На фото Р.Рейган и В.Щербицкий

"Сірість чорного піару" - Аркадій Сидорук

"Обыкновенный социализм" - Анна Шерман

Так случилось, что в редакционном портфеле «Детектор медіа» сегодня встретились два совершенно разных взгляда не только на фильм Любови Хазан «Под знаком голубя. Неюбилейная история» (СТБ), но и на понимание журналистского ремесла как такового.

Нам показалась интересной эта заочная дискуссия двух наших авторов – обозревателя «Детектор медіа» Анны Шерман и известного журналиста-международника Аркадия Сидорука. Будем рады, если у наших читателей возникнет желание продолжить затронутые темы в откликах - на Форуме или на наших главных страницах.

СІРІСТЬ ЧОРНОГО ПІАРУ



Документальний фільм “Під знаком голуба” до 85-их роковин від дня народження Володимира Щербицького, що демонструвався на СТБ два минулих вихідних дні поспіль ( у суботу навіть у прайм-тайм), може викликати хіба що подив. Зізнаюся, мені хотілося перемкнути телевізор одразу після того, як з екрану зникла Маргарет Тетчер у військовому літаку і з’явилися монотонно занудні кадри радянської кінохроніки. Тільки вперте бажання зрозуміти, що ж то за майже годинне теледиво, - змусило додивитися його до кінця.

Експеримент у невідомому досі жанрі документального фільму жахів, вочевидь, не вдався. “Залізна леді”, її Величність Королева Великої Британії і особливо Рональд Рейган верхи на коняці мали симпатичний вигляд. Вони поводилися розкуто на фоні приємного антуражу. Однак телеекран – не контейнер для сміття. І чи варто було показувати стільки разів стоп-кадр з В.В. (як називали компартійного українського керівника Володимира Щербицього) на трибуні? Він що, не злазив з неї ні вдень, ні вночі? Може, слід було б показати його в родинному колі, з дружиною, з якою він прожив як не як 45 років? Чи в унісон з назвою фільму разом з голубами, яких він пестив усе життя? А так вийшов карикатурний нонсенс.

Зрештою, можливий був варіант кадрів і з Рональдом Рейганом. Тим паче, що в телефільмі згадується про візит В.В. у США на чолі делегації Верховної Ради СРСР у США у березні 1985 року. Щоправда, якось невиразно. Пригадую, я був тоді свідком зустрічі Володимира Васильовича в Овальному кабінеті Білого дома з Президентом США. Віч-на-віч сиділи двоє імпозантних вродливих чоловіків, які, хоч і не дійшли згоди щодо “зоряних війн”, виявили взаємну повагу. До речі, наступного місяця Рейган надіслав листа “достойнику Володимиру Васильовичу Шербицькому”, яке виходить за межі формальної ввічливості. У ньому є й такі рядки: “Я жалкую, що Вашій делегації довелося скоротити свій візит у зв’язку зі смертю Голови Черненка, однак сподіваюся, що у майбутньому у Вас буде можливість познайомитися з Каліфорнією ( рідним штатом Рейгана. – Прим.А.С.) та іншими місцями у Сполучених Штатах”.

Знімки зустрічі Володими ра Щербицького з Рональдом Рейганом за бажання можна було б замовити у прес-службі Білого дому менш, як за двадцять “баксів” й отримати електронною поштою.

Щоби трохи наблизитися до істини, хочеться додати й такий словесний штрих. Під враженням зустрічі з В.В. у стінах американського конгресу спікер палати предтавників Томас О”Ніл вигукнув: “Якби Ви народилися в Америці, то, безперечно, були б серед її лідерів!” Заслужити такий комплімент з вуст одного з найвпливовіших законодавців у новітній історії США, згодьтеся, не так вже й легко. Було б добре, коли б так відгукувалися за кордоном про керівників сьогоднішньої України!

В.В., представлений на СТБ сірим, безликим представником партійної номенклатури, справив неабияке враження на американську політичну еліту. Цього бути не може! – безапеляційно вигукнуть у відповідь совки, яких і досі тьма-тьмуща на теренах СНД, у тому числі в Україні. Здається, вони твердо переконані: чим гірші совки, тим кращі вони. Насправді ті, хто дотримується цього принципу, самі совки у кубі.

Я – не палкий прихильник ані В.В. (йому не можна пробачити Чорнобиля та русифікації), ані системи “розвиненого соціалізму”, що існувала в СРСР. Тоді достатньо було усного наклепницького доноса, щоб я став невиїзним і мене упродовж багатьох років не пускали на поріг закордонних консульств у Києві. Та систему політичногр нагляду, яка давала змогу пройдисвітам зводити особисті рахунки, створював не Щербицький. Як виявляється, навіть сам В.В. був “під ковпаком”.

Здається, єдиний хто наблизився до розуміння позитивного аспекту ролі Щербицького – це колишній компартійний функціонер, обізнаний з перипетіями тодішньої боротьби за владу. Він поставив кардинальне питання: що було б з Україною, якби на владному Олімпі опинився новий Каганович? На цю роль реально претендував ставленик кремлівського “сірого кардинала” Суслова ідеолог україножерства Маланчук, котрого Щербицькому, спираючись на підтримку Брежнєва, зрештою, вдалося усунути з політичної арени.

Дивує, однак, як пані, що створювала телевізійний неожанр, обрала на роль монстра красеня-чоловіка, в яких закохуються жінки. Окрім відсутності бажання розібратися в історії - ще й повна відсутність емоцій!

Аркадій Сидорук,

журналіст-міжнародник, кореспондент у США в 1980-1989 рр. і в 1992-1996 рр.



ОБЫКНОВЕННЫЙ СОЦИАЛИЗМ ИЛИ

ЕЩЕ РАЗ О РОЛИ ЛИЧНОСТИ В ИСТОРИИ…



Что касается вождей и тиранов, то с их ролью в истории если и не все ясно, то многое понятно. И главная роль в этом процессе понимания и прояснения принадлежит именно журналистам. Особенно в те периоды, когда фундаментальная историческая наука все еще мечется в поисках фундамента.

Боже упаси утверждать, что журналисты пишут историю. Нет, они всего лишь играют в ней роли. Каждый свою, чаще всего скромную, иногда сугубо функциональную, типа «кушать подано», иногда поприличней и позначимей, но все равно эпизодическую. А, как учит теория драмы, второстепенные персонажи присутствуют в драме во многом для прояснения мотивов поступков персонажей центральных. Иными словами, они выявляют контекст, в котором вершат судьбами, в том числе и собственными, вожди и тираны.

Именно с этой точки зрения хочется, прежде всего, на этой теленеделе говорить о документальном фильме «Под знаком голубя. Неюбилейная история», который был показан в конце минувшей недели на СТБ и стал, таким образом, последним телеотголоском общенациональных юбилейных баталий, посвященных Владимиру Щербицкому.

Авторский проект Любови Хазан - это внятная и технологичная попытка именно журналистского взгляда на еще не остывший исторический период жизни страны. Это достаточно подробный разносторонний репортаж из прошлого, напрочь лишенный ностальгического умиления. Ностальгия - как запрещенный прием - здесь вынесена за скобки. Хотя бы на том основании, что это фактор нынешнего контекста, тогда как автора, прежде всего, интересует контекст прошедшего. И он предстает перед зрителем – социальный, культурный, политический, региональный, республиканский, общесоюзный и международный. Предстает в кадрах хроники, закадровых комментариях и свидетельствах очевидцев.

Авторский «приговор» роли личности Щербицкого в истории советской Украины, не смотря на отсутствующую жесткую формулировку, становится очевиден сам по себе. В условиях советского тоталитаризма, на то он так и называется, роль личности в истории предусматривалась лишь номинально, точнее, номенклатурно. Естественно, не считая заглавных персонажей каждого отдельно взятого исторического периода: Сталин, Хрущев, Брежнев, Андропов, Горбачев… Все остальные действующие лица могли претендовать не на роли в истории, а на исторические судьбы – номенклатурные или личные, человеческие. Быть может, поэтому, вспоминая о последних днях Щербицкого, те, кому есть что вспомнить, говорят о том, что он потерял интерес к жизни, так и не сумев отделить свою собственную человеческую судьбу от закончившейся номенклатурной.

Одна из последних «Последних баррикад» на «1+1» на этой неделе предложила участникам программы поговорить о столь популярном на Западе «психоаналитическом подходе к личности политика». К сожалению, политологи и психологи, собранные за круглым столом, не проявили заметного энтузиазма. И если аналитики от политики пытались актуализировать и применить собственные психологические познания, то собственно психоаналитики настаивали на соблюдении этических норм в отношении предполагаемых пациентов.

Как ни старался, проявляя чудеса интеллектуальной мобильности и профессионального темперамента, ведущий Михаил Брыных объяснить собравшимся, что лечить никого не надо, персонажи нашего политического бомонда, включая Президента, так и не стали предметом оживленной беседы. Узкие специалисты не владеют инструментарием публичного анализа – анализа на публике и для публики. Ну разве что только фигуры одиозных вождей и тиранов - прошлых и нынешних - вызвали оживление в трактовке нюансов общеизвестных диагнозов. Не обошлось, конечно, без паранойи Сталина. Досталось в качестве его нынешнего аналога – Саддаму Хусейну.

И тут уместно вспомнить блестящий последний выпуск «Спецрепортера» на Новом канале. В котором Захар Бутырский предложил, конечно, не психоаналитический, но журналистский аналитический взгляд и на историю современного Ирака, и на роль в этой истории ее заглавного персонажа в канун уже очевидной и все еще невероятной войны. Что лишний раз убеждает в далеко не последней роли личности журналиста в истории. Если только она не исчерпывается репликой «Кушать подано!».

Жаль, пропустила последний «Эпицентр», как там, власть все еще «сильна как никогда»?

Анна Шерман, «Детектор медіа»