ПРОЕКТИ
11:00
Вівторок, 11 Жовтня 2016

«Жива ватра» – тріумф творців і трагедії героїв

Мене дотепер цікавить, що саме побачили й що саме високо оцінили глядачі «Живої ватри» в Україні та поза нею
«Жива ватра» – тріумф творців і трагедії героїв
«Жива ватра» – тріумф творців і трагедії героїв

Благословляючи документальну стрічку Остапа Костюка «Жива ватра» в кінотеатральний прокат, один із продюсерів — Геннадій Кофман — оцінив перспективи реально: «У мене були такі амбіції щодо цієї стрічки, щоб вона стала першою картиною, яка зробить гарний документальний бокс-офіс. Та думаю, що цього не буде, ніяких сенсацій не станеться. На прем’єрі принаймні кінозал був повним, подивимося далі по продажах квитків». Квиток можна купити з 29 вересня, і маємо цікаву ситуацію. З одного боку, зал майже повний, тут амбіції творців можуть бути потішені. З іншого — це зали в середньому на сорок крісел, і аншлаг досить умовний. Тобто він відрізняється від аншлагу у великих залах чи на спеціалізованих фестивалях. Хоча у великих залах у нас документального кіно не показують років тридцять.

Ваш автор ще пам’ятає бум кінця 1980-х — початку 1990-х, коли неможливо було взяти квитки на «Чи легко бути молодим?» Юрієса Поднієкса, «Вищий суд» і «Жили-були сім Сімеонів» Герца Франка, «Влада Соловецька» Марини Голдовської, і тут згадується й стрічка Студії імені Довженка «Спогад», поставлена Володимиром Савельєвим у пам’ять про Володимира Висоцького. Можна сказати, закрив тему тоді прогресивний творець, а нині — один із найпослідовніших прихильників Путіна, режисер Станіслав Говорухін, явивши фільм «Так жити не можна».

Відтоді почалася тривала перерва. І ось в Україні ситуацію почали розморожувати спершу учасники об'єднання «Babylon’13», показавши на великому екрані стрічку «Сильніше, ніж зброя», потім пішов іменитий, але таки занудний «Майдан» Сергія Лозниці, а від початку цього року, принаймні в окремих київських кінотеатрах регулярно представлений повний метр документального кіно. Причому не лише українського, хоча саме наше нині на підйомі, як констатує, зокрема, режисер Михайло Іллєнко. Приклад тому — висування на «Оскар» документальної стрічки «Українські шерифи» Романа Бондарчука. Документальне кіно вже опиняється в центрі скандалів: згадайте хоча би розборки довкола «Зими у вогні» чи «Бранців» Володимира Тихого — тут узагалі чулися звинувачення в фальсифікації подій та залученні підставних героїв.

На фоні цього «Жива ватра» виглядає ніби відірваною від загального контексту. І не лише тому, що розповідає про вівчарів — рідкісну професію, котра поступово відмирає в українських Карпатах. Є ще один момент, на який треба зважати всім, хто вже подивився чи збирається купити квиток: фільм знятий не тепер. Робота почалася ще до Майдану й радикальних змін у суспільстві, тривала чотири довгих роки й зайшла у постпродакшн 2014-го.

Стрічки, котрі виходили потому — включно з «Майданом» Лозниці — привчили глядачів вільно чи невільно до сприйняття документального кіно переважно як розширеного до півтори — двох годин сюжету телевізійних новин. Все, що фіксує камера документаліста, відбувається тут і тепер. Або вчора. У крайньому разі — мало місце рік тому, актуальне й болить. Хоча документальні хіти недалекого минулого «Інший Челсі» Якоба Пройса, «Шахта № 8» Маріанни Каат та навіть новіші «Путінські ігри» Олександра Гентелева знімалися так само не швидко й виходили на екрани за кілька років після завершення знімального періоду. Повертаючись до «Живої ватри» — фільм ішов до пересічного, не фестивального глядача маже шість років, бо перед тим із успіхом обійшов кілька міжнародних фестивалів.

Як із сумом пояснив пан Кофман, декого з героїв уже немає серед живих. Забрала не війна — невиліковна хвороба. Від неї не рятує екологічно чисте гірське повітря, таке саме харчування, розмірене життя, що постійно в русі, словом — усе те, що ставлять на противагу мегаполісам та їхнім нездоровим атмосферам.

До роботи команди питань немає. Знято 200 годин матеріалу, результат оцінений високо, а старші глядачі в залі емоційно реагують на побачене, витираючи сльози. Бо вісімдесятилітній самотній дід Іван, один із центральних персонажів, таки зворушливий. Особливо коли згадує свою бабу, з якою жив півстоліття і яку пережив, ліпить вареники, намагається вторгувати поросятко й показує свою труну: всі ми приходимо з землі й підемо в землю. Немолода людина на великому екрані — дитя природи, як не крути. Але мене дотепер цікавить, що саме побачили й що саме високо оцінили глядачі «Живої ватри» в Україні та поза нею.

Бо маємо, якщо можна так сказати, два шари одного фільму. Перший — соковитий візуальний. У якому — дика незаймана карпатська природа, місцева говірка, незрозуміла без перекладу, збережена автентика, незаймані традиції, яких із року в рік, із покоління в покоління, від діда до онука дотримуються українські горяни. Другий — глибший, не помітний на перший погляд і, вочевидь, не до кінця усвідомлений авторами. Адже Остап Костюк — музикант, а музика дорівняє поезії, суголосна й співвимірна з нею. Тож режисер візуалізує музику дикої природи, класичну й статечну, мов самі Карпати, затягнуті ранковою імлою. Боже, як гарно…

Але на тлі весняного гірського ранку капризує, навіть плаче хлопчик-п'ятикласник. На нього гиркають старші вівчарі, його витягають із намету, й він, зарюмсаний та сумний, іде на фоні гір гнати отару. Раніше школяра відпросили з інтернату, й він не завершив навчального року — батько забирає його з собою на полонину до кінця літа.

Якщо анонсується три покоління вівчарів та розповідь про традиції й спадковість, то камера фіксує зовсім інше. Титри сухо й сумно інформують: традиційне вівчарство відмирає. І я поняття не маю, чи батьки школярів, котрі забирають їх із собою на ціле літо, відриваючи від цивілізації, враховують їхню думку. Звісно, до певного віку діти залежать від батьків. У консервативному середовищі, яким переважно є сільське, особливо у віддалених селах, їх не прийнято питати, чи хочуть вони пасти корів та овець, саджати й копати городи, давати курям і свиням тощо. Тим більше не питають, чи хочеться їм їхати з батьками на цілий день у місто на базар, вбивати дні серед брудних ящиків так коробок, бігати вздовж бровки тротуару й шукати хоч якоїсь розваги.

Не певен, що більшість таких дітей захоче успадкувати традиції й промисли, якими живуть батьки. Раніше світ був закритішим, тож діти мало що бачили й чули, окрім власного села. Тепер же ізольовані населені пункти виглядають не раєм для дауншифтерів, а радше анахронізмом. Збереження традиційних промислів, зокрема вівчарства, закладаються в ідею фільму. Проте немає впевненості в тому, що наступні покоління справді прагнуть їх зберегти надалі.

Ті українці, хто демонстративно відмовляється від телевізора й гамірних мегаполісів, перебирається до сільських обійсть, аби, за їхніми словами, наблизитися до природи й мати душевний спокій, найменше хочуть пасти овець чи кіз. Роблячи потім бринзу та вироби з вовни. Перше, що роблять нинішні «діти природи» в сільських хатах — проводять туди інтернет, аби працювати віддалено. Робити бізнес поза офісом, сидячи на одному місці так само, як у міському помешканні.

Жива ватра — вогнище на полонині, яке треба постійно підтримувати, аби не згасло. Назва символічна й на перший погляд закликає зітхнути з приводу поступового зникнення традиційного вівчарства. Проте в «Живій ватрі» показано недосяжна для урбаністів екзотику. Яку жоден із них не готовий пустити в своє життя. І тим більше не втечуть у далекі гори на широкі полонини рятувати зникомий промисел сучасні «ґрунтівці-традиційники».

Фото - kinoukraine.com

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1370
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop