Літературний електроглюкс, TV-сансара українського письменника

17 Жовтня 2003
1025
17 Жовтня 2003
15:46

Літературний електроглюкс, TV-сансара українського письменника

1025
Мене давно непокоїть просте питання: навіщо письменникові, творцеві сенсів, будь-яке ангажування у телепростір, який ці ж таки сенси затято нищить та фахово профанує. Сьогодні „Детектор медіа” започатковує щотижневу – по п’ятницях - авторську колонку відомого журналіста, літературного критика і екс-телеведучого Михайла Бриниха. Трохи нижче сам Михайло натякне читачам, чим він буде займатися і чого раптом – у „Телекритиці”.
Літературний електроглюкс, TV-сансара українського письменника
Ну а ми сподіваємося на цікаве і веселе співробітництво, яке принесе задоволення і нашим читачам.

Замість загальної передмови

Мені завжди подобалося читати газети і не подобалося дивитись телевізор. Віднедавна я став жертвою чергового довбаного компромісу: тепер я читаю газети в електронному варіанті. Щось я, поза сумнівами, втратив. Це лише відчуття – та ще й воістину пересічне відчуття, банальність якого конкурує з порожнечею, – але щось зникло разом із шарудінням паперу і смородом фарби. І йдеться не про очевидні побутові втрати (наприклад, тепер я не можу паскудними текстами витирати вікна на кухні, а хорошими застеляти підлогу в туалеті на той самий випадок, коли мені стане байдуже, чи справді вони вартісні). Можливо, я відчув втрату якогось змилка культури – він і так був не абищо, але на дні душі все ще жевріє переконання, що зашрифтований папір – більша цінність, ніж кольорове провалля екрану.

Побутування культури в ЗМІ – тема істерична, трагічна й дуже смішна. Колись я затямив собі, що в газетах і журналах пишуть про культуру, але не додумався звернути увагу на те, як вона, культура, там себе почуває. Зрештою, якраз у неї ніколи не запитують. Нею затикають дірки на останніх сторінках. Культура – це торжество залишкового принципу. Більше того, іноді закрадається підозра, що якби журналісти працювали бездоганно, а не пробухували важливі презентації з прес-конференціями, то культури в ЗМІ стало б ще менше. Як це часто трапляється, у слабкості визріває сила. Те, що ледь животіє, може протягнути довше, ніж пишногрудий колосок-велетень, скошений яким-небудь захланним півником – типу “на пиріжки”. От про це, власне, я й збираюся писати. Як і про ледачих мишей, яким не обламалося торгувати нафтою та газом, а тому стали вони митцями (через лінь, звісно ж). І було про них написано. І про те, що написано, – теж написано.


Часто, занадто часто доводиться констатувати одну прикрість: у ЗМІ-шному рейтингу “найубитіших” тем література впевнено утримує першість. У багатьох виданнях навіть існує табу на книжкові дописи. Редактори залюбки розповідають байки про те, що за розміщення такого штибу інформації треба платити.

Ця дивна впевненість лише посилюється завдяки самим книгоробам, які вважають за високу моду твердження штибу: “Книжка – такий само товар, як водяра чи ковбаса”. Парадокс у тому, що перші плекають таку ринкову підозру вже давно, а для других – це одна з заповітних мрій, яку вони сподіваються наблизити своїми замовляннями. З цього непорозуміння виплекано напрочуд химерну реальність. Книжкові новини доходять до збоченців-бібліофілів, наче усна народна творчість. Вітчизняні видавці й автори нагадують виснажених боксерів у дванадцятому раунді: вони то виснуть одне на одному, то обмінюються ударами в зуби, щоб знову обнятися від безвиході. А українських книжок, як і раніше, – дві на село, та й то одна з низ – “Кобзар”, а інша розповідає про інтимну таїну домашніх консервацій.

Ось на такому тлі й процвітає образ вітчизняного письменника, якого – на відміну від його книжок – пускають скрізь: і в газету, і в телевізор. Він залюбки роздає інтерв’ю й бере участь в опитуваннях поруч із зірками шоу-бізнесу. Він знає, що так треба. І він не хоче думати про те, що образ, виплеканий спільними зусиллями ЗМІ й самого письменника, зовсім не потребує його книжок.

Нещодавно розказувала мені кума, як вона влаштовувалася на роботу. Спершу порозсилала резюме: висвітлюю, мовляв, культуру та мистецтво. Покликали її на телебачення, на співбесіду. А там якийсь фахівець питає: “Нам у програму потрібні сюжети про діячів мистецтва і про коней. Ви про що б хотіли зробити?” Вона й каже: “Краще вже про коней...”.

Ця зворушлива історія вельми промовиста. Адже ті люди, які могли б у кращому разі ліпити сюжети про коней, чомусь плодять відео-нудьгу “про культуру”. А якщо пригадати, що “література як галузь мистецтва, котра вписується в унікальний лад слів і поглядів на найскладніші проблеми та людську витонченість, – остання сфера культури в ряду придатних до телевізійного вжитку”, то чи варто дивуватися, угледівши на УТ-1 черговий кошмар нарисового жанру чи яке-небудь нудотне “відео-есе” про письменника?

У цитованій вище статті Станіслава Береша, що в ній оповідається про ганебні взаємини літератури й телебачення у Польщі, трапляються універсальні спостереження, які уповні стосуються української дійсності. Справді, сьогодні кожен письменник усвідомлює, що “немає повороту до ситуації домедійної”. Отже, телевізійному впливові треба або коритися, або протистояти. Останній шлях – це начебто дорога у небуття. Перший – це завжди компроміс, в якому письменник неодмінно зазнає смислового розгрому, але здобуває рекламні бонуси.

Всі чомусь переконані, що ця схема у нас працює, бо так каже Заратустра під псевдонімом “Світовий досвід”. Може й так, але якщо тираж успішного українського письменника – це 3-5 тисяч примірників, а книжки ці можна придбати лише у кількох книгарнях, де їх милостиво заштовхують на щонайтаємніші полиці, то навіть за умови цілодобового невилізання з ехвіру автор не прокинеться наступного ранку “багатим і знаменитим”.

Мене давно непокоїть просте питання: навіщо письменникові, творцеві сенсів, будь-яке ангажування у телепростір, який ці ж таки сенси затято нищить та фахово профанує (власне, процес виснаження сенсів та їхнє заміщення формотворчими “фішками”– це і є шоу-доктрина). Невже йдеться лише про амбіції й жадобу до популярності? Невже це єдина компенсація вітчизняному письменникові за його масову непрочитаність? Він, звісно, знає собі, що вода камінь точить, але не цей стимул спонукає його витрачати море часу заради кількох ехвірних реплік, вдало підрізаних редакторами.

Ці питання взагалі могли б залишитися без відповіді, якби я не натрапив на статтю Віктора Єрофєєва в “ExLibris НГ”. Її ідея чітко сформульована вже у підзаголовку: “Писатель приходит на телевидение, чтобы очиститься”. Єрофєєв виходить з дивного переконання, ніби тільки паскудні письменники сахаються телебачення, наче чорт – ладану. “Сущность нынешнего российского человека заключается в том, чтобы как можно больше окружить себя тайной, убежищем, потому что, если это тайное убежище снесет ветром или телевизором, обнаружится, что там внутри будет примитивный и очень беспомощный человек. Поэтому из опыта работы на телевизионном канале я понял, что только те люди, у которых по-настоящему есть что сказать, не боятся телевидения, не боятся быть разоблаченными, не боятся быть голыми королями”, – після таких компліментів самому собі (письменникові, який не просто пішов на ТБ, а ще й став ведучим), Єрофєєв виспівує осанну голубому екрану, який, виявляється, допомагає розпізнавати істинну сутність письменника й навіть визначати його вартісність.

“Есть люди, которые готовы себя проанализировать, как Битов, выступить с такой исповедью и очиститься, а есть люди, которые предпочитают все это квасить в себе вплоть до того, что душа превращается не только в потемки, она превращается в черный энергетический шар, который готов ударить по всему. Спрашивается: зачем нужен такой черный писатель, который не только боится себя проанализировать, но готов всю эту черную энергию выплеснуть на мир?».

Тут у мене в голові розповзлися сумніви. По-перше, як людина, що теж регулярно сиділа в ящику і про культурку патякала, мушу запевнити: якщо письменник не біжить на телебачення – це не обов’язково урод і падлюка, чиї книжки можуть сіяти лише жорстокість, насильство і, канєшно, порнографію. Якщо Андрухович чи Пєлєвін не бажають ускладнювати власну карму телевізійним гріхопадінням, то жоден Єрофєєв не зможе через це проголосити їх графоманами.

Що ж стосується формату “публічної сповіді” як своєрідної автотерапії – то це дабл-дурниця. По-перше, письменникові цілком вистачає такого штибу “очищення” у процесі писання. А по-друге, яка може бути сповідальність перед покупцями? Якщо вже ми живемо у мареві “світового досвіду”, де книжка – товар, то єрофєєвська вимога сповідальності мала б поширюватися і на виробників жувачок з тампаксами. І тоді б дивилися ми замість рекламних роликів нескінченні покаяння підприємців, що засвідчували б “рульність” їхньої продукції.

Єрофєєвське бачення письменника на телебаченні можна виправдати лише надлишком романтизму. Адже рівноправ’я у їхніх взаєминах ще менше, ніж у гендерному сні затятої феміністки.

Кажуть, що кожен з нас може бути загіпнотизований трьома спостереженнями: як горить вогонь, як тече вода і як працює людина. Одначе немає нуднішого видовища, ніж письменницька робота. А результат цієї праці – книжка – це взагалі антонім видовищності. Телебаченню нічого більше поцупити з царини літератури, крім самого письменника, а точніше – його міміки, жестикуляції та статусу. Тому ми приречені бачити письменників і не бачити літератури. Чути письменників замість їхніх текстів. Втім, у нас залишається ще один вибір. Вирубити телевізор. Я так думаю (ги-ги).
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1025
Читайте також
20.09.2001 14:25
Наталія Лигачова
«Детектор медіа»
2 578
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду