ПРОЕКТИ
12:12
Четвер, 23 Лютого 2017

Рідні, але не близькі

Одним із повноцінних дійових осіб стрічки Віталія Манського «Рідні» є телевізор
Рідні, але не близькі
Рідні, але не близькі

Повний зал на прем'єрі, до якої було два роки роботи, міжнародні відзнаки та активне обговорення — все це про нову стрічку іменитого документаліста Віталія Манського «Рідні». Вона має традиційно обмежений прокат в Україні, хоч від старту — 2 лютого — порожніх залів не було. Така ситуація загалом характерна для документального кіно й не є аж такою поганою.

Документалісти, принаймні українські, не розраховують на окупність своїх стрічок, бо їхні фільми, незалежно від обраної тематики, є передусім відвертою розмовою з невипадковим глядачем про наболіле. У випадку з «Рідними» — про особисте й навіть інтимне, адже режисер пускає сторонніх у свою приватність і порушує приватність власної родини. Попри схвальні, а часом захоплені відгуки й високі оцінки, мета своєрідної сповіді Манського лишається не зовсім зрозумілою. Адже жодних відкриттів, які би шокували глядача, своїм фільмом автор і режисер не робить.

Хоча він вочевидь прагнув поговорити й виговоритися, тому чесно зізнається в інтерв’ю «Новому времени» (№5, 10 лютого 2017 р.): «Я не шукав і не відкривав нічого нового для себе. Навпаки, хотів розказати іншим людям, що я відчуваю та розумію про ситуацію в Україні». І відвертим зізнанням у тому, що своїми «Рідними» нікого не здивував, Віталій Манський, хоче того чи ні, пропонує не так авторське кіно, яким є не всякий художній артхаус, але — всяка документальна стрічка, а радше зразок новітнього мейнстріму. Причому досить типовий. І єдиним оригінальними ходом тут є оте саме запрошення в свою — але чужу глядачеві, нічим не видатну українську родину.

Ніхто з цих вочевидь хороших людей по закінченні сеансу глядачам ближчим не став. Та й навряд режисер намагався подружити кожного, хто прийшов на перегляд, із кимось зі своїх родичів. Він намірився показати, що аналогічний ментальний розкол відбувся після початку російської агресії в Україну в переважній більшості українських родин. І мети своєї досяг. Бо, зокрема, ваш автор почув знайоме відлуння — частина моїх родичів нашкребла на сателітну антену, аби без перешкод приймати російські канали, й щиро вважає правдою показане там. А частина тих, хто до того вважався близькими людьми, тепер звинувачує у розв’язанні війни чинну українську владу. І хоч не чекає приходу Путіна, але шкодує за втратою шматочка «русского міра» у вигляді російських серіалів про любов та спецназ.

Проте в жовтні 2015 року канал «Еспресо» вже демонстрував документальну стрічку Леоніда Канфера «Кровний ворог», у якій двоє рідних братів воюють один проти одного зі зброєю в руках. Причому бойовик так званої ДНР Володимир Марценюк на диво вмотивований, і цього дорослого чоловіка у футболці з Путіним обдуреним назвати важко. На його фоні патріот України, воїн ЗСУ Олексій Марценюк явно програє, хоча симпатизуємо ми, звісно, позитивному персонажу. Але хай там як, захисник України виглядає вразливішим, аніж його антиукраїнський родич. Складається враження: всі довкола помруть, а Володя залишиться.

Оскільки в «Рідних» Віталій Манський саме цю тему непримиримих протиріч підхоплює й розвиває, його севастопольська й донбаська рідня може здатися проукраїнсько налаштованим людям ворожою та агресивною, з когорти невиправних «ватників». Та фокус у тому, що насправді ці люди такими не є. Ані для самого режисера, ані для частини його львівських та одеських родичів. Вони, як згаданий вище бойовик Володимир, у своїх поглядах, думках та переконаннях щирі.

Одним із повноцінних дійових осіб стрічки є телевізор — хоч старий «Електрон», хоч сучасна плазма, хоч величезний монітор, із якого до кримчан у першу новорічну ніч після анексії звертається Путін. Рідна Віталію Манському людина спеціально вийшла, щоби послухати свого президента серед собі подібних. Їх ніхто не виганяв на це дійство багнетами під страхом смертної кари. Інша його родичка, тепер уже з Макіївки, так само щиро заздрить Віталію, якого, до слова, ніколи не бачила раніше, лише чула про його існування: «Ти кремлівські куранти щодня чуєш? Ох, як чудово!». Вони вважають ворогами всякого, хто намагається зруйнувати затишний мікрокосмос, народжений у СРСР під супровід пісні: «Дорогая моя столица, золотая моя Москва». І дуже показовою є сцена розмови кримської та львівської рідні по скайпу: якби в той момент перед моніторами сиділи брати з фільму Канфера, вони би замість словесної перепалки тицяли один в одного автоматними дулами.

Та лишається запитання: чи кожен, хто дивиться телевізор, — ворог? І навпаки — чи варто визначати друга по тому, який телеконтент він споживає? Що було раніше: сформована людина, яка знаходить прийнятний для світогляду телеканал, чи телеканал, який поступово переформатовує людину? Невже ми відповідаємо вмісту телевізійних програм? Як водиться в таких ситуаціях, документаліст лише фіксує факт, який колись вважався плодом фантазії Джорджа Орвела: монітор працює безперебійно в кожному помешканні.

Рецензенти зауважують: в Україні «Рідні» багато кому не сподобаються. Причина — в підкресленій буденності, повсякденності, свідомому униканні оцінок. Зрозуміло, Віталій Манський може апелювати до часів сталінського тоталітаризму. Коли від «не таких» родичів відмовлятися публічно було не лише прийнято — в такий спосіб люди елементарно убезпечували себе від репресій. Тому не готовий викреслити з життя рідних, чиїх поглядів не поділяє. У фіналі він ставить нас до відома: натомість відмовився надалі жити в Росії, яку вважає своєю рідною країною. Та не сподобатися може саме оте, особисте: відмова режисера від розставляння потрібних нам акцентів. Хоча насправді вони не потрібні, бо, повертаючись до початку, маємо чесне зізнання — нічого нового ніхто не побачить. Усі акценти українці давно розставили для себе самі.

Закидати Віталію Манському, таким чином, можна хіба певну неетичність. Адже він не просто цілий рік, із травня 2014-го по травень 2015-го, їздив у гості до родичів. Режисер гостював перед камерою, яка стояла відкрито, й місцями навіть провокував рідних некомфортними запитаннями, що місцями нагадували інтерв’ю. Так, згадана сцена сварки по скайпу з огляду на це тягне на постановочну, хоч насправді такою не є. Немолоді люди настільки звикли жити під супровід телевізора та прямих ефірів у ньому, що сприймають і камеру поруч із собою як невід'ємну складову буття. І якщо дозволили тому, кому довіряють, знімати себе з метою подальшого поширення своїх зображень, отже, себе та власних поглядів не соромляться. Тому питання етики всі для себе вирішили самостійно.

Такий підхід знімає питання, хто з рідних Віталія Манського там друг, а хто — ворог. Усі вони разом — наші співвітчизники. Війна одного разу завершиться, Україна переможе агресора, та громадяни, котрих не влаштує така перемога, нікуди не подінуться.

Фото: кадр із фільму

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
600
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop