Матері анітрошки не засуджують своїх дітей за розбій, а розцінюють їхні справи як бізнес, смерть же від міліцейських куль – як несправедливість долі." – так характеризує зміст російських телесеріалів оглядач московського "Нового времени".

Ставлення критики до серіалів, що активно продукуються російськими кінематографістами, як до другорядного жанру, в якому превалює тематика "кримінальних аномалій", визначилось давно і поки що, здається, змінам не підлягає. Хоча, на наш погляд, насправді заслуговують на таке ставлення далеко не всі зразки цього жанру.

Сьогодні на каналі "1+1" почнеться черговий показ серіалу "Агент національної безпеки". Вірніше, продовжиться - оскільки на початку літнього телевізійного міжсезоння серіальні гурмани вже мали змогу дивитися його перший блок - приблизно о першій годині ночі. Відтепер він йтиме по п’ятницям у прайм-тайм.

Не думаю, що часте звернення до цього фільму викликане суто естетичними уподобаннями редактора кінопоказу, але оскільки літні анонси цього каналу не дають надії побачити щось особливо якісне, і обіцяють глядачам, переважно, старі штатівські бойовики "класу Б", то є привід звернути увагу на "Агента", та ще на деякі поточні серіали, які, на мій погляд, ілюструють певну тенденцію.

Років зо два тому мені пощастило познайомитися зі своїм однофамільцем, "найголовнішим" кінокритиком Росії (оскільки він очолює Гільдію російських кінознавців та кінокритиків) – Мироном Черненком. Людина з бездоганним смаком та відчуттям стилю, член журі найпафосніших світових кінофестивалів, у своєму інтерв’ю "Телекритиці" несподівано зізнався, що в кінці робочого дня дивиться серіали, оскільки вони "наче кілька крапель холодної води до кави – осаджують різну муть". А згодом, трохи задумавшись, зауважив, що деякі з серіалів цілком можна оцінювати й з художньої точки зору. Того ж таки "Агента нацбезпеки", наприклад, який цілком професійно знятий з усіма атрибутами жанру "екшн", а крім того, ще й у стилізовано-пародійному ключі з десятками кумедних цитат із кінокласики. До речі, знятий серіал Дмитром Свєтозаровим - сином знаменитого режисера радянських часів Йосифа Хейфіца та актриси Яніни Жеймо (Попелюшки із довоєнного фільму-казки) – людиною, мабуть, не з найнижчим рівнем естетичних запитів, який, тим не менше, охоче береться до фільмування різноманітних багатосерійних проектів, не завжди кримінальних, але й кримінальних теж. У тому числі знаменитих "Ментів" (своєрідного символу російського серіального "ренесансу", наслідком якого, до речі, став і "ренесанс" всього російського кіно).

Тобто, буквально на очах ставлення самих кінематографістів (а не кінокритиків) до серіалів змінюється. Тепер це вже не просто шанс халтурного заробітку для акторів, режисерів та сценаристів, і не лише засіб постачання невибагливого видовища на телеканали. Виявилось, що й у форматі серіалу можна цілком адекватно реалізовувати серйозні художні завдання. Своєрідним "апофеозом" цієї "переоцінки цінностей" стала багатосерійна екранізація "Ідіота" режисера Володимира Бортка (РТР), яка повною мірою продемонструвала можливість серйозного кіно привернути увагу масової аудиторії ТБ. Але такі проекти, як "Ідіот" – товар "штучний". Якщо ж вести мову про поточний продукт російської серіальної індустрії, то й тут, не відмовляючись від "вічнозеленої" кримінальної тематики, очевидно, відбулася певна еволюція – від суто розважального "екшну" без чітких етичних акцентів, який, переважно, і викликав нарікання критики, до спроб на "маскультовому" матеріалі пропонувати, відстоювати чи навіть нав’язувати певну систему цінностей.

Саме це заняття – нав’язування системи цінностей, або, як ще кажуть – соціальна адаптація – є головним заняттям масової культури, а серіальна індустрія – її чи не найголовніша складова. По суті, можна говорити про переорієнтацію російського телебачення від стратегії руйнування старої знаково-символьної системи до формування нової. На зміну технічній примітивності та принциповій антиінтелектуальності перших серіальних спроб – всяких там "Клубничек" и "Мелочей жизни" – прийшли нові масштабні проекти – "Каменская", "Бандитский Петербург","довгограючі" "Менти"(яких на сьогодні назнімали десь серій 120), "Убойная сила","Гражданин начальник" і все той же "Агент национальной безопасности". Схожі за тематикою, але різноманітні за формальними ознаками - від "телероманів" до "ситкомів" – вони вже не просто "своєрідний балет для зняття зайвої агресивності", як назвав їх Мирон Черненко.

Тепер це вже засоби психологічного примирення глядачів з жорстокістю та непередбачуваністю навколишнього світу, засоби адаптації до правил "війни всіх проти всіх".

За великим рахунком, можна вести мову навіть про те, що в серіалах можна відшукати цілком практичні рецепти поведінки в складних ситуаціях, які стануть в нагоді глядачеві у реальному житті. Для прикладу,23-хсерійний "Закон" Олександра Велединського, який зараз повторно демонструється на "Інтері", детально знайомить глядачів з процедурою суду присяжних на тлі сюжетної інтриги, якій міг би позаздрити майстер судових трілерів Джон Грішем – і це при вельми якісній режисурі та майстерній операторській роботі українського(!)оператора Сергія Михальчука.

Крім цього, серіал для величезної маси людей є, можливо, єдиним каналом спілкування з культурою. У цій ситуації фільми, подібні "Агенту национальной безопасности", який переповнений цитатами та відсилками до класики кінематографу теоретично можуть підштовхнути частину глядачів до ознайомлення з першоджерелами.

Загалом, у більшості серіалів "нового покоління" домінує принцип "повернення до здорового глузду". Схоже, що самі творці телевізійного кіно втомилися від атмосфери невпевненості, невизначеності та абсурду, пануючої в суспільстві. Тому й віддають перевагу героям типу непереможного агента спецслужби Льохи Ніколаєва, до суто професійних якостей якого додається здоровий, надзвичайно тверезий та іронічний погляд на життя, здатний погасити пафос найпасіонарнішого маніяка (яких таки немало зустрічається у реальності. Серед політиків - зокрема). У якості таких же "агентів стабільності" виступають й персонажі "Ментів", і прокурор Паша Пафнутьєв ("Гражданин начальник"), і нерозлучна парочка – Плахов і Вася Рогов ("Убойная сила").

Повернення до традиційних цінностей, спроба нав’язати певні позитивні стандарти суспільної поведінки через улюблених серіальних героїв – це ті завдання, які свідомо чи несвідомо ставлять перед собою російські кінематографісти.

На жаль, до українського кінематографу всі ці міркування поки що не мають жодного стосунку. Це при тому, що його режисерський, акторський і навіть продюсерський потенціал широко використовуються в сусідній державі. Досить згадати блискучі акторські роботи Олексія Горбунова, серіали В’ячеслава Криштофовича, продюсовані Романом Балаяном – "Под крышами большого города" и "Право на защиту", операторські роботи Сергія Михальчука. І це лише невелика частина прикладів.

Що має статися, щоб в Україні з’явилися власні українські – у повному сенсі цього слова – серіали? (як відомо, спільні з росіянами проекти зараз реалізовують кілька наших телеканалів, наприклад, Новий). Ринкові механізми явно не надто сприяють цьому. Швидше, навпаки – підштовхують в обійми колишнього "старшого брата", обіцяючи ширший ринок збуту і кращу матеріальну винагороду – вже зараз.

Може, й справді, не так уже й важливо – якою мовою і про що розповідатимуть багатосерійні історії з наших телеекранів? Все ж, наче, таке схоже – персонажі, обставини, мова...

Та насправді ментальні відмінності, відмінності життєустрою, власне життєвого досвіду існують – і дуже суттєві. "Позичаючи" чуже масове видовище (як і чуже "чтиво"), нація добровільно і непомітно відмовляється від власної ідентичності. Запобігти цьому - надзвичайно важливе завдання, здійснити яке можна лише за державної підтримки. І тут постає питання – чи варто інвестувати бюджетні кошти виключно в поодинокі зразки "артхаусного" українського кіно, які (в кращому випадку)введуть нас до числа так званих "екзотичних кінематографій"(типу Ірану, Бутану чи Тайваню), що в принципі, мабуть, теж почесно, але... не для великої європейської держави.

Можливо, є сенс підтримати, хай для початку малобюджетні, але розраховані на масового глядача українські (і україномовні)серіали? Серіали, які, по-перше, нарешті дозволять українцям відчути себе вдома і отримати власних "агентів стабільності". По-друге, нададуть імпульс відродженню "великого" кінематографа. По-третє, звільнять наша телеканали від необхідності видавати за "національну продукцію" російські серіали. З українськими субтитрами.