ПРОЕКТИ
13:00
Субота, 29 Жовтня 2016

Кутєпов проявив «Невидимих»

Відштовхнувшись від перемог українських паралімпійців, журналіст «Громадського» зняв, як люди з інвалідністю борються за свої права
Кутєпов проявив «Невидимих»
Кутєпов проявив «Невидимих»

У київському метро після відомої вересневої постанови Верховної Ради змінили віконні написи. Тепер тут місця не для інвалідів, а для людей з інвалідністю. Так само переозвучили й попередження, що пропонує поступатися місцями. Навряд чи це кардинально змінило ставлення до людей із фізичними вадами на краще. Занадто вже довго в «країні торжества соціалізму», звідки родом більшість громадян незалежної України, про їхнє існування знала дуже обмежена кількість населення — близькі родичі, медики та соціальні служби. Всіх інших, приречених на «щасливе життя» в СРСР, старанно оберігали від будь-яких натяків на те, що в наглухо замурованих квартирах чи спецінтернатах живуть люди, позбавлені можливості пересуватися самостійно. Псували вони картинку «соціалістичного раю».

Від того, що ВРУ змінила формулювання щодо фізично неповносправних осіб на, як здавалося депутатам (точніше, це було ухвалено на вимогу ООН. — Авт.), більш толерантне, що мало би позначити неухильний європейський тренд, в Україні не стало більше пандусів. Тим часом у Парижі ніхто не збирається перейменовувати славнозвісний Дім інвалідів як історичну пам'ятку, але ставлення до таких людей там у сто разів гуманніше, ніж у нас. Отож, річ не в перейменуваннях, а в реальних справах. Адже навіть після того, як українські паралімпійці привезли з Ріо-де-Жанейро 117 медалей різної вартості, посівши в командному заліку унікальне для української збірної третє місце, їхнє повсякденне життя не надто змінилося. Про це й нагадав Богдан Кутєпов, який зняв для «Громадського» 45-хвилинний документальний фільм «Невидимі».

Для автора, як і для глядача, він починається з зустрічі паралімпійської збірної України в аеропорту «Бориспіль». Журналіст «Громадського» не полінувався й відстежив усі три зустрічі паралімпійців у Борисполі. Незважаючи на те, що перша й остання групи збірної прилетіли глупої ночі. Автор зазначає: якщо першу групу зустрічав величезний десант українців на чолі з цілим міністром молоді та спорту Ігором Ждановим та за участі естрадних зірок, а також під супровід десятків телекамер, то прибуття другої та третьої груп відбувалося куди скромніше. Але попри зрозумілий скептицизм автора, люди в залі прибуття терміналу F усе-таки були й під час другої, і під час третьої зустрічей. І, до речі, не так мало, як хотілося підкреслити Богданові Кутєпову.

Те, що спонукало журналіста на створення повноцінного фільму, а не короткого сюжету про славних паралімпійців, лежало на поверхні. Тобто не треба було аж надто глибоко копати, щоби переконатися: в нашій країні люди з обмеженими фізичними можливостями почуваються некомфортно. І це ще м'яко сказано. Богдан Кутєпов, познайомившись у Борисполі з дівчиною-візочницею, яка приїхала привітати паралімпійців, зустрівся з нею ще раз, спробувавши показати, з якими часто-густо нерозв'язними проблемами стикаються візочники на столичних вулицях. Не кажучи про маленькі містечка й села України, де про безбар'єрне середовище (є така програма в державному масштабі, яка, втім, навіть у столиці порушується забудовниками ласих місць у центрі) не хочуть знати. Олена Молоданова, та сама візочниця, яку Богдан зустрів у Борисполі, показала журналістові, яких зусиль коштує навіть їй, людині дуже активній, подолати елементарні бордюри на тротуарах. А щоби потрапити в гості до подруги, їй доводиться вдаватися по допомогу, щоб піднятися на візку на кілька сходинок у під'їзді до ліфту. У цій подорожі колами пекла (хоча, як каже Олена, заїхати в сучасні гіпермаркети для інвалідів проблемою не є, так само як і пересуватися торговими площами на візку) журналіст і його героїня зустрічаються в парку ще з однією дівчиною на візку. Вона гуляє на свіжому повітрі з батьком. І цей чоловік, порівнюючи сучасні умови для візочників із тим ставленням, яке панувало в Радянському Союзі, де їх воліли просто не помічати, каже, що нині ситуація змінилася на краще. Бо на вулицю вони тепер можуть не лише виїхати, але й гуляти по ній.

Кілька днів із Валерієм Сушкевичем (у середовищі людей із обмеженими фізичними можливостями це людина легендарна. Доводилося чути, з яким трепетом вимовляють українські інваліди його ім'я. Було таке враження, що ці люди готові на нього молитися. — Авт.), головою Національного паралімпійського комітету України та Асоціації інвалідів, глядачеві показали будні дуже вже непересічного чиновника, який пересувається на візку, будучи інвалідом дитинства першої групи. Богдан Кутєпов, знімаючи робочі будні голови Національного параолімпійського комітету, мусив ледь не бігти, аби встигнути за пересуваннями Валерія Сушкевича. Як фіксує безпристрасна камера, він не має жодної хвилини спокою. То просто в ліфті вирішує питання чергового прохача, то відповідає на нескінченні дзвінки з такими самими проханнями про допомогу, паралельно відповідаючи на запитання журналіста. Успіх паралімпійців у Ріо-де-Жанейро, каже Валерій Сушкевич, спричинив бурю телефонних дзвінків від волонтерів та медиків, які опікуються ветеранами АТО, з пропозиціями негайно включити останніх у паралімпійський рух. Ці побажання змусити підопічних якомога швидше включитися в процес нормального життя через спорт — більш ніж шляхетні. Але ж, підкреслює Валерій Сушкевич, «свіжі», як називають на сленгові тих, хто щойно отримав травму, перш ніж долучатися до спорту високих досягнень (хоч як крути, Паралімпійські ігри саме такими й є), мусять відповісти собі на запитання «хто я?», прийшовши до тями після курсу реабілітації. Проте, каже далі голова Національного паралімпійського комітету, феєрична перемога українських паралімпійців у Ріо дала фантастичний стимул для ветеранів АТО, які, позбувшись кінцівок або ж маючи проблеми з іншими органами, отримали шанс проявити себе в спорті. Для для цього потрібні час і наполегливі тренування.

Про які, до речі, у фільмі Богдана Кутєпова не йдеться, хоча в прес-релізі було сказано, що автор хотів розібратися, в чому феномен паралімпійської збірної, яка цьогоріч посіла третє місце у світі.

Жодної історії паралімпійського чемпіона з тих, кого журналіст їздив зустрічати три дні поспіль, двічі жертвуючи сном. Жодної конкретної розповіді про подолання несприятливих життєвих обставин і шляху до паралімпійської перемоги. Натомість журналіст «Громадського» зняв, як ці люди борються за свої права. Богдан Кутєпов показав, як Товариство сліпих півтора року виборювало в судовому порядку право на два поверхи в будівлі на вулиці Леоніда Первомайського (Печерськ), збудованій, до речі, коштом цього товариства ще в 60-ті роки минулого століття, й де працює єдина в Україні редакція періодики для сліпих.

Ця історія, фінал якої зняв журналіст «Громадського», закінчилася успішно: суд третьої інстанції, а саме Вищий господарський, куди після судів першої та другої інстанцій було спрямовано касаційну скаргу від КМДА на право власності будинку, який побудовано коштом УТОС, визнав справедливим рішення апеляційного суду. Тобто редакція видань для сліпих може спокійно працювати в своєму історичному приміщенні.

Але ж перед цим спроби діалогу з Президентом Порошенком та мером Києва Володимиром Кличком щодо цієї проблеми, зафіксовані на камеру «Громадського», аж ніяк не провіщали щасливого для видавництва УТОС фіналу. Камера «Громадського» під час урочистого прийому в АПУ, де нагороджували паралімпійців, зафіксувала, як Петро Порошенко на запитання Богдана Кутєпова щодо судового процесу КМДА проти УТОС за приміщення на вулиці Первомайського повсякчас вибачався, бо до Президента без кінця підходили паралімпійці, бажаючи увічнити себе на фото з Порошенком. Тим часом крізь зуби, не бажаючи втратити «голлівудську усмішку» на камеру, пан Президент активно посилав журналіста «Громадського» до Свята, тобто до голови своєї прес-служби Святослава Цеголка. Перед цим, як показала та сама незворушна камера «Громадського», до Президента підійшла дружина Валерія Сушкевича Юлія. Котра й розповіла йому про півторарічні суди КМДА з УТОС за приміщення на Печерську.

Наступний епізод фільму — зустріч паралімпійських чемпіонів із Віталієм Кличком. Київський міський голова, як і Президент Порошенко, пообіцяв їм багато чого. Але попросив представників київського відділення Українського товариства сліпих не влаштовувати акції протесту. Його помічниця, підійшовши до журналістів «Громадського», підкреслила, мовляв, у справі належності приміщення на вулиці Первомайського КМДА не може впливати на рішення судів. Адже йде в цьому питанні винятково за законом.

Тим часом пані Наталія Щербань, головна редакторка унікального видавництва періодики для сліпих, перед цим розповіла Богданові Кутєпову, як півтора року тому в КМДА УТОСу порадили закріпити право на приміщення в судовому порядку. Мовляв, для того, щоб уже більше ніхто на нього не зазіхнув.

Сліпі тим часом усе-таки вийшли під Вищий господарський суд, де розглядалася остання, касаційна скарга КМДА проти УТОС, зі своїм протестом проти позову КМДА. Їх знімали камери «Громадського». За ці кадри, коли незрячі люди, підтримуючи одне одного, йшли на пікет під приміщення суду всупереч побажанням київської влади, окреме спасибі операторам фільму. Так само, як і за кадри їхньої радості, коли вони кричали: «Ми перемогли!» — після озвучення рішення суду третьої інстанції про те, що приміщення на Первомайського залишається за Товариством сліпих. Ця перемога явно зміцнила дух усіх українських інвалідів, і не лише незрячих, які повірили в свої сили.

У своєму фільмі про «Невидимих» Богдан Кутєпов показав кадри з київського виступу Ніка Вуйчича, найвідомішого інваліда в світі, який не має кінцівок від народження. До речі, на зустріч із ним поспішала героїня Богдана Кутєпова Оксана Молоданова. Промова Ніка Вуйчича, вочевидь, так само, як і виступи українських паралімпійців чи пікети незрячих на захист єдиного видавництва для сліпих, мають піднімати бойовий дух усіх українських інвалідів. Цей виступ, судячи з того, що партер Палацу спорту заповнили інваліди-візочники, мав серед них величезний успіх і надихнув на облаштування нормального життя на прикладі Ніка Вуйчича.

На цьому можна було б і завершити. Якби не знання, що в Україні більшість приречених навіть не на інвалідний візок, а на довічне ліжко, ніколи не зможуть скористатися найоптимістичнішими порадами Ніка Вуйчича. Вони, як і досі, тихо й непомітно вмиратимуть в оточенні найближчих родичів. Але цим невидимкам, які, до речі, входять до тих самих трьох мільйонів людей з інвалідністю, про яких говорив автор «Невидимих» у передмові до свого фільму, вочевидь, ще треба почекати, щоби теж стати героями фільмів. На жаль, такого промовистого інформаційного приводу, як перемоги на Паралімпіаді, вони не зможуть створити...

Фото - прес-служба «Громадського»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
878
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop