Очікування змін. Саме з ним і ваш автор, і, впевнений, багато хто чекали на старт національного відбору на пісенний конкурс «Євробачення». Ще більше додавав інтриги анонсований заздалегідь склад учасників — 18 артистів, допущених до півфіналу, й серед них Анастасія Приходько, Вікторія Петрик, Джамала, «НеАнгели», Світлана Тарабарова, Тоня Матвієнко, «Хардкісс» - от лише найвідоміші, найрозкрученіші учасники (даю за абетковим порядком, без симпатій та антипатій). Такої кількості визнаних зірок не було ще ніколи.

Й от суботній вечір 6 лютого, «UA: Перший». Перший півфінал. Зміни й справді сталися. Наскільки радикальні й наскільки корисні?

Передусім, НСТУ цього разу проводить національний відбір не саме, а в партнерстві з каналом СТБ, причому останній відповідає за «проведення всеукраїнських кастингів, постановки номерів усім учасникам фіналу відбору, проведення прямих ефірів, а також фінансові витрати, пов'язані з організацією поїздки фіналіста на конкурс». СТБ також вів трансляцію. Що ж, правилами конкурсів «Євробачення» це не заборонено: проведення національних відбіркових конкурсів віддано на внутрішній розсуд. З іншого боку, з численних реплік ведучих складалося враження, що господарем цього свята є саме СТБ. Саме на сайті цього каналу одразу по завершенні півфіналу пообіцяли детальні результати голосування. Знову ж таки, це є внутрішньою справою каналу-організатора, яким є «UA: Перший», - передавати частину своїх прав ще комусь. Інша річ, що виглядає так, ніби СТБ монополізував усю нішу шоубізнесових конкурсів на нашому телебаченні.

Для участі у півфіналах було відібрано 18 виконавців, по дев'ять у кожному півфіналі. До фіналу вийдуть по троє лідерів кожного півфінального туру. Голосування, як і заведено, змішане — половина оцінки від журі, половина від смс-голосування глядачів. І тут — цілих дві новації. По-перше, журі складається з трьох членів — Костянтина Меладзе, Руслани Лижичко та Андрія Данилка; останній бере участь саме як Андрій Данилко, а не як Вєрка Сердючка, й це змушує вчергове віддати належне притаманному артистові відчуттю стилю й місця.

По-друге, з кожного телефонного номера протягом одного туру можна відправляти лише одне смс-повідомлення.

Змінилися й ведучі — нині це Олександр Педан та Дмитро Танкович. Отут доведеться завершити про зміни й почати про те, що залишилося традиційним, причому традиції ці не є безсумнівними. Зокрема, як і попередніх років, досить важко визначити жанр дійства. Концерт із конкурсною інтригою? Але концерт — це коли артистичні номери обіймають щонайменше понад половину загального хронометражу, коли вони є основним пунктом того, що відбувається. Тут же...

Порахуймо: за умовами конкурсів «Євробачення», кожна пісня не повинна бути довшою за три хвилини; усього було дев'ять пісень. Між тим конкурсна частина тривала в ефірі понад дві години, а то й понад дві з половиною.

Що було в даному разі основним типом видовища? Розмови. Монологи ведучих та їхні діалоги між собою. Представлення конкурсантів. Діалоги ведучих із групами підтримки кожного конкурсанта — мабуть, найменш змістовні з-поміж усього. Вступне слово кожного конкурсанта перед виступом. Думки журі про кожний виступ. Діалоги ведучих із журі. Ще якісь діалоги та монологи — в підсумку все це змішалося в одну безперервну розмову, де пісні правили за коротенькі антракти. Ну, а слова Педана перед рекламною паузою: «Якихось дванадцять хвилин, і ми повернемося» після лише другого конкурсного виступу можна прокоментувати іншими словами Педана, сказаними в іншому контексті: «Друзі, це хітяра!».

Суперстарили ведучі як тільки могли. Педан був дещо стриманішим, репліки Танковича подеколи дуже нагадували провінційний конферанс у стилі: «На вулиці йде дощ, а в нас іде концерт». Саме вони, ведучі, й стали головними дійовими особами — а зовсім не артисти-конкурсанти й навіть не імениті члени журі. Традиційна біда нашого телебачення нікуди не поділася: хоч який жанр буде заявлено, а на ділі вийде ток-шоу.

Тільки тут ця біда могла зіграти злий жарт — адже глядачі мусили порівнювати виступи й голосувати за них. Але чи легко було їм це робити, коли враження про пісні опинялися під завалами балаканини, й їх було вже не пригадати? І ще одне запитання не відпускало: якби міжнародні конкурси Євробачення відбувалися в такому темпі — чи стали б вони популярними, чи тривали б уже шістдесят перший рік, а чи згасли б після другої-третьої спроби?                    

Що викликало рішучу незгоду, то це — знову ж таки, традиційні - «самозаставки» перед конкурсними виступами, тобто коротенькі спічі конкурсантів. Справа співака — співати, талантів тамади він цілком може не мати. Але ці промови перед піснями, вдалі або ні, щирі або пафосні — вони впливали на сприйняття подальшого виступу, на сприйняття пісні. А отже, цілком могли відбитися на результатах смс-голосування. Змушувати співаків виступати в розмовному жанрі — чи є це коректним, тим паче що, повторюся, ані цікавості, ані значущої інформації це геть не додавало?

Двозначне ставлення викликало й «розбирання польотів», тобто думки членів журі. З одного боку, вони найчастіше були слушними, хоча й подеколи занадто категоричними. З іншого — чи не траплялося серед них оцінок «со своей колокольни», тобто з погляду: «Сам би я проспівав це так (не так)»? Адже це зворотній бік думок успішних творчих особистостей — усе сприймати «через себе»! І головне: так, виголошення думок членами журі було цікавим (мабуть, найцікавішим з усього розмовного жанру) й «не без моралі» - але чи не програмувало воно глядачів під час смс-голосування? Адже поваги до авторитету, магічного впливу авторитетної думки ще ніхто не скасовував! Натомість ідея роздільного голосування 50/50 саме й полягає в тому, що журі та глядачі голосують незалежно одні від одних! Тут цієї незалежності не було.

Перед виступом Тоні Матвієнко та по його завершенні й ведучі, й журі повсякчас згадували Ніну Матвієнко. Ім'я уславленої співачки лунало чи не частіше, ніж ім'я її дочки. Хотіли того чи ні, але глядачам навіювали й навіювали думку, що нібито саму по собі Тоню Матвієнко не можна розглядати як варту уваги артистку, а всі її чесноти нібито полягають лише в тому, що вона є дочкою зіркової матері.

І самі ведучі та члени журі, й надалі коментатори підкреслювали збіг оцінок журі та глядачів. Але чи не виголошування членами журі своїх оцінок ще до глядацького голосування стало однією з причин того? Хоча насправді повного збігу не сталося. Зірки інтернету «Брунеттс Шут Блондз» у голосуванні журі стали другими, у глядацькому — п'ятими. «Хардкісс» здобули третє місце від журі та друге від глядачів. Аїду Ніколайчук журі поставило на восьме місце, глядачі — на третє. Тоня Матвієнко була п'ятою за «ранжиром» журі й восьмою за розсудом глядачів. Абсолютно збіглися оцінки лише трьох учасників: Джамалу й журі, й глядачі поставили на перше місце, Світлану Тарабарову — на четверте й Лавіку — на дев'яте. Але в цілому так, загальна картина обох половинок голосування була дуже схожою.

І про виступи. Вони були різними — більш і менш вдалими, цікавими й не дуже. Але якби з таких пісень складалися, наприклад, новорічні програми, це був би грандіозний крок уперед. Боюся, більшість пісень із-поміж тих, що пролунали, ми ніколи вже не почуємо. Хоча б через мовний чинник: усі конкурсанти співали англійською за двома винятками: Джамала частину пісні проспівала кримськотатарською; у Світлани Тарабарової англомовною була лише кінцівка, а вся пісня — україномовною.

Світлані Тарабаровій журі закидало те, що, мовляв, Європі нецікавий чужий біль, вона може його не оцінити. Чим одразу було намальовано картину байдужої Європи, що «зажерлася». А, до речі, ми дуже хотіли би слухати пісні про трагедію Сирії? Як на мене, варто було акцентувати увагу на іншому: конкурси «Євробачення» — це справді свято, люди справді, як зазначив Андрій Данилко, збираються веселитися. І справді не завжди варто озвучувати свої болі там, де на це не чекають — річ тут зовсім не в тім, Європа це чи ні, а в тому самому відчутті місця, відчутті доречності. А головне, ніхто так і не озвучив: правила проведення конкурсів «Євробачення» не дозволяють політичних текстів пісень і будь-яких політичних декларацій. А пісню Світлани Тарабарової могли кваліфікувати саме так.

І, до речі, все те саме стосується й пісні Джамали: вона теж розповідає про «чужий біль», і її теж за бажання можуть кваліфікувати як політично забарвлену; це викликає найбільший острах — адже дуже великою є ймовірність, що Джамала стане переможницею національного відбору. Але тут журі про це не обмовилося.      

Писати про пісню Джамали складно — її варто просто слухати. Тут були й захмарна емоційність, і блискучий вокал, і «прилипуча» мелодія, й кілька геть різних вокальних стилів, які артистка з легкістю трансформувала один в інший, причому це аж ніяк не виглядало як демонстрація вокалу заради вокалу, це було гармонійно й органічно.

А от «Брунеттс Шут Блондз» особисто для мене стали розчаруванням вечора. Річ не у вокальних огріхах, які помітила Руслана. Просто звук і відеоряд у даному разі надто вже розбігалися. У вухах лунала легка й невимушена — навіть «легковажна» - пісня, а перед очима поставали хлопці, що старанно й сумлінно виконували дуже відповідальну роботу. На їхніх обличчях — особливо це стосувалося фронтмена — була сама лише гранична зосередженість й ані тіні інших емоцій, ніби вони останнім зусиллям волі змушували себе робити те, що їм аж ніяк не до вподоби. І це була не лише їхня біда: багатьом конкурсантам бракувало легкості виконання, бракувало враження, що їм самим подобається те, що вони співають. Але ж вираз обличчя співака, його рухи, його настрій — це й є найперше (й чи не найголовніше) шоу на сцені.

І ще одне враження. Надто вже часто протягом вечора лунало: порвемо Європу, покажемо Європі, мусимо відвоювати своє місце тощо. Вимовлялося це так, що, чесне слово, я з острахом чекав: от-от пролунає вислів «клята Гейропа» й буде запропоновано «поставити Європу на коліна». Пронесло. Але, люди добрі: йдеться ж про свято, не про війну й не про геополітику! Про радість, про позитив! Їдучи на європейське свято пісні, чи варто аж так заряджатися негативом, аж так протиставляти себе Європі, аж так культивувати агресивність до неї?..