ПРОЕКТИ
11:00
Субота, 12 Листопада 2016

Інформаційний феномен Михеїла Саакашвілі

Саакашвілі пішов, запитання залишилися.
Інформаційний феномен Михеїла Саакашвілі
Інформаційний феномен Михеїла Саакашвілі

Коли медійна аналітика перебуває десь на задвірках, мало не на правах блогерства, у громадській свідомості гарантовано вкорінюється уявлення про суцільну «ганьбу» та «зраду».

Висвітлення у ЗМІ відставки Михеїла Саакашвілі залишило дуже дивне враження. Як, утім, і висвітлення його діяльності. Не бракувало ані позитивних, ані негативних відгуків про самого Саакашвілі, ані розпачу, ані зловтіхи з приводу його відставки.

От тільки як ніколи впадало в око: все це були емоції. Рафіновані емоції, які з оприлюднених текстів і телепрограм неможливо було ані довести, ані спростувати, ані погодитися з ними, ані заперечити їх. Фактів і виважених оцінок практично не було. І навіть випуски телевізійних новин у понеділок 7 листопада, намагаючись збалансувати викладені матеріали (далеко не всі канали їх балансували, але це тема для окремого розгляду), фактично збалансовували емоції. Або «слава», або «ганьба», або «слава, але й ганьба», або ж «ганьба, але слава».

Так, Саакашвілі — харизматичний персонаж, і його відставка не могла не викликати сильних емоцій. Зрозуміло: глибокий аналіз одразу по гарячих слідах навряд чи можливий. Але ж у даному разі йшлося не так про аналіз самої відставки, як про аналіз діяльності політика, причому політика дуже публічного, протягом півтора року. І навіть не про глибокий аналіз, а про звичайні орієнтири, які дозволяли б оцінити подію й на рівні раціональних оцінок та міркувань. Ідеться, власне, про бекґраунд, причому бекґраунд мінімально необхідний — такий, який дозволив би аудиторії виробити власне, а не навіяне ставлення до відставки Саакашвілі.

Скласти думку про відставку Саакашвілі було неможливо, не знайшовши відповідей на кілька запитань. Підкреслю: саме запитань, поки що без жодного підтексту — але що довше вони залишатимуться без об'єктивних відповідей, то з більшою ймовірністю перетворюватимуться на суто риторичні.

Отже, запитання перше. Вважається за загальновідоме, що Михеїл Саакашвілі мав із Петром Порошенком стосунки, які істотно відрізнялися від суто офіційних, причому стосунки давні. Власне, якби не це, навряд чи взагалі зірка Саакашвілі зійшла б на українському політичному небосхилі. Й от тепер — і вже досить давно — пан Саакашвілі озвучує навіть не критику, а звинувачення на адресу Порошенка. Тож запитання: чи намагався він висловити їх приватним чином, чи спілкувався з Порошенком? Якщо так, що той відповідав? Якщо ні, то чому, що стало цьому на заваді? Адже якщо Президент відмовляється від контактів, уникає їх, то хіба ж не варто було би про це сказати вголос?

Звернімо увагу, до речі, на деякі формулювання ЗМІ — наведу одну широко тиражовану фразу: «Саакашвили объяснил остановку его (центру обслуговування громадян. — Б.Б.) работы прекращением финансирования в связи с новым законом, подписанным Президентом Петром Порошенко». Хто винен у тому, що з'явився такий закон? Звісно ж, Порошенко. А взагалі, якщо вже зайшла мова про той горезвісний закон, чи не мусили б ЗМІ однією-двома фразами пояснити, в чому він полягає? А то виглядає, ніби це був спеціальний закон про закриття улюбленого витвору Саакашвілі.

Уже тепер Саакашвілі заявив: «Я только приду к Порошенко, когда он будет готов назначить новые выборы в Верховную Раду. До этого ни одной встречи у меня с ним не будет… Но мне на этом этапе с Президентом, в отличие от многих оппозиционеров, которые с заднего крыльца Администрации Президента регулярно туда забегали, а у меня был там кабинет, и я это знаю, туда путь заказан». Чому шлях закрито? З чиєї ініціативи? А, до речі, як давно? Адже екс-очільник Одеси зізнався: Порошенко неодноразово пропонував йому посаду прем'єр-міністра. А чому, до речі, Саакашвілі відмовився — адже там він мав би повноваження для своєї діяльності, а з Порошенком, судячи з пропозиції, в нього принаймні на той момент були нормальні стосунки?

Запитання друге. Саакашвілі неодноразово стверджував: Президент зробив ставку на клани Труханова та Урбанського. Гаразд, а в чому це конкретно виявлялося — на рівні доведених фактів, а не підозр та вражень? Але річ не лише в тім. Коли Одеса вела боротьбу за право прийняти конкурс «Євробачення», та й далеко не тільки тоді, ми неодноразово були свідками спільних заяв і спільних дій Саакашвілі й Труханова. Чи можна це потлумачити так, що буцімто й сам пан Михеїл робив ставку на нього ж, Труханова? Відповідь, власне, є очевидною: Геннадій Труханов є законно обраним міським головою Одеси, й ані глава облдержадміністрації, ані — точно тією самою мірою — Президент не можуть його взяти й відсторонити від посади. Не мають права. А тому в будь-чому, що стосується міста Одеси, Саакашвілі рівно тією ж мірою, що й Порошенко, мусив співпрацювати з одеським головою. Іншого вибору не було. То на що саме очікував Саакашвілі від Порошенка за такої ситуації?

Запитання третє. Знесення в Одесі пам'ятки архітектури ХІХ століття — «дачі Докса», яке стало одним із поштовхів до відставки. Ця історія мала значний розголос: увечері Саакашвілі пообіцяв зберегти будинок і перед камерами розпорядився внести його до переліку пам'яток архітектури, а на ранок його вже знесли. Ця історія стала символом ігнорування Саакашвілі, його нібито витискання з посади. Але, перш ніж давати оцінки, ЗМІ мусили розібратися в чималій кількості деталей або хоча б поставити відповідні запитання. Чи вжив Саакашвілі реальних заходів для охорони будівлі — скажімо, чи виставив охорону й чи міг її виставити? Чи дав координати, за якими в разі нештатного розвитку ситуації люди могли би звертатися цілодобово? Адже будинок не могли знести за десять хвилин, та ще й так, щоб ніхто про це не знав. Чи хоча б організував громадськість для охорони будинку? Зрештою, який стосунок до знесення пам'ятки мав ненависний Порошенко?

Найімовірнішими є дві відповіді: або Саакашвілі й справді не зміг узяти в Одесі реальну владу, тобто тримати ситуацію під контролем — і тут може бути чимало причин для цього; як об'єктивних, так і суб'єктивних, але дуже різних. Або ж він виявив самовпевненість і вважав, що його появи перед камерами цілком достатньо, щоби будинок став недоторканним.

Запитання четверте. Повноваження Михеїла Саакашвілі мали чіткі географічні межі, що збігалися з межами Одеської області. Бодай за метр із іншого боку міжобласної межі ніяких повноважень він уже не мав, а був просто громадянином Саакашвілі. Чому ініційовані й очолювані ним антикорупційні форуми проходили не в Одесі, Ізмаїлі або Балті, а в Полтаві та Києві? Чи проводив їх Саакашвілі у вільний від роботи час, а чи від самого початку сконцентрував увагу не так на очолюваній ним області, як на загальноукраїнській політиці?

Усі згадані запитання можуть мати як позитивні, так і негативні для Саакашвілі відповіді. Але ж бодай пролунати вони мусили — коли вже розібратися в них одразу по гарячих слідах не було змоги?

Отут і виникає «бонусне» запитання — щодо часу оголошення про відставку. Саакашвілі точно знав і брав до уваги те, що наступного ж дня після його заяви про відставку — президентські вибори у США. Й вони вже абсолютно точно — навіть якщо би перемогла Хілларі Клінтон — надовго стали б у ЗМІ темою № 1, витіснивши на маргінес усі інші теми. Й хоч би яким потужним був інформаційний вибух від відставки Саакашвілі, а наступного ж дня він мав, із абсолютною ймовірністю у 100 %, бути заглушений ще потужнішим інформаційним вибухом. Розбирати по поличках відставку одеського глави адміністрації, копирсатися в ній уже точно ніхто точно не став би — й, власне, не став.

Президентові було кинуто звинувачення, в яких гарантовано ніхто у ЗМІ не стане розбиратися. Було розбурхано емоції, які гарантовано в такому стані — у стані емоцій — і мали зависнути в громадській свідомості. Блискучий час для гучної піар-акції. Й геть невдалий час для того, щоб аргументовано відстоювати свою позицію й доводити свою правоту. Й от саме запитання: що так радикально змінилося б, якби Саакашвілі оголосив про свою відставку бодай тижнем пізніше?

Щойно почала вщухати інформаційна хвиля, викликана американськими виборами, як Саакашвілі заявив про створення «авторської» політичної сили. Новий інформаційний вибух, який іще надійніше заглушив тему відставки — її вже сприйматимуть просто як даність, як факт, до якого звикли.

Отут і виникає головне, загальне запитання: а що ми взагалі знаємо про діяльність Михеїла Саакашвілі на посаді глави Одеської обласної державної адміністрації? Не з царини чиїхось емоційних оцінок, а з царини фактів та аналітичних висновків? І з подивом доводиться дати відповідь: практично нічого. Принаймні, нічого достовірного, цілісно-системного, а не окремих фрагментів, спалахів — наприклад, щодо реформування Одеської митниці, або ж про можливу роль у приватизації Одеського припортового заводу... Попри півтора роки життя й роботи в Україні, Михеїл Саакашвілі залишився в громадській свідомості таким самим міфом, символом, яким він був, коли працював президентом Грузії. Такого не може бути?

Й тут неможливо не зазначити: такого не могло б бути, якби не специфіка українських ЗМІ. Дивина, та й годі: вже другий Майдан перемагає, а в наших ЗМІ як домінував, так і домінує інфотейнмент, лише характер того інфотейнменту змінюється: за Кучми це була відверта таблоїдність, за Ющенка — епатажні висловлювання політиків одне про одного (з журналістами в ролі підставок для мікрофонів), за Януковича — те саме, тільки коло політиків і спрямованість висловлювань різко звузилися. Тепер це смажені факти. І не важливо, чи то отримані за результатами журналістських розслідувань, чи то взяті з тих-таки висловлювань політиків про одне одного — аби тільки смажені.

Ні, ніхто не каже, що розслідувань не має бути — вони мають і навіть мусять бути. (Що ж до висловлювань політиків, то, мабуть, давно вже час не сприймати їх на віру, не брати за аксіому й не тиражувати, мов істину в останній інстанції.) Тільки ЗМІ не можуть складатися з самих лише розслідувань або навіть переважно з них. А тим паче з розслідувань задля розслідувань, розслідувань, «бо піпл хаває». Адже немає куди правди діти: до багатьох оприлюднюваних нині розслідувань так і кортить додати епіграф: «Живуть же люди!» Як немає куди подіти іншої правди: чимало розслідувань ґрунтується на доказовій базі у стилі: «Совпадение? Не думаю». Тобто коли підозра, а то й припущення дорівнює доказу, править за доказ і подається як доказ.

І коли редактор каже: «Та навіщо нам аналізування процесів? Ви краще розкажіть, хто скільки краде!» — це може бути лише за двох обставин: або видання (програма) є суто нішевими, спеціалізованими на розслідуваннях, або ж той редактор є кон'юнктурником, і розслідування в його виданні (програмі) — такі ж кон'юнктурні.

Медійна аналітика виконує одну дуже важливу для суспільства функцію, властиву лише їй, — вона гасить пристрасті. Дозволяє поглянути на події з усіх боків — спокійно, не на гарячу голову, не лише під кутом зору «ганьба-зрада». У цій функції медійна аналітика є незамінною. Має аналітика й іще одну функцію, яку замість неї не може виконувати жодний інший журналістський жанр, — вона збалансовує загальну картину. Адже негативні процеси — це гучні факти, скандали, сенсації. Позитивні процеси — це найчастіше рутина, де й «зачепитися немає за що». Й коли медійна аналітика перебуває десь на задвірках, мало не на правах блогерства, у громадській свідомості гарантовано вкорінюється уявлення про суцільну «ганьбу» та «зраду». Замість знання торжествують міфи. А політики женуться за ефектністю, а не ефективністю — як, утім, і раніше.

Фото: «Думская»

 

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1743
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop