Зайві люди

21 Лютого 2003
825
21 Лютого 2003
16:15

Зайві люди

825
„Межа наступає у той момент, коли жорсткішає ситуація – або професія, або батьківщина”.
Зайві люди
“Спецрепортер” на Новому каналі підтвердив той факт, що кіно в Україні знімається. Поки що. „Межа наступає у той момент, коли жорсткішає ситуація – або професія, або батьківщина”...

“Спецрепортер” на Новому каналі підтвердив той факт, що кіно в Україні знімається. Поки що.



За пару останніх тижнів українське кіно відчуло на собі увагу мас-медіа. Сказати “посилену” – було б явним перебільшенням, але більше, ніж звичайну. Для цього було є як мінімум два оптимістичні інформаційні приводи: перший – Берлінський кінофестиваль і „Срібний ведмідь” Степана Коваля за “Трамвай номер 9” та довгождана прем’єра “Мамая” Леся Саніна, що відбулася в середу. Два тижні тому кінотемі присвятили “Подвійний доказ” Борсюк із Корчинським („1+1”), “ведмежатка” Степана Коваля показали, здається, в усіх новинних випусках, цій же темі присвятила минулої неділі “Спецрепортер” (Новий канал) журналіст Вікторія Мельникова.

Моє зацікавлення кіно зумовило й прискіпливу увагу до недільного “Спецрепортера”. Причому цю увагу я б назвала радше професійною, ніж глядацькою: я чудово уявляла коло людей, яких буде показано у випуску (так воно й сталося), що вони скажуть (все те саме), і які проблеми будуть обговорюватися . На перший погляд виклад кінематографічних справ здався дещо хаотичним й не надто глибоким. Але “Спецрепортер” на глибину й не претендував. Умовно кажучи, нам представили шорт-лист українських кінопроблем.

Почалося зі стосунків українського кіно й української преси. Йшлося про те, що ЗМІ надто смакують тему загибелі українського кіно. Олесь Санін підкреслював, що говорити про українське кіно серйозно – це на сьогоднішній день “журналістський моветон”, Юрій Іллєнко доповнював його думку, твердячи, що наша преса сьогодні “працює на знищення” (“Жоден фільм не вартий того, щоб його так критикували, як “Мазепу”). Про цю ж проблему говорив і Засєєв-Руденко на “Подвійному доказі” (“Я опальний режисер”, мовляв, преса оголосила мій фільм “Чорна рада” – зоною мовчання).

Я не вважаю, що стосунки преси і кіно – нині проблема номер один для вітчизняного кінематографу, проте підозри навіює одне цікаве спостереження: взаємні звинувачення митців і журналістів у непрофесіоналізмі. Умовно кажучи, журналістові, який дивиться Трієра, Коенів і Кім Кі Дука, а також купу іншого європейського, американського й світового кінопродукту, “Аве, Марія”, “Мийники автомобілів” чи навіть “Мазепа” видаються не надто… конкурентоспроможними. Так само вітчизняні кінематографісти, які із зацікавленням переглядають московську пресу, причому як кінорецензії у професійних виданнях, так і популярні журнали, такі як “Кинопарк”, і загальновжиткові ЗМІ на кшталт “Известий” і “Коммерсанта”, із зловтіхою констатують, що матеріали Гладильщикова, Кічина чи Плахова викликають у них багато більше цікавості, ніж огляди вітчизняних “кінокоментаторів”.

Багатьом здається у такій ситуації логічним підписання фігурального пакту про ненапад, але, на жаль, в наших умовах така “угода” може вилитися в інформаційний фонтан бездумно-компліментарної приторної патоки, що остаточно здискредитує підупалий авторитет як української журналістики, так і українського кіно. Власне, до чого я це все веду: говорити про те, що преса працює на знищення українського кіно – усе одно, що звинувачувати власника іграшкового пістолета у прицільній стрільбі по живих мішенях.

Друга проблема, яку з’ясовував “Спецрепортер” – це ставлення вітчизняного кінопрокату до вітчизняного кіно ( держчиновник Ганна Чміль: “Приватні кінотеатри воліють брати фільми-самоходи”). Мовою української культурної дипломатії ця проблема формулюється так: механізму прокатування українських фільмів не відпрацьовано. До речі, аналогічна вимога висувається і до багатьох інших культурних продуктів, приміром, до механізмів продажу вітчизняної книжки. Тут одразу треба розвіяти скепсис, буцім “особливі механізми” зумовлені якимись національними особливостями. Зовсім ні. Ідеться про первинну піар-розкрутку культурного продукту на ринку. Якщо кінотеатр придбає голлівудський бойовик, то він матиме фільм плюс піар-пакет, який забезпечив виробник і який прокрутили в усіх точках світу, де прокатувався фільм. У випадку із вітчизняним продуктом такий піар-пакет потрібно хоча б виготовити. Отже, фільмів-самоходів не існує, є тільки велика проблема первинної піар-компанії вітчизняного культурного продукту. Залишається вирішити, хто візьме на себе витрати.

Третя проблема, засвічена “Спецрепортером”: і Степан Коваль, і Лесь Санін, і його оператор Сергій Михальчук говорять в один голос, що зніматимуть кіно й надалі, якщо не в Україні, то не в Україні.

І четверта: головне зберегти ті професії, які дадуть змогу, коли “з’являться в країні гроші”, знімати кіно. (Альона Дем’яненко під час зйомок телесеріалів: головне знімати, щоб фахово не деградувати).

А далі висновки: скоро буде розглянуто новий закон про підтримку українського кіно і “за 5 років Україна матиме кіноіндустрію, якщо й не передову, то робочу”.

Погоджуючись із баченням “Спецрепортеру”, надзвичайно важко погодитися із оптимізмом висновків. І ось чому: ситуація вимальовується логічно однозначна. Україні українське кіно не потрібне (і не тільки кіно). Воно не потрібно ані тим, хто пише (“глянець” і таблоїди орієнтуються на голлівудських зірок та російських поп-виконавців), ані тим, хто прокатує, ані, зрештою, тим, хто його робить (адже працювати можна будь-де, де можна працювати). Ми всі працювали на самому фанатизмі, усвідомлюючи себе частиною того, що називали українською культурою. Межа наступає у той момент, коли жорсткішає ситуація – або професія, або батьківщина. Ось це і є той вибір, над яким розмірковує сьогодні українське кіно. І українська культурна журналістика, до речі, також.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
825
Читайте також
20.09.2001 14:25
Наталія Лигачова
«Детектор медіа»
2 578
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду