Уже не вперше на перезавантаженому Першому національному, котрий за змістовим наповненням впевнено перестає бути старим і недобрим УТ-1, поруч із актуальною українською документалістикою показують якісне іноземне неігрове кіно. Черговий подібний приклад - стрічка «Шлях Путіна», спільна робота американо-канадського копродакшну Frontline (PBS) та Канадської мовної корпорації. Перший національний показав її 13 квітня о 21.45. Причому, анонсуючи фільм, окремі медійники не без іронії зазначили: історію про нечисть демонструють відразу після світлого свята Великодня.

Здається, про Володимира Путіна ми тут, в Україні, знаємо все. Коротко, двома словами, його сутність виклали харківські футбольні фанати рік тому. Згодом їх повторив, рятуючи російське посольство в Києві від погрому, тоді ще керівник МЗС України Андрій Дещиця. Толерантніше висловилася тепер уже екс-подруга Путіна, канцлер Німеччини фрау Меркель: мовляв, він живе в іншій реальності. Втім, це не заважає російському президентові у визначенні українців лишатися х@йлом, просто це слово, мабуть, не має буквального перекладу на інші мови світу.

Але проблема насправді в тому, що ми Путіна не знаємо або знаємо так само мало й однобоко, як і колись його, а тепер - наші західні партнери. Знання про того, хто п'ятнадцять років одноосібно керує Російською Федерацією, навіть коли не займає президентське крісло, доволі поверхові й не складаються в цілісну картинку.

Бо для більшості тих, хто дивиться телевізор, Володимир Путін - автор ідеї «мочити в сортирі» всіх ворогів, котрим не сховатися від всевидющого ока російського втілення Саурона. Вони знають також, що він пірнає з аквалангом, цілує хлопчика в животик, літає зі стерхами на дельтаплані, полює на амурських тигрів. Також Путін - перша особа великої (за територією) держави, здатний сходити з дружиною на балет, а потім публічно повідомити про розлучення. Головним холостяком Росії після того все одно не став, бо про гімнастку й депутата держдуми Аліну Кабаєву та її місце в путінському житті не чув хіба глухонімий. А українці мають до Путіна окремий рахунок, бо громадянин України Віктор Медведчук -  його дорогий кум, а отже агент Кремля під боком і не ховається.

Натомість американо-канадська стрічка «Шлях Путіна» розповідає про негарного ленінградського підлітка Володю, який у віці шістнадцяти років сам прийшов у КДБ, аби завербували агентом. Теж, здається, не таємниця за сімома замками. Проте лейтмотив згаданого фільму - віртуозне вміння Путіна дурити весь світ, замилювати очі та розробляти оперативні комбінації, здатні створити димову завісу й відволікти увагу ворога на хибний об'єкт. Звідси - шок західних лідерів, пережитий ними рік тому після анексії Криму. Якою Путін ще й похвалився як особистою перемогою в скандальній документальній стрічці «Крим. Повернення на батьківщину».

Показний мачизм, усі ці підспівування в мікрофон на музичних фестивалях, сидіння біля вогнища з відомими артистами, серед яких засвітилася українка Віра Брежнєва, літання, стріляння, поцілунки й пірнання, навіть розлучення - все це та інше і є отим самим відволіканням. За одним уточненням: «хибним об'єктом» у даній ситуації є сам Володимир Путін. Він створив собі іншу реальність, а людям показував іншого себе, свого в дошку хлопця, дотепного, гострого на язик, загадкового, як уся російська душа, але в цілому -  харизматичного. І, що найважливіше, спроможного домовлятися.

За штучним Путіним на багато років зачаївся справжній. Той цинічний безпринципний диктатор, якого вже не бояться порівнювати з Гітлером публічно, а він уже не реагує нотами протесту від імені голови російського МЗС Сергія Лаврова. Він уже навіть не грається. Не пропонує домовитися, шукати компромісних розв'язань кризи в Україні й світі, яку сам створив. Ніхто на Захід від Росії не знає до пуття, чого хоче Путін, бо «володіти світом», «забрати Україну», «переділити сфери впливу» тощо - досить прості відповіді. Кожна з яких не є повною. Адже в такому разі мета Путіна в зовнішній політиці стала би хоч трохи зрозумілою, а отже можна було би починати якісь рухи для реальної протидії агресору.

Відповіді на це питання не дають задіяні в «Шляхові Путіна» спікери, хоча кожен із них і всі разом люди досить авторитетні, компетентні й не останні експерти в своєму середовищі. Тут бачимо й відомих Михайла Ходорковського та Станіслава Бєлковського, і менш відомих путінознавців Андрія Зикова й Михайла Трепашкіна, також двох його біографів, Наталію Геворкян та Карін Давіша. Проте вони викладають факти, коментуючи їх. Ці факти самі по собі є водночас відомими та промовистими, і цінність матеріалу - в зібраності їх докупи. Але все, що кажуть про Путіна та його дії на посту російського президента - наслідки. Причини такої поведінки та формування світогляду монстра, описаного в будь-якому з романів Яна Флемінга про борця зі світовим злом Джеймса Бонда, дотепер не пояснювалися.

Так, добровільне бажання працювати в КДБ. Звісно, агентурна робота в НДР і шок від руйнування Берлінської стіни. Принизлива втеча з резиденції наклала відбиток і зародила бажання помститися всім за все - так само, як довго накопичувалися образи сіренького нікчеми з ленінградських дворів, якого всі били й ось тепер він дає здачі. Та згадані обставини ні про що не свідчать. Володимир Путін був не єдиним на планеті агентом КДБ, в якого був тато-деспот, маленька убога квартирка й комплекс неповноцінності. Не всякий, далеко не всякий здатен і готовий мститися людству й світові ось так, як це робить Путін. Через те перелік негативних рис Ворога номер один - ще не все.

До суті не зміг докопатися навіть німецький журналіст Борис Райтшустер, автор бестселера «Путінократія», визнаного цьогоріч українськими експертами Книжкою року. Не повною мірою зробили це Леонід Парфьонов (його «Намедні 2006-2010» можна вважати своєрідним дослідженням путінізму), покійний Борис Нємцов у «Сповіді бунтаря» та Гаррі Каспаров, який не так давно представив свою книгу про сутність путінського режиму «Торгівля страхом». Не вистачало епізоду, котрий у фільмі «Шлях Путіна», на думку вашого автора, є досить красномовним, абсолютно невідомим широкому загалу й наближає всіх зацікавлених до відповіді, хто такий Путін і чого він хоче.

Ситуація банальна. І, між іншим, має історичні аналоги. Отже, в середині 1990-х років Путін уже не працює в ФСБ. Він - радник Анатолія Собчака, мера Санкт-Петербурга. Місто на той час було не лише кримінальною столицею пострадянської Росії. Там реальні перебої з продуктами харчування, про що, до речі, писали в детективних романах тих часів петербуржці Андрій Ківінов («батько» серіалу «Менти») та Андрій Константинов (автор циклу «Бандитський Петербург»). Путін особисто керує доставкою в рідне місто гуманітарної допомоги та дешевих харчів із-за кордону. Освоюються передусім бюджетні кошти, хоча потроху залучаються приватні інвестори - на продуктах харчування можна піднятися. Але - увага! - гроші зникають, їжа до людей не доходить.

Так відбувається кілька разів. Після чого Собчак опиняється під шквалом критики. Путін допомагає йому евакуюватися за кордон, сам же перебирається в Москву. Де різко перефарбовується в демократа й критикує режим. Який за кілька років сам очолить. Ми можемо скептично сприймати російського опозиціонера Олексія Навального, але в світлі невідомих раніше й оприлюднених авторами «Шляху Путіна» фактів його фраза: «Путін -  злодій!» перестає бути фігуральним звинуваченням. Набуваючи рис конкретного кримінального злочину.

Зрештою Путін нажився на крадіжці продуктів та перепродажу наліво з тим самим успіхом, як і вигаданий Ільфом і Петровим персонаж Корейко. Той, хто пригадає «Золоте теля», так само заробив перший мільйон на зниклих без сліду ешелонах із продовольством. Ще страшніша аналогія - блокадний Ленінград. В однойменній книзі Анни Рейд, перекладеній в Україні, можна знайти подібні факти.

Автори «Шляху Путіна» показують чинного російського президента звичайним мародером. Котрий іде на подальші злочини, щоби приховати попередні. Нам від цього не легше. Зате бодай можемо зрозуміти його логіку й мотиви.