Для того, щоб зрозуміти, що сьогодні відбувається по обидві сторони Атлантики, і чому одні - «за», а інші - «проти» війни у Іраку, найкраще звернутися до дуже модної нині статті Роберта Кагана, що не так давно з'явилася в Policy Review, і яку, як кажуть, Хав’єр Солана навіть настійливо рекомендував уважно прочитати усім своїм підлеглим, що працюють над європейською зовнішньою політикою.

Стаття ця називається «Сила і слабкість». У ній Америка - це, природно, сила, а Європа - відповідно, слабкість. Слабкість, що насолоджується пост-історичним раєм миру і благополуччя, переживаючи те, що Кант у свій час назвав «вічним миром». Америці ж для захисту цього благополуччя доводиться добряче упрівати, узявши на себе (добровільно!) завдання охороняти цей мир, пам'ятаючи, що насправді ми живемо у світі, у якому, відповідно до Гоббса, людина людині ворог, усі намагаються порушувати закони, а їхнє збереження базується винятково на застосуванні сили.

Європейці звикли вживатися з загрозами чи умиротворяти їх, американці ж просто будуть з ними боротися. Шкода тільки, що чим більше американці з цим злом будуть боротися, тим більше нових причин з'явиться для тих, хто обирає тероризм як свою зброю проти американського Левіафана. От так - Кант versus Гоббс. А де ж, спитаєте ви, у цьому протистоянні знаходить собі місце Росія?

Росія опинилася у надзвичайно складній ситуації, коли вона, з одного боку, не здатна впливати на перебіг іракської війни, і не має можливості зупинити цю війну, а з іншого боку - виявилася абсолютно неспроможною, аби скористатися її перевагами для закріплення своїх інтересів на Близькому Сході чи деінде. Вона не може насолоджуватися пост-історичним раєм, бо такий стан ніколи не був характерним для спраглої за фрустраціями російської національної свідомості.

Та ж роль, яка, згідно Кагану, у цьому дихотомічному поділові на «силу-слабкість» належить США, була б більш притаманною для Росії як у ситуації з Іраком, так і взагалі, і цілком би задовольнила очікування пересічного росіянина. Але Путін обирає зовсім іншу стратегію і виступає на боці Берліна та Парижа. Втім, Шредер та Ширак все ж грали у свою, персональну гру, яка не передбачала подальшого долучення Москви до вісі «Берлін-Париж». І попри схожість намірів - протистояти американській агресії в Іраку - Москва поступово втрачала як ініціативу у цій грі, так і можливість скористатися пост-воєнними перевагами, внаслідок жорсткого протистояння з Вашингтоном. Тому Путін зупиняється десь посередині, що дорівнює бездіяльності.

І така ситуація повної безпорадності у цьому конфлікті залишає хіба що можливість розминатися на найближчих країнах, які волею обставин, а рідше - з власної політичної волі опиняються начебто по зовсім інший, неросійський бік нової парадигми світової політики. Одним словом, те, що зараз відбувається в Росії на тлі начебто послаблення офіційної антиамериканської риторики Кремля, можна охарактеризувати фразою з Геніса: «В студии «Пионерской зорьки» волосатый Саша Савельев, и сейчас вы услышите нашу отповедь ястребам из Пентагона».



Антиамериканська і антизахідна істерії особливо яскраво втілилися у програмах російського „Первого канала”, які намагаються створювати дивну мішанину хворобливої ностальгії та угарного патріотизму. Найвищою точкою такої могутньої безпорадності стала програма «Основной инстинкт», з підзаголовком - «НАТО и наши». Як ставало зрозуміло з перебігу програми, зробленої у кращих традиціях радянського агітпропу (з єдиною відмінністю - зараз вона начебто не віддзеркалювала погляди офіційного Кремля, хоча хто його знає, які погляди в того Кремля), основним інстинктом російської пострадянської політики залишається міцний хапальний інстинкт, виражений у незмінних імперських традиціях, а «наши» - це ми з вами, грузини, країни Балтії - одним словом, усі ті, кого В’ячеслав Ніконов назвав споживачами безпеки, утримання яких обходитиметься Заходові дорого, і які нічого не можуть дати тому в замін.

Секрет виробництва тотально шовіністичної програми досить простий, як і будь-чого, що має апелювати не до логіки та здорового глузду, а до емоцій (чи то пак інстинктів), тому ведуча - досить екзальтована особа, гість-адмірал - зі світоглядом прапора (мічмана), а спікер Думи - справжній господар цього дискурсу - відповідно, шовініст.

Навіть на рівні імперської риторики було помітно, що жоден з виступаючих так і не зміг хоча б на вербальному рівні примусити себе пристосуватися до не таких вже, здавалося б, і нових геополітичних реалій. Втім, аргументи лунали досить старі і заїжджені - всі маленькі «державки» обкрадають Росію, роблячи її відповідно бідною, безпорадною і одинокою, і дружать з Америкою або мріють про Європу. Для чого? Все одно рано чи пізно усе знову повернеться на свої місця. Тим більше, що є досить добрий симптом, про який з надією увесь час згадують гості та експерти - це домовленість про створення четвірки - Росії, України, Білорусі та Казахстану. «Домовленість» пишу з маленької літери, бо хоча це величина досить символічна і багатозначуща - насправді ж ніхто не знає як того, що малося на увазі, так і того, чим це все має скінчитися. Щоправда, експерти називають цю Домовленість (з великої літери) «найбільш перспективною». От тільки для чого?

Це була телепрограма, у якій гості-ветерани і експерти грали фактично по один бік, а головним героєм програми, проти якого вони дружньо і заповзято грали, стала Грузія - маленький демонічний Інший, по якому вільно розгулює американська солдатня, грубо попираючи право Росії на успадковане бажання також розгулювати своїми колишніми околицями. У студії лунає закономірне запитання: яке добро зробили вам ці американці, щоб отак от без бою отримати у володіння батьківщину Великого Міміно? Жоден з присутніх не підвівся і не сказав, що це законне право однієї Грузії - вирішувати, в якому напрямку рухатися, з ким розбудовувати свої відносини, і від партнерства з ким і на користь кого відмовлятися. Так само ніхто не сказав, що російська Дума не має жодного права обговорювати домовленість суверенної Грузії з США. Хтось, продовжуючи цей список образ, започаткований Грузією, дратівливо закричав: а Україна послала свій батальйон до Кувейту!!! Чому ніхто не сказав, що Росія вже програла імперський дискурс і має з цим змиритися?..

Втім, гості та автори програми зовсім не поділяли таке сприйняття ситуації як тотальної поразки і абсолютно чітко артикулювали рецепти подолання негативних для Росії тенденцій. Рецепти були слабкі з точки зору логіки, але невибагливі з точки зору дидактики. Наприклад, військові логічно пропонують збільшувати військові витрати з тим, аби через деякий час знову лякати своїм арсеналом Вашингтон, НАТО і «маленькі державки». Інший спосіб, запропонований експертами - інтегруватися Росії в НАТО і розвалити його з середини. Спікер Селезньов взагалі зізнався, що головна його мрія у житті - дожити до того дня, коли відзначатимуть не день народження Альянсу (як у цій програмі), а його смерть. Через цю мрію оголюється чітке усвідомлення того, що для тієї частини Росії, яку представляє Селезньов, НАТО - певна метафора власного безсилля, яка здатна пережити сам Альянс, бо якщо з останнім щось трапиться - наприклад, він не переживе іракської кризи - Росія опиниться перед проблемою відсутності об’єднавчого і легітимізуючого Іншого.

І лише один експерт у студії російської телепрограми - Тетяна Пархаліна - запропонувала цілком логічну річ, яку більшість явно не сприймала: необхідно спочатку облаштувати Росію, а потім інші країни самі будуть вирішувати, які відносини мати з Москвою. Більшість ж робила наголос на тому, що усіх знову необхідно ледь не силою загнати back to USSR, або зробити так, щоб вони не дісталися більше нікому.

Дещо схоже відбувалося і у програмі Савіка Шустера «Свобода слова» на НТВ. Там військові - хоча й опинилися у помітній меншості - також говорили про те, що винні в усьому журналісти і (менше) політики, і що ситуацію може покращити лише збільшення військових витрат (і маленька переможна війна?).

Основна теза програми зводилася до того, що чим більше усі, в тому числі російські військові, виступали проти війни в Іраку, тим більше вони ж висловлювалися на користь війни чеченської. Недарма кажуть, що Росія та США надзвичайно схожі країни, з тією лише різницею, що тоталітарність американського режиму направлена в першу чергу на інших, тоді як Росія спрямовує його проти свого народу, а іншим пропонує лише свої месіанські ідеї. Так що російський спротив «яструбам з Пентагону» навряд чи носить ціннісний характер. Швидше за все, це також метафора власного безсилля. А як свідчить історія, військові з усвідомленням власного безсилля нічим не кращі за всесильних військових.