Це той випадок, коли «в прокаті новий український фільм» - фраза красива, корисна та обнадійлива. Але занадто гучна й претензійна. Бо стрічка Максима Стецкова «Смертельно живий», яку закликають шукати в кінотеатрах із 16 квітня, насправді демонструється на малій кількості майданчиків. У камерних залах із мінімальною кількістю глядачів. Хоча заявлений жанр - детективний трилер - передбачає ширшу аудиторію і стабільно популярний серед глядачів. І при небаченому медійному супроводі: інформаційну підтримку стрічці надає зо два десятки популярних і модних українських видань.

Пропонована історія насправді має досить багато чеснот. Хоча б через нехарактерне для українських творців бажання дотриматися жанрової чистоти. Герой, українець віком недалеко за п'ятдесят, три роки поспіль отримує смс-повідомлення з невідомого номера. Щоразу це пророцтво, і щоразу воно справджується. Віщують не лише біди, як-от пожежу чи смерть родича. Часом прогнозують зустріч із майбутньою дружиною та народження доньки. Герой звик вірити, хоча тут виникає перше логічне запитання не стільки до нього, скільки до драматурга: вже після першого такого повідомлення нормальна доросла людина почала б вираховувати незнайомця, хай безуспішно. Проте цього не стається, і Бог із ним, приймаємо правила гри.

Отже, останнє повідомлення від віщуна - пророцтво смерті героя в певний день о певній годині. Тепер чоловік починає ворушитися. Навіть запрошує до себе додому сина, аби той був поруч, коли прийде вбивця. Далі починається складена переважно з флешбеків оповідь, котра не лише є відновленням хронології попередніх таємничих подій із метою розгадати загадку та уникнути смерті, а й єдино можливим прийомом, котрий дозволяє творцям малобюджетного проекту створити ілюзію великого кіно.

Власне, проблеми починаються вже тут. Її вже помітила критик Анастасія Лях, зазначаючи: «Пускати подібний аматорський фільм у кінотеатри й продавати на нього квитки - не просто егоїзм і меркантильність, але практично шарлатанство. Максимум для "Смертельно живого" - телепоказ». У форматі «кіно для ТБ», тобто - «мувик», нічого принизливого немає. Бо, по-перше, насправді різниця сьогодні не така й велика, адже технічні можливості дозволяють транслювати фільм із будь-якого носія на будь-який екран. Тобто, телевізійне кіно можна теоретично прокатати в кінозалах так само, як кінофільм показати по телевізору, що й відбувається. Проте критик відразу уточнює свою думку: «Маємо приклад того, як круто здійснити мрію: зібратися компанією і зварганити кіно для себе і друзів. От тільки не треба клеїти на мрію цінник і виставляти на прилавок, подібну продукцію краще залишати собі».

Відповіддю, і відповіддю правильною, може бути: говоримо про зразок творення незалежного кіно. Мовляв, Тарантіно з Родрігесом теж були незалежними творцями, не мали бюджетів - і тепер визначають порядок денний в актуальному кіно. Та й узагалі незалежне кіно як тренд у всьому світі досить потужне, популярне, навіть впливає й формує. Максим Стецков у проекті є людиною-оркестром: сценарист, режисер, композитор, виконавець однієї з головних ролей, монтажер, продюсер і співпродюсер. Подібних моторів можна лише вітати, вони рухають світ. Будь-який, окрім світу кіновиробництва й узагалі індустрії, виробництва.

Жанрове кіно передусім індустріальне. Або, як «13» Гели Баблуані, може бути авторським, котре відповідає всім законам індустрії й виросло на ній та довкола неї. Не даремно Баблуані перезняв своє кіно в кольорі для Голлівуду із зірковим складом. Не досить, як творець «Смертельно живого», надихатися Хічкоком та Фінчером. Треба вміти адекватно відтворити старі добрі «чорні» сюжети на українському матеріалі. Чи бодай пострадянському.

Адже від самого початку кіно заточувалося з прицілом на Росію, про що свідчать мова текстів есемесок, нотатки головного героя і складні, часом штучні україномовні конструкції діалогів. Вони написані російською, що не злочин. Та не адаптовані під українську, а просто перекладені. Від чого мова персонажів стала як для стрічки такого жанру надто літературною. Для «Звичайної справи» Валентина Васяновича це норма. Для детективного трилера, в якому проглядаються елементи нуару - нонсенс.

Але насправді все це - дрібні зауваження. На які творець «Смертельно живого» може зважати, а може й не зважати. Бо виробництво кіно - процес, і результати потрібні всякі. Чим більше їх буде, тим швидше індустрія зможе почати розвиватися. До того ж сам по собі, з умовними дійовими особами, сюжет цілком тримається купи.

Так, ближче до фіналу мимоволі крутиш пальцем біля скроні. Мовляв, масовик-затійник раптом вирішив упасти «на умняк» та надати історії інтелектуальної ваги. Адже раптом з'ясовується, що вся дія відбувається... глибоко в підсвідомості головного героя. Проте останні п'ять хвилин повертають нас до згаданого вище детективу в стилі «Вовчиць» чи «Її не стало» французького письменницького тандему Буало-Нерсежак. Тут ніби все добре.

Бідося починається, коли сюжет населяють героями. Головний, той самий, хто отримує повідомлення від незнайомця - Семен Ноздрьов. Він, поза сумнівом, громадянин України. В нього багато грошей, рахунки в Україні, Росії та Швейцарії. В нього є дорога машина та водій, він же - охоронець, молодий чоловік міцної статури з «кінським хвостом» на потилиці. Він легко може дати синові 20 тисяч доларів за те, щоби той побув із ним удома 20 хвилин.

Думаєте, Ноздрьов - олігарх, наближений до Ігоря Коломойського? Дзуськи. Ноздрьов - сучасний український письменник. Книги якого відомі одній сьомій частині населення планети. І на спадщину Ноздрьова, далеко не творчу, претендує багато народу. Власне, через намір заволодіти мільйонами українського письменника й починається вся ця багатоходова, довжиною в три (!) роки комбінація з есемесками.

Син Ноздрьова батька ненавидить, що видно від самого початку історії. Але за що? Конфлікт батьків та дітей? Нехай так. Лиш для жанрового кіно цієї абстракції не досить. Мотивація всіх дій, а не лише бажання отримати спадок, мусить бути чіткою, залізною, логічною та не мати інакших трактувань окрім тих, які пропонуються. Сюди ж - відсутність у Ноздрьова, нібито сильної, активної, ділової, з огляду на зароблені мільйони, людини, бодай чисто людського бажання відшукати адресата повідомлень уже після першого випадку. Може, письменнику, творчій людині, раптом стало цікаво погратися в чужу гру. Гаразд, почав грати й догрався. І це мало б якось прозвучати в фільмі.

Додайте сюди українських міліціонерів, котрі не просто читають книжки, а є фанатами Ноздрьова. Як і їхні родини. Подібний рефрен зсуває детективний трилер у бік альтернативної історії чи соціальної фантастики.

Письменник, не лише український, у якості головного героя - майже на сто відсотків гарантія провалу історії та неліквідності сюжету. Звісно, є винятки. Наприклад, літератори з фільмів, створених за книгами Стівена Кінга. Або авторка бестселерів Джоан Вайлберг із «Роману з каменем» Роберта Земекіса. Та вони потрапляють у ситуації, де мусять проявити інші свої якості, окрім уміння складати слова в речення. Якщо вже хочеться показати в кіно літератора, логіка вимагає такого персонажа, якого явив Андрій Курков у «Приятелі небіжчика» - безробітний невдаха, котрий запекло соціалізується. Роман вдало екранізований В'ячеславом Криштофовичем ще 1997 року й є справді міцним, професійно зробленим психологічним трилером із елементами нуару.

Ось про що, на думку вашого автора, каже критик Анастасія Лях, рекомендуючи авторам «Смертельно живого» краще розуміти, як це воно - працювати в команді. Й мати інакші, ніж дуже обмежений кінопрокат, амбіції.

Андрій Кокотюха