ПРОЕКТИ
17:00
П'ятниця, 17 Березня 2017

Юрій Луценко у світлі лагідних прожекторів

Яким побачили генпрокурора глядачі двох нових проектів — «Ньюсмейкер» на ICTV та «HARD з Влащенко» на каналі ZIK.
Юрій Луценко у світлі лагідних прожекторів
Юрій Луценко у світлі лагідних прожекторів

Сайт «Прокурорська правда» торік написав, що відомий журналіст Леонід Канфер зняв кіно про генерального прокурора України до його 52-го дня народження. І, пише далі сайт, ґрунтуючись при цьому лише на авторському анонсі фільму, оприлюдненому на сторінці в Фейсбуку, кіно про Луценка зроблено в дусі парадного кінопортрета Віктора Пшонки, показаного кілька років тому в порядку офіційного підлабузницва на каналі «Інтер».

Якби в Юрія Луценка справді був день народження в березні, а не в грудні, майже одночасний вихід в ефір двох програм за його участі на різних телеканалах міг би справити враження зливи лестощів на адресу генпрокурора. Та позаяк привід для нестримних привітань минув аж 14 грудня, доводиться визнати: документальний проект Леоніда Канфера «Ньюсмейкер», що побачив ефір на каналі ICTV 12 березня і першим героєм якого став Юрій Луценко, та велике інтерв'ю з генпрокурором у межах проекту Наталії Влащенко «HARD з Влащенко» на каналі ZIK 14 березня — не більше ніж збіг.

Але збіг буквально чудовий, бо дав змогу небайдужим глядачам оцінити постать Юрія Луценка в подвійній стереоскопічній оптиці.

Фільм Леоніда Канфера з циклу «Ньюсмейкер» справді міг би бути парадним портретом політика, якого «таким іще ніколи не бачили», якби не одне «але». Це «але» — режисер, журналіст і сценарист Леонід Канфер. Ім'я-репутація. У своєму інтерв'ю «Детектору медіа» напередодні виходу першого випуску нового циклу журналіст зізнався у труднощах роботи на камеру з українськими політиками. Які, звісно, далеко не всі деталі своїх біографій бажали оприлюднювати. І не на всі запитання воліли відповідати. І трохи комизилися на прохання розповісти про якісь справді невідомі подробиці власних біографій, зокрема приватного життя.

У фільмі про Юрія Луценка з розповіді явно випав шматок про службу в Радянській армії. Тож за кадром залишаються подробиці, коли й за яких обставин золотий медаліст-випускник, а далі — студент Львівської політехніки потрапив до армії. При цьому фото молодого Юрія Луценка в солдатській уніформі з сімейного фотоальбому демонструються досить щедро.

Ще одне, вочевидь, табу для героя — походження сімейних статків. Юрій Луценко називає себе з дружиною Іриною «середнім класом». Висловлюючи бажання, щоби такою стала більшість українців. Але ніде й нічим не видає таємниці власного сходження на вершину цього «середнього класу», який в уяві пересічного українця має всі ознаки класу багатіїв. Які, звісно ж, нажили свої статки неправедним шляхом. Леонід Канфер у цій ситуації змушений був іти за побажаннями героя, не торкаючись незручних для нього тем. Інакше йому б довелося просто відмовитися від проекту.

Не можна сказати, що таких спроб — показати впливових українських політиків «без краваток», українське телебачення досі не знало. Спроби такі в минулому було зафіксовано, ще й неодноразово. Варто пригадати проекти Наталі Мосійчук чи Валерії Коноваленко на 5-му каналі та «1+1». Але зазвичай вони обмежувалися територією, окресленою самими учасниками програм, хай це були міські квартири чи заміські садиби. За червоні прапорці, виставлені учасниками «безкраваткових» програм, журналістам було зась.

Фільм Леоніда Канфера кардинально відрізняється від попередніх спроб «олюднити й утеплити» образи політиків. Передусім тим, що автор не ставив собі такого завдання, яке, зауважу в дужках, завжди відгонить замовністю. «Олюднити й утеплити» — по-перше, це не про Юрія Віталійовича. Із його досить неоднозначним бекґраундом у вигляді шлейфу з пліток, які тягнуться за нинішнім генеральним прокурором іще з часів його служби на посту «головмента». По-друге, режисер фільму про життя генпрокурора в Україні мешкає не так давно, а отже має гостру цікавість до того, які саме особистості формують у нас порядок денний. Постать Юрія Луценка для занурення в досить хаотичні процеси в українській політиці — дуже вдячний матеріал. І непідробна цікавість автора-неофіта до свого піддослідного робить його дослідження живим і справді цінним для замиленого ока українського глядача. Який настільки звик до скандалів навколо «злочинної влади», реальних та висмоктаних із пальця, що кожну появу на екрані чинного політика при владі сприймає за черговий сеанс брехні. Бо «всі вони брешуть!».

Автор циклу «Ньюсмейкер» не обмежується територією, окресленою червоними прапорцями. Він, хоча й, звісно ж, із дозволу свого героя, ходить за ним назирці службовим кабінетом у Генпрокуратурі (900 квадратних метрів! Як жартує сам Луценко, це така собі компенсація за 9-метрову камеру Лук'янівського СІЗО). Потім журналіст їде на «Батьківщину героя», тобто в місто Рівне, яке за часів шкільної науки генпрокурора під крильцем тата — першого секретаря обкому партії ще звалося Ровно. Тут герой зустрічається зі своїми вчителями та однокласниками, а також відвідує старшого на п'ять років брата Сергія в тій самій квартирі, де колись мешкала вся родина першого секретаря рівненського обкому. Сергій Віталійович досі тут і живе. Навіть не помінявши обстановку 80-х років. Із усіма ознаками престижу — кришталем у меблевій стінці та великою бібліотекою.

Абсолютно феноменальна риса Леоніда Канфера — вміння влізти в душу своїх героїв —  виявляється й у фільмі про Юрія Луценка. Про металевий кухлик із тюремної камери, який він тримає на робочому столі, знають усі. Тому його демонстрація в кадрі не викликає особливих емоцій. Але «екскурсія» до тієї самої камери Лук'янівського СІЗО, де більшість глядачів ніколи не хотіла б опинитися, водночас підсвідомо прагнучи побачити на власні очі, що ж воно таке — сидіти в тюрязі справді ні за що (нагадаю — Луценкові інкримінували перевищення коштів на святкування Дня міліції), робить свою справу. Не те щоб ми нічого не знали про цю тюрму — про геть нелюдські умови утримання у в'язниці номер один на додачу до катастрофічного стану самої буцегарні, де не було ремонту практично сто років, усі охочі дізналися з репортажів нинішнього народного депутат Костянтина Усова кілька років тому.

Та коли про це розповідає колишній так званий віп-в'язень, який став генеральним прокурором країни, від нього можна чекати цілком зрозумілого й праведного бажання помсти всім тим, хто прирік його на ці тортури. Але хай там як, Леонідові Канферу Юрій Луценко присягається, що відпустив усе, що з ним трапилося в СІЗО. Бо його рятували книжки.

Дружина Ірина розповідає про свої відвідини чоловіка в тюрмі цілком спокійно. Але від її одкровень (роздягання охороною або до нижньої білизни, або взагалі догола) віє таким жахом сталінських порядків, що вкотре перехрещуєшся. Усвідомлюючи — жоден Майдан не був марним.

Юрій Луценко допускає втручання журналіста Леоніда Канфера у своє приватне життя аж до обіду в мексиканському ресторані, де компанію знімальній групі складає його молодший син.

Так само генпрокурор України дозволяє журналістові показати свій Львів у часи навчання в Політехніці. Розповідаючи історію кохання з майбутньою дружиною, з якою вони щодня прощалися по півночі, живучи в одному гуртожитку. Розповідь триває на тлі тих самих коридорів, де закохані годинами прощалися, проводжаючи одне одного.

Леонід Канфер у своєму фільмі не збирався викривати якісь корупційні схеми генпрокурора. Він намагався передусім для себе збагнути, чому українські політики, навіть комуністичні «мажори», стали запеклими антикомуністами, на відміну від своїх російських колег.

Відповідь у Юрія Луценка на це запитання одна й передбачувана — як і більшість «дітей перебудови», він почав ненавидіти радянську владу, прочитавши солженіцинські «Архіпелаг ГУЛаг» та «В колі першому». Хоча це й не пояснює, чому політичні процеси в Україні розвиваються геть не так, як у Росії, де Олександра Солженіцина свого часу Путін навіть нагороджував. Леонід Канфер, досліджуючи життя Юрія Луценка, не відкриває Америку для українського глядача, натомість відкриваючи для себе героя. Останній, на радість «злопихатєлям» із «Прокурорської правди», виявляється напрочуд позитивним. Може, тому, що автор непомітно, але професійно наголосив на тому, з якою гідністю пережив свій несправедливий термін Луценко. Або через історію старшого сина, який пішов в АТО, незважаючи на вирізану разом із пухлиною щитоподібну залозу, коли щодня потрібні гормональні препарати, а на лінії фронту їх якоїсь миті може не стати.

Ну й найвагомішою цеглинкою в побудові позитивного іміджу Юрія Луценка у виконанні Леоніда Канфера стало, безперечно, кохання всього життя героя — Ірина. Це те, що стовідсотково підкуповує жіночу аудиторію. Я тут не про маніпуляції автора, а про те, що він показав у своєму фільмі: таке буває навіть у родинах політиків — «одна любов на все життя». Ну трапляється таке. Як писав Богдан Жолдак, «Бог буває».

За біографією й пересуваннями Юрія Луценка місцями бойової чи не дуже слави у виконанні Леоніда Канфера стежити шалено цікаво завдяки вмілому монтажу, що зробив перший випуск «Ньюсмейкера» надзвичайно динамічним.

Не знаю, чи бачила цей фільм Наталія Влащенко (Наташа, як її офіційно титрують і на каналі ZIK, куди перейшла працювати пані Влащенко з каналу «112») перед своєю розмовою з Юрієм Луценком 14 березня. Але деякі подробиці, як-от прохання до гостя в гримерці розповісти анекдот, могло бути як самостійним ходом задля налагодження атмосфери довіри, так і повтором канферівського діалогу з Луценком у машині по дорозі до Рівного.

Але менше з тим. Пані Влащенко (ну не повертається язик назвати дорослу тітоньку зменшувальним іменем Наташа, хоча, як можуть нагадати знавці діаспори, за кордоном усі ці Олі, Галі чи Наташі досить активно функціонують) отримала на каналі ZIK цілий праймовий блок імені себе. «HARD з Влащенко», на відміну від ток-шоу на «112», тепер має вдвічі більший хронометраж. Та ще й виходить не двічі на тиждень, а чотири рази.

Принагідно зауважу — для двох своїх дебютних програм на ZIK Наташа (та хай уже буде!) Влащенко дуже грамотно обрала гостей-важковаговиків. Першим був Арсен Аваков, міністр внутрішніх справ, другим, як уже було сказано, Юрій Луценко, генеральний прокурор. Це саме ті люди, до яких у суспільства чи не найбільше запитань. Юрій Луценко, як і в фільмі Леоніда Канфера, під час розмови з пані Влащенко чесно відповідав на всі поставлені запитання. Справи Насірова та Онищенка, особливості кримінальних проваджень у різних підрозділах правоохоронних органів — про все це генеральний прокурор України в програмі Наталі Влащенко, здається, розповів досить вичерпно. Проте цікаво, що в обох програмах повторився один епізод. У фільмі Леоніда Канфера про нього розповідала Ірина Луценко, а в ток-шоу Влащенко — сам гість. Ідеться про те, як Юрія Луценка закували в ланцюги, ведучи на допит. Для України закування в ланцюги — це настільки дико, що навіть згадка про це викликає моментальне обурення. Хоча в США, на які намагаються рівнятися українські розбудовники демократичних інститутів, до тих, кого підозрюють у скоєнні особливо тяжких злочинів, закування в ланцюги досить широко застосовується.

Розповівши Наталі Влащенко про цю деталь, нинішній генеральний прокурор зауважив, що люди, які його в той момент супроводжували, були переконані — вони діють за законом.

Пані Влащенко — респект за те, що вона в своїх програмах намагається витягти з офіційних осіб те, що найбільше цікавить суспільство. Адже останнє, будучи в інформаційному плані покинутим напризволяще більшістю владних інституцій, що не вважають за потрібне регулярно спілкуватися з посполитими шляхом прес-конференцій, потребує інформації саме з перших уст.

Наташа Влащенко, так само як і Леонід Канфер, не збиралася в своїй програмі розвінчувати генпрокурора України, який не має юридичної освіти. Ведуча, створивши максимально комфортні умови для свого гостя, радше за все, переслідувала дві мети. Перша — додати балів у рейтинговій боротьбі телеканалів, у якій саме її програма, вочевидь, має стати локомотивом для прориву каналу ZIK на всеукраїнський телепростір. Другою метою можна вважати ексклюзивність програми «HARD з Влащенко». Де, судячи з перших випусків, завжди гостюватимуть «не менш перші» особи українського політикуму.

Щодо програми з Юрієм Луценком, то вона виявилася дуже інформативною. Адже її глядач дізнався, що нині українські слідчі мають один мільйон 700 тисяч кримінальних проваджень. А також про те, що в листопаді цього року Генпрокуратура (в разі, коли буде все-таки створено багатостраждальне Державне бюро розслідувань) перестане виконувати функції нагляду над слідством. Після чого Юрій Луценко, як і обіцяв під час голосування за своє призначення, піде у відставку. Ну й, зрештою, генпрокурор України розповів, як і чому перестріляли одне одного поліцейські у Княжичах. Принаймні, те, що йому відомо з цього приводу. Додавши, що всі причетні до цього злочину отримають не умовні, а реальні терміни. Причому тривалі.

Подвійна оптика, спрямована двома телеканалами на генпрокурора України Юрія Луценка, стараннями теледіячів показала глядачеві одне: Генпрокуратурою наразі керує людина, яка цілком володіє ситуацією.

І головне, як сказав генпрокурор у програмі Наташі Влащенко, — те, що ми мусимо перейти до нормального судочинства. Так, можна засудити всіх, хто вбивав майданівців або обкрадав у немислимих розмірах державу, за сталінськими законами, влаштовуючи трійки без суду й слідства. Та якщо ми йдемо до Європи, мусимо змиритися з тим, що судочинство — це дуже довга справа.

За те, що глядачам двох каналів показали високопосадовця, який чітко відзвітував про всі резонансні справи, респект усім, хто це зробив.

Фото: скріншот з YouTube програми «Ньюсмейкер»

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1432
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop