ПРОЕКТИ
11:00
Вівторок, 11 Жовтня 2016

«Жива ватра» – тріумф творців і трагедії героїв

Мене дотепер цікавить, що саме побачили й що саме високо оцінили глядачі «Живої ватри» в Україні та поза нею
«Жива ватра» – тріумф творців і трагедії героїв
«Жива ватра» – тріумф творців і трагедії героїв

Благословляючи документальну стрічку Остапа Костюка «Жива ватра» в кінотеатральний прокат, один із продюсерів — Геннадій Кофман — оцінив перспективи реально: «У мене були такі амбіції щодо цієї стрічки, щоб вона стала першою картиною, яка зробить гарний документальний бокс-офіс. Та думаю, що цього не буде, ніяких сенсацій не станеться. На прем’єрі принаймні кінозал був повним, подивимося далі по продажах квитків». Квиток можна купити з 29 вересня, і маємо цікаву ситуацію. З одного боку, зал майже повний, тут амбіції творців можуть бути потішені. З іншого — це зали в середньому на сорок крісел, і аншлаг досить умовний. Тобто він відрізняється від аншлагу у великих залах чи на спеціалізованих фестивалях. Хоча у великих залах у нас документального кіно не показують років тридцять.

Ваш автор ще пам’ятає бум кінця 1980-х — початку 1990-х, коли неможливо було взяти квитки на «Чи легко бути молодим?» Юрієса Поднієкса, «Вищий суд» і «Жили-були сім Сімеонів» Герца Франка, «Влада Соловецька» Марини Голдовської, і тут згадується й стрічка Студії імені Довженка «Спогад», поставлена Володимиром Савельєвим у пам’ять про Володимира Висоцького. Можна сказати, закрив тему тоді прогресивний творець, а нині — один із найпослідовніших прихильників Путіна, режисер Станіслав Говорухін, явивши фільм «Так жити не можна».

Відтоді почалася тривала перерва. І ось в Україні ситуацію почали розморожувати спершу учасники об'єднання «Babylon’13», показавши на великому екрані стрічку «Сильніше, ніж зброя», потім пішов іменитий, але таки занудний «Майдан» Сергія Лозниці, а від початку цього року, принаймні в окремих київських кінотеатрах регулярно представлений повний метр документального кіно. Причому не лише українського, хоча саме наше нині на підйомі, як констатує, зокрема, режисер Михайло Іллєнко. Приклад тому — висування на «Оскар» документальної стрічки «Українські шерифи» Романа Бондарчука. Документальне кіно вже опиняється в центрі скандалів: згадайте хоча би розборки довкола «Зими у вогні» чи «Бранців» Володимира Тихого — тут узагалі чулися звинувачення в фальсифікації подій та залученні підставних героїв.

На фоні цього «Жива ватра» виглядає ніби відірваною від загального контексту. І не лише тому, що розповідає про вівчарів — рідкісну професію, котра поступово відмирає в українських Карпатах. Є ще один момент, на який треба зважати всім, хто вже подивився чи збирається купити квиток: фільм знятий не тепер. Робота почалася ще до Майдану й радикальних змін у суспільстві, тривала чотири довгих роки й зайшла у постпродакшн 2014-го.

Стрічки, котрі виходили потому — включно з «Майданом» Лозниці — привчили глядачів вільно чи невільно до сприйняття документального кіно переважно як розширеного до півтори — двох годин сюжету телевізійних новин. Все, що фіксує камера документаліста, відбувається тут і тепер. Або вчора. У крайньому разі — мало місце рік тому, актуальне й болить. Хоча документальні хіти недалекого минулого «Інший Челсі» Якоба Пройса, «Шахта № 8» Маріанни Каат та навіть новіші «Путінські ігри» Олександра Гентелева знімалися так само не швидко й виходили на екрани за кілька років після завершення знімального періоду. Повертаючись до «Живої ватри» — фільм ішов до пересічного, не фестивального глядача маже шість років, бо перед тим із успіхом обійшов кілька міжнародних фестивалів.

Як із сумом пояснив пан Кофман, декого з героїв уже немає серед живих. Забрала не війна — невиліковна хвороба. Від неї не рятує екологічно чисте гірське повітря, таке саме харчування, розмірене життя, що постійно в русі, словом — усе те, що ставлять на противагу мегаполісам та їхнім нездоровим атмосферам.

До роботи команди питань немає. Знято 200 годин матеріалу, результат оцінений високо, а старші глядачі в залі емоційно реагують на побачене, витираючи сльози. Бо вісімдесятилітній самотній дід Іван, один із центральних персонажів, таки зворушливий. Особливо коли згадує свою бабу, з якою жив півстоліття і яку пережив, ліпить вареники, намагається вторгувати поросятко й показує свою труну: всі ми приходимо з землі й підемо в землю. Немолода людина на великому екрані — дитя природи, як не крути. Але мене дотепер цікавить, що саме побачили й що саме високо оцінили глядачі «Живої ватри» в Україні та поза нею.

Бо маємо, якщо можна так сказати, два шари одного фільму. Перший — соковитий візуальний. У якому — дика незаймана карпатська природа, місцева говірка, незрозуміла без перекладу, збережена автентика, незаймані традиції, яких із року в рік, із покоління в покоління, від діда до онука дотримуються українські горяни. Другий — глибший, не помітний на перший погляд і, вочевидь, не до кінця усвідомлений авторами. Адже Остап Костюк — музикант, а музика дорівняє поезії, суголосна й співвимірна з нею. Тож режисер візуалізує музику дикої природи, класичну й статечну, мов самі Карпати, затягнуті ранковою імлою. Боже, як гарно…

Але на тлі весняного гірського ранку капризує, навіть плаче хлопчик-п'ятикласник. На нього гиркають старші вівчарі, його витягають із намету, й він, зарюмсаний та сумний, іде на фоні гір гнати отару. Раніше школяра відпросили з інтернату, й він не завершив навчального року — батько забирає його з собою на полонину до кінця літа.

Якщо анонсується три покоління вівчарів та розповідь про традиції й спадковість, то камера фіксує зовсім інше. Титри сухо й сумно інформують: традиційне вівчарство відмирає. І я поняття не маю, чи батьки школярів, котрі забирають їх із собою на ціле літо, відриваючи від цивілізації, враховують їхню думку. Звісно, до певного віку діти залежать від батьків. У консервативному середовищі, яким переважно є сільське, особливо у віддалених селах, їх не прийнято питати, чи хочуть вони пасти корів та овець, саджати й копати городи, давати курям і свиням тощо. Тим більше не питають, чи хочеться їм їхати з батьками на цілий день у місто на базар, вбивати дні серед брудних ящиків так коробок, бігати вздовж бровки тротуару й шукати хоч якоїсь розваги.

Не певен, що більшість таких дітей захоче успадкувати традиції й промисли, якими живуть батьки. Раніше світ був закритішим, тож діти мало що бачили й чули, окрім власного села. Тепер же ізольовані населені пункти виглядають не раєм для дауншифтерів, а радше анахронізмом. Збереження традиційних промислів, зокрема вівчарства, закладаються в ідею фільму. Проте немає впевненості в тому, що наступні покоління справді прагнуть їх зберегти надалі.

Ті українці, хто демонстративно відмовляється від телевізора й гамірних мегаполісів, перебирається до сільських обійсть, аби, за їхніми словами, наблизитися до природи й мати душевний спокій, найменше хочуть пасти овець чи кіз. Роблячи потім бринзу та вироби з вовни. Перше, що роблять нинішні «діти природи» в сільських хатах — проводять туди інтернет, аби працювати віддалено. Робити бізнес поза офісом, сидячи на одному місці так само, як у міському помешканні.

Жива ватра — вогнище на полонині, яке треба постійно підтримувати, аби не згасло. Назва символічна й на перший погляд закликає зітхнути з приводу поступового зникнення традиційного вівчарства. Проте в «Живій ватрі» показано недосяжна для урбаністів екзотику. Яку жоден із них не готовий пустити в своє життя. І тим більше не втечуть у далекі гори на широкі полонини рятувати зникомий промисел сучасні «ґрунтівці-традиційники».

Фото - kinoukraine.com

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1321
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Опитування
/
Результати


На якому каналі, 
Ви помічаєте найбільше джинси?

Інші
Телеканал «1+1»
Телеканал «Інтер»
Телеканал «СТБ»
Телеканал «Новий канал»
Телеканал «ICTV»
Телеканал «Україна»
Телеканал «5 канал»
Телеканал новин «24»
Телеканал «112»
Телеканал «NEWS ONE»
Телеканал «ZIK»
Телеканал «Еспресо»
Не помічаю взагалі
Не знаю, що таке джинса
Коментар або свій варіант:


На якому каналі, 
Ви помічаєте найбільше джинси?

Інші
0.8% (17)
 
Телеканал «1+1»
7.5% (160)
 
Телеканал «Інтер»
25.9% (551)
 
Телеканал «СТБ»
2.3% (50)
 
Телеканал «Новий канал»
1.7% (37)
 
Телеканал «ICTV»
2.3% (50)
 
Телеканал «Україна»
11.5% (246)
 
Телеканал «5 канал»
8.2% (175)
 
Телеканал новин «24»
1.1% (23)
 
Телеканал «112»
3.0% (64)
 
Телеканал «NEWS ONE»
9.1% (194)
 
Телеканал «ZIK»
1.6% (34)
 
Телеканал «Еспресо»
2.3% (50)
 
Не помічаю взагалі
4.3% (91)
 
Не знаю, що таке джинса
15.0% (319)
 
Коментар або свій варіант:
3.3% (70)
 
Загалом відповідей: 2131
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop