають власну версію того, хто ж таки «допоміг» росіянам зробити атомну бомбу.

І виявилося, що це були не якісь там непомітні Розенберги, а... сам Роберт Оппенгеймер, батько бомб під назвами «Малюк» і «Товстун», скинутих над японськими містами Хіросіма та Нагасакі! На думку авторів цієї надзвичайно винахідливої й креативної версії, він зробив це під впливом української «секс-шпигунки» з Чернівецької області Єлизавети Зарубіної. Довгонога витончена шатенка, коментують експерти «Секретного фронту» (підозрюю, що їхні синхрони тупо обривалися в потрібних місцях задля банальних склейок), настільки сподобалася дружині Оппенгеймера Кетрін, із якою вона вступила в сексуальні стосунки (?), що її чоловік піддався на вмовляння чарівної українки віддати їй технологію нової зброї, бо це, мовляв, убереже від знищення мирних радянських людей. От що це було?

Так, Єлизавета Зарубіна (із купою інших конспіративних імен цієї агентеси радянських спецслужб) справді була супершпигункою, й до Оппенгеймера через знайомих людей вона підібралася досить близько, але 1944 року, тобто ще до проекту «Манхеттен»,  її з чоловіком, теж радянським шпигуном, відкликали зі США. До бомб-близнюків було ще далеко, а отже сенсація, що її повідомляють у «Секретному фронті», виявляється великим пшиком. У тому числі це стосується й національності Єлизавети Зарубіної, бо вона була не українкою, а єврейкою.

Але навіщо авторам «Секретного фронту» знадобився цей фейк про українську «секс-шпигунку», яка звабила дружину батька атомної бомби? Тим паче, досить докладну біографію цієї «російської Мати Харі» можна знайти двома кліками. Навіщо українцям привласнювати сумнівну славу радянських шпигунів, та ще й нині, коли американські спецслужби проводять розслідування про втручання росіян у вибори президента США?

Хіба що сценаристи прагнули показати цим вигаданим епізодом, як підступний Радянський Союз, отримавши від Роберта Оппенгеймера технологію виготовлення атомної бомби, обдурив і його, й прекрасну «секс-шпигунку» родом з України. Мовляв, обоє не знали, що ця таємна операція обернеться не збереженням миру на планеті, а навпаки, страхітливими смертями радянських людей від радіації.

Тобто, як це люблять у «Секретному фронті», українці вкотре стали невинними жертвами людиноненависницької, загарбницької політики СРСР. З останнім твердженням ніхто й не сперечається, але історія, що починається фейком, який легко спростувати, не заслуговує на подальшу довіру. Бо навіщо множити сутності, а ще гірше — міфи, коли й без них картина знущання верхівки СРСР із власного народу більш ніж трагічна?

Адже більшість із наведених у «Секретному фронті» фактів, що ілюструють цю тезу, не викликають сумнівів. Приміром, перші й останні в історії СРСР військові навчання на Тоцькому полігоні 14 вересня 1954 року під кодовою назвою «Сніжок». Вони проводилися з метою вивчити вплив вибуху атомної бомби на військову техніку, озброєння й тварин під час можливої військової операції Радянського Союзу в Західній Європі. Про те, як вибух уплине на людей, не дбали. Двоє учасників операції «Сніжок» у «Секретному фронті» розповідають, як їх, тоді молодих вояків, перед початком навчань одягли в усе чисте й погнали на полігон в укриття.

Головне, що всі вони підписали зобов'язання не розголошувати державної таємниці, через те жоден із них, потрапляючи до лікарні з невтішними діагнозами, не міг розповісти лікарям про те, що 1954 року зазнав радіаційного опромінення під час вибуху атомної бомби.

Український акцент у цій історії — страхітливий. Бо ж зі свідчень учасника ліквідації аварії на челябінському заводі ядерного палива «Маяк» у 1960-х роках минулого століття Богдана Газелишина, після того, як стався грандіозний витік радіації, всіх, хто там працював, щодня обстежували на унікальному діагностичному обладнанні, розробленому радянськими вченими спеціально для проведення ядерних експериментів. Але під час Чорнобильської катастрофи ніхто навіть не подумав, щоб це обладнання перевезти туди, де воно було необхідним.

І це вже серйозне звинувачення, адже, як слушно зауважує  доктор історичних наук Наталія Барановська, наявність такої апаратури могла би врятувати тисячі життів.

Тим часом на екрані — промова Михайла Горбачова, який без тіні сумніву каже, що СРСР уперше зіткнувся з такою силою, як ядерна енергія, що вийшла з-під контролю.

Відтак, після всього сказаного й показаного авторами «Секретного фронту», мимоволі погодишся з їхніми висновками — мовляв, радянське керівництво геть не прагнуло рятувати людей від радіоактивного зараження, бо мало на меті знищити українців.

Ці висновки, втім, по хвилині ступору від сенсаційних відкриттів, починають здаватися не такими однозначними, як у виконанні апокаліптичного закадрового голосу. Адже аварію на Чорнобильській АЕС справді ліквідували представники всіх республік СРСР, а радіоактивна хвиля накрила передусім Білорусь.

Проте це фірмова фішка «Секретного фронту»: взявши за основу задокументовані події, перемішати їх у довільному порядку, додати якомога більше емоцій, що ґрунтуються на домислах, і отримати на виході класичний контрпропагандистський продукт. Який доводить або ж жертовність, або ж, навпаки, крутість українців.

Випуск від 26 липня винятком не став. Тут, з одного боку, показано українців, які разом із мешканцями трьох татарських сіл у Казахстані стали жертвами диявольських експериментів над людьми — перші під час Чорнобильської аварії, другі й досі потерпають від радіації через те, що вже згаданий завод «Маяк» зливає радіоактивні відходи в річку Течу. Але українці все-таки, на відміну від безсловесних татар, як свідчить у «Секретному фронті» Михайло Захараш, начальник військово-медичного управління КДБ УРСР (1983–1991), зуміли перехитрити всіх задля порятунку своїх. Цей науковець 26 квітня 1986 року отримав наказ захистити працівників КДБ, які працюватимуть у Зоні, від згубного впливу радіації. Українці створюють унікальний сорбент, який поглинав усі радіоактивні речовини, виводячи радіонукліди з організму природним шляхом. На собі його випробував сам заступник голови КДБ УРСР Юрій Петров. Як каже Михайло Захараш, коли Юрій Петров повернувся з Зони, в його організмі не знайшли слідів радіонуклідів. І навпаки, в генерала Міністерства оборони вся товста кишка була нафарширована радіонуклідами. Тут залишається хіба що поспівчувати всім ліквідаторам аварії на ЧАЕС, хто станом на 28 квітня 1986 року не належав до священної касти КДБ.

Адже коли пан Захараш 28 квітня запропонував застосовувати свій сорбент масово, тобто для всіх ліквідаторів аварії, яких щодня в Зоні працювало 70 тисяч, і для цивільного населення, яке можна було врятувати завдяки його сорбентові, проти цього категорично виступив московський академік Леонід Ільїн, оголосивши, що це абсолютний абсурд, бо ніяких сорбентів нікому не потрібно. Але Михайло Захараш не здався й почав таємно видавати свій чарівний порошок колегам із КДБ УРСР, які їхали в Зону. Тим самим урятувавши життя не менш ніж двом із половиною тисячам людей. Серед них — один зі спікерів «Секретного фронту», полковник КДБ УРСР у відставці Віталій Кохан. Він розповів, що порошок, який дуже скидався на пісок, треба було приймати щодві години, запиваючи водою. З його групи, яка приймала цей сорбент, перебуваючи в зоні Чорнобильської АЕС, каже колишній полковник, ніхто не помер досі.

Проте в 1990 році, як каже апокаліптичний голос за кадром, коли в Кремлі довідалися, що українці врятувалися за допомогою сорбентів, Михайла Захараша викликають на «закрите зібрання членів ЦК КПРС» у Москву. Де академік Ільїн «особисто озвучує рішення про притягнення українського науковця до кримінальної відповідальності» (цитата з «Секретного фронту»). Несподівано його рятує керівник військово-медичного управління КДБ СРСР генерал Максим Морозов, який узяв на себе відповідальність за рішення відносно молодого тоді Михайла Захараша.

Експерименти над власним народом, до якого вже, дякувати богові, не входить Україна, продовжує правонаступниця СРСР — Російська Федерація. Про це в «Секретному фронті» свідчать кадри з документального фільму російських кінематографістів «Територія,  непридатна для життя» (мовою оригіналу — «Территория, непригодная для жизни», 2009 рік). Тут Надія Кутєпова, російська правозахисниця, яка через свої дослідження ситуації навколо трьох татарських сіл, що вже понад 60 років потерпають від зливу радіоактивних речовин із челябінського заводу «Маяк» до місцевої річки Течі, змушена була виїхати за кордон, бо її звинуватили в шпигунстві, стверджує: російська влада досі має їх усіх за піддослідних кроликів.

І це, на думку авторів «Секретного фронту», підтверджує — клята Росія знищувала й знищує народи вибірково. В конкретному випадку йдеться про цілеспрямоване винищення українців і татарів.

Звісно ж, тут хочеться не емоцій, а документів. Але, здається, це вже не формат «Секретного фронту». Адже контрпропаганда — справа пряма й груба. Як і її антипод пропаганда.