Муляжі свят

Муляжі свят

23 Січня 2015
4706
23 Січня 2015
10:03

Муляжі свят

4706
Чим же відрізнялися радянські «Голубі вогники» від нинішніх і чому зі спроб зробити щось так само вічне й нетлінне виходить самий лише пшик?
Муляжі свят
Муляжі свят

 

Протягом святкових канікул російський нішевий телеканал «Ретро», що демонструє «людський бік» радянського телебачення, показував нарізки старих «Голубих вогників». Їхній перегляд переконав в очевидному: з усіх спроб зробити телевізійний супровід Нового року «а-ля старі добрі радянські часи» виходять лише муляжі, манекени тих, автентичних, «Вогників». Точнісінько так само, як і з будь-яких спроб відновити радянські реалії теж неодмінно виходить щось штучне, такі собі телегомункулуси. Позбавленою сенсу є сама ідея зробити щось «радянське, але з поправкою на час, що минув», показати «радянську реальність, якою вона виглядала б сьогодні». Історія не знає умовного способу, й усьому радянському місце - там, на «Ретро».

 

Чому таким незграбним видався «експеримент» того самого «Інтера» з аеропортом? Та саме тому, що він намагався втюхати глядачам чи то радянську, чи то російську реальність як буцімто нашу, актуальну - а вона такою не сприймалася. Чому не викликають ніяких, окрім нудьги, емоцій усі ці «старі пісні про головне»? Та саме тому, що, поміщені в теперішній час як буцімто «вічно актуальні», вони втрачають ностальгійний шарм і видаються просто старомодними, out of time.

 

Чим же відрізнялися радянські «Голубі вогники» від нинішніх, чому зі спроб зробити щось так само вічне й нетлінне виходить самий лише пшик? Тільки дуже прошу: не треба посилатися на всілякі рейтинги, бо в даному разі вони мають такий самий стосунок до дійсності, як і гордовиті слова колишнього київського мера Олександра Омельченка про спотворений із його милості Майдан: мовляв, люди ж туди ходять, гуляють там - отже, подобається! А куди тим людям ходити - чи вдома тепер сидіти? Отак і тут: а що дивитися, якщо нічого засадничо іншого на святковому телебаченні немає, а коли й є, то виразно нішеве, на любителя? Не вмикати телевізор узагалі?

 

Отже, відмінність перша. За радянських часів «Голубий вогник» був один. А оскільки телебачення (нагадаю: всього три-чотири канали) було державним, керівництво вимагало, щоб решта каналів не конкурували з ЦТ-1. І на всіх решті каналів новорічної ночі або йшло щось буденне, або не йшло взагалі нічого - радянське телебачення зазвичай уночі не працювало. «Вогникам» не було альтернативи, тому «Голубий вогник» та «Новий рік» були практично синонімами. З іншого боку, туди, на створення цієї однієї-єдиної святкової програми було кинуто всі найкращі сили - авторів, режисерів, артистів. Чи можна це відтворити сьогодні?

 

Відмінність друга. За радянських часів «Вогники» справді втілювали в собі ідею новорічної казки. І, зокрема, з однієї причини: вони були геть нетиповим видовищем для радянського ТБ. Глядачі почувалися попелюшками на балу, бо бачили зовсім іншу, незвичну реальність, звична радянська реальність ніби танула, зникала, розчинялася в повітрі - рівно на одну ніч. На екранах, умовно кажучи, з'являвся палац - замість звичного райкому. За радянських часів телеглядачам на одну ніч дозволяли побути нерадянськими, впускали до їхніх осель трохи - зовсім трохи, але цього вистачало - «західного занепаду». Навіть Йосиф Кобзон співав, за висловом Тетяни Ліознової, «не Кобзоном».

 

Виняток із радянських телетрадицій, виняток із радянського життя, «Вогники» за суттю своєю не могли й не можуть нести в собі ідей «радянського ренесансу», а тим паче «радянського реваншу». Дискотека не виносить одностроїв та військових маршів. «Вогники» за задумом були безідеологічними, а тепер їх нашпиговують ідеологією від початку й до кінця - і цим знищують їхній дух, їхній настрій.

 

Відмінність третя. Класичні радянські «Вогники» будувалися за принципом концерту, й це робило тривале телевізійне видовище незатягнутим, урізноманітнювало його. Різні мізансцени, різні дійові особи, які, одного разу з'явившись і виконавши свій номер, більше не турбували глядачів своєю присутністю. Те саме стосувалося розмовних номерів та вставок. Єдині, хто проводив із глядачами весь вечір, - це двоє-троє ведучих, чиї появи на екрані були дуже й дуже короткими. Навіть інтер'єри варіювалися - тобто, все відбувалося ніби в одному й тому самому місці, але в різних його куточках, під іншими ракурсами. І - ніякої наскрізної «теми та ідеї». Одного лише разу «Вогник» зробили більш-менш тематичним - «народні гуляння на Чистих прудах», і все: було нудно. Бо нагадування про «тему та ідею» гальмували динаміку дійства, відбирали час і привносили купу штучно прив'язаних, допоміжних діалогів та мізансцен.

 

Годі й казати: у нинішніх «Вогниках» усе відбувається з точністю до навпаки; натужна драматизація й натужний сюжет і час відбирають, і втомлюють неабияк. Оці штучні й геть зайві сюжетні ходи та лінії заради «склеювання сюжету» - вони знищують відчуття легкості, невимушеності, святковості.

 

Відмінність четверта. Радянські «Вогники» складалися з номерів на всі смаки. Тут були й класична музика, й балет, і фольклор, і оригінальний жанр, і розмовний, і «пісні радянських композиторів», і поп-музика. Тільки, на відміну від цьогорічної новорічної ночі на Першому національному, все було чітко структуровано й дозовано. Класика, фольклор і традиційна радянська пісня - на початку й потроху всередині, окремими блоками; їх було менше.

 

Не остання за важливістю риса: все це було легке, святкове. Якщо балет - то Чайковський, якщо опера - то Верді, якщо інструментальна музика - то Штраус. Якщо фольклор, здебільшого російський, - то неодмінно щось веселе, танцювальне; неодмінно були циганські пісні з розкішними костюмами й танцями. Ні, нав'язливою темою всіх номерів аж ніяк не був Новий рік, головне - веселий, піднесений настрій.

 

І ще одна важлива деталь: сценарії «Вогників» неодмінно враховували темпоритм дійства. Власне кажучи, «Вогники» будувалися за правилами дискотеки, з чергуванням періодів активності, що наростає, та перепочинку, хітових і більш прохідних блоків. У моменти кульмінації номери незрідка йшли в режимі нон-стоп, без жодних розмовних пауз між ними. І характер картинки, й характер музики повсякчас змінювався.

 

Годі й казати: до нинішніх «Вогників» напхано все без розбору й без порядку. Про темпоритм, схоже, взагалі ніхто не дбає. От і виходять вони до жаху монотонними, ніби на одній ноті від початку й до кінця. Популярні донедавна й щороку демонстровані в повторах новорічні мюзикли страждають на іншу ваду: весь музичний матеріал кожного мюзиклу написано одним композитором - і це теж створює ефект одноманітності, монотонності. Виходить, як в альбомах «Модерн Токінг»: ніби й гарні пісні кожна окремо, але коли всі вони разом - можна послухати одну, ну, дві, а далі вже сил немає.

 

Відмінність п'ята. Розмови, діалоги. Передусім, вони були короткими. Одне-два речення - й наступний музичний номер. Якщо ж вони були довшими, то це неодмінно мала бути повноцінна гумористична мініатюра. Замінювати розмовні вставки, правити за повноцінний антракт між блоками музичних номерів могли виступи визнаних артистів - Тарапуньки та Штепселя, Авдот'ї Нікітічни та Вероніки Маврикіївни, Геннадія Хазанова, Євгенія Петросяна, Аркадія, а згодом Константина Райкіна. Саме новорічний «Голубий вогник» в одну мить зробив суперпопулярним Вячеслава Полуніна, саме внаслідок того до нього приліпився мало не псевдонім Асісяй. Як і музичні номери, розмовні бували різними за якістю - але в жодному разі не були прив'язані до новорічної тематики й тільки до неї.

 

Ситуація, коли герої на екрані довго й у подробицях згадували, як вони святкували Новий рік тридцять вісім років тому, була на класичних «Вогниках» неможливою. Ситуація, коли мало не п'ять хвилин герої з'ясовували, чи застрягли вони в аеропорті, а чи не зовсім, і хто братиме лопату й розчищатиме шлях, - так само. Неможливим було, щоб ведучі коментували чи то наступний, чи то попередній виступ співака: проспівав - і все, нова сторінка, поїхали далі. Динаміка шоу!

 

А хто були ті ведучі? Дуже часто - Александр Ширвіндт та Михаїл Державін. Інші популярні артисти - визнані майстри або розмовного жанру на естраді, або театральної сцени й кіно. Не ведучі теленовин та кулінарних програм, не адміністратори телеканалів - популярні артисти! Подеколи бували й визнані телеведучі, але вони були лаконічними.

 

І ще: ведучі ніби зверталися до глядачів, а не вели якісь нескінченні взаємні з'ясування, вони ніби святкували з глядачами, а не змушували глядачів дивитися, мов у замкову щілину, як вони святкують поміж собою. Вони нікого не грали, нічого з себе не корчили, а були ніби самими собою. Точніше, грали вони щирість і теплоту.

 

Нинішні «Вогники»... некомунікабельні якісь. Усі вони - ніби репортажі з костюмованих корпоративів, де роль глядача залишається незрозумілою, бо все, що відбувається - для самих себе, а не для глядачів, замкнене й зациклене на самих собі. А розмовні вставки давно вже припинили бути вставками: за вставки давно вже правлять музичні номери. Нескінченні (й нецікаві!) розмови про Новий рік - от що є головним номером нинішніх «Вогників».

 

Здавалося б, на телебаченні мали давно вже зрозуміти: ані кількість згадувань про Діда Мороза та Снігуроньку, ані кількість натужних «новорічних» діалогів героїв шоу самі по собі свята не створюють. Хоч щохвилини повторюй: «Новий рік, Новий рік», а новорічніше на душі в глядачів не стане. Виходить, так і не зрозуміли.

 

І відмінність шоста. Музика. У радянських «Вогниках» поп-зірки (поняття таке тоді не вживалося, але по суті) представляли глядачам свої нові пісні, що обіцяли стати суперхітами. Майже всі «золоті» пісні Алли Пугачової вперше пролунали у «Вогниках». У новорічному «Вогнику» Софія Ротару постала в новому диско-іміджі. Саме у «Вогниках» глядачі вперше побачили неочікувані дуети Софії Ротару з Яаком Йоалою, Лайми Вайкуле з Валерієм Леонтьєвим. Цікаві пісні у виконанні маловідомих артистів теж «вибухали» у «Вогниках», а самі ці артисти наступного ранку прокидалися популярними.

 

Зрозуміло: зараз - інші реалії, й закони шоу-бізнесу диктують свої правила щодо нових релізів. Але ж хоча б визнані хіти, й не п'ятирічної давнини, артисти співати могли б! У нинішніх же «Вогниках» - суцільний «прохіднячок», «під горілочку згодиться», «для тих, хто обличчям у салаті».

 

І - окрема мова про пошесть, про вірус, який от уже чимало років заражає й заражає новорічні телеекрани. «Старі пісні про головне». Годі й казати: за радянських часів наповнити новорічний ефір нафталіном нікому й на думку не спало б. А цього року на них грішили практично всі канали.

 

Новорічна ніч на Першому національному: що далі тривало шоу, то старіші артисти з'являлися на сцені, й то більше було «традиційної естради» - аж поки вона не перемогла все решту нокаутом. Це було вже повне УТ-1, абсолютно повне. Чесне слово: якби на екрані раптом з'явився Михайло Поплавський, це б уже не надто й дисонувало. Що видалося найкрутішим, то це рекламні паузи з рекламою нового альбому Едуарда Романюти - причому сам Романюта для виступу на сцені, судячи з усього, обрав найпрохіднішу пісню з того альбому.

 

Так, це були українські й суто українські «старі пісні про головне». Але хіба ж у цьому має бути відмінність від російського й совкового телебачення - а чи в концепціях, підходах? А от цікаво: якби «традиційну естраду», хусточки-віночки та модерні пісні подали окремими програмами - чи це було б гірше? Й якби зробили добірку справжніх хітів, а не просто якихось пісень - чи це було б гірше? А чи російська й російськоорієнтована попса настільки задавили український шоу-бізнес, що й удосталь хітів не нашкребти?

 

Про «Інтер», «Україну» годі й казати.

 

І давно ж уже зрозуміло: ніколи - підкреслюю: ні-ко-ли - переспіви старих пісень навіть не наближаються до рівня оригіналу. Бо чи то нові співаки не відчувають тих пісень (що й не дивно: час таки минув!), чи то намагаються компенсувати низький виконавський рівень, але замість настрою та драйву щоразу демонструють те, що у світі здобуло назву Russian overdrama - російська занадто-вже-драма, драма на порожньому місці, натужне й надмірне демонстрування «чюйств» там, де мають бути мелодія й емоції.

 

То невже на пострадянському просторі (а з телевізійного погляду, Україна все ще до нього належить) остаточно скінчилися, вичерпалися свіжі музичні ідеї? А чи атмосфера панує така, що не до ідей, не до творчості, й тільки й залишається, що вдесяте й усоте переспівувати одне й те саме? А чи все набагато простіше: автори новорічних шоу щиро впевнені, що ефір можна заповнити будь-чим, бо однаково потенційні глядачі давно вже насвяткувалися? 

 

І ще одне «але». Усі ці «старі пісні про головне» навіть свого часу, за дуже й дуже рідкісними (власне, одиничними) винятками, великою популярністю не користувалися. Та, власне, взагалі ніякою не користувалися: тодішні тінейджери й двадцятирічні слухали західну поп-музику, а радянську вже тоді вважали за старомодну. Й навряд чи помилялися: радянські геронтократи були впевнені, що гарними, гідними й «ідейно правильними» були музичні стилі часів їхньої молодості, а все на той час модерне - «провокація Заходу». Один приклад: 1970-1980-х років радянське телебачення не бачило нічого страшного у фокстроті та квікстепі, вальсі й танго, а от модерні танці майже не пропускало, вважаючи їх за аморальні. Звідси ж був і абсолютно неможливий надлишок фольклору на радянському телебаченні: радянські керівники - здебільшого вихідці з сіл, чия юність припала на довоєнні роки - зросли на гармошці та балалайці й щиро вважали, що їхні смаки є єдино правильними, а час застиг на місці. Судячи з усього, підходи не зазнали жодних змін: російське керівництво впевнено, що найкращі пісні всіх часів і народів - це пісні їхньої молодості. Воно нав'язує свої погляди одержавленому російському телебаченню - а наші канали, за звичкою, їх мавпують.

 

Фото - gorod.tomsk.ru

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4706
Коментарі
2
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Sparrov
3351 дн. тому
Резюмую цитатою: "Роль глядача залишається незрозумілою, бо все, що відбувається - для самих себе, а не для глядачів, замкнене й зациклене на самих собі." Краще й не скажеш і про "галубиє аганькі", і про решту передач на "провідних" каналах Країни.
Grisha
3352 дн. тому
100% влучення. Борис, ти прав!
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду