Йшлося про те, що польський медіа-магнат Лев Ривін запропонував головному редакторові “Газети Виборчої” Адамові Міхніку за хабаря в розмірі 17,5 млн доларів внести вигідні для видавця “Газети” АТ “Агора” зміни до нової редакції закону про Телебачення та Радіомовлення в обмін на підтримку політики уряду СЛД. Наш кореспондент в Польщі продовжує слідкувати за перебігом подій навколо цієї історії.



У першому матеріалі, пов’язаному з “аферою Ривіна” я, запитавши “кому все це вигідно?”, свідомо утримався від кількох можливих відповідей на це питання. Адже доки не наведено неспростовних доказів, слід бути дуже обережним, висуваючи версії, грунтовані виключно на “мотивах”. Проте перебіг слідства, яке провадить прокуратура, та характер слухань у парламентській слідчій комісії вже під кінець січня показали, що з доказами будуть проблеми: жодних матеріальних слідів, окрім магнітофонних записів розмови у кабінеті Адама Міхніка немає, а Ривін тримається як партизан і нікого не “здає”.

Тож не дивно, що в польських медіа все частіше доводиться зустрічатися з версіями, грунтованими виключно на мотивах. А щодо мотивів, то достатньо бути обізнаним на історії нової редакції Закону про ТБ та РМ, та на прихованих цілях, що було закладено до нього, аби висунути доволі обмежену кількість версій щодо справжніх диригентів польського “касетного скандалу”.

Відповідаючи на питання “кому все це вигідно?”, я писав, що від усієї цієї історії, безумовно, виграв Адам Міхнік. Проте це був, так би мовити, несподіваний “дарунок долі”, що буквально впав йому на голову: нікому не спаде на думку, що Міхнік бодай якоюсь мірою міг бути причетний до організації цієї провокації. Я вжив слово “провокація”, оскільки пропозицію Льва Ривіна дійсно можна було б вважати провокацією, враховуючи форму, в якій її було зроблено. Адже якби Міхнік, як на тому наполягав Ривін, виклав свої побажання на папері, він миттєво перетворився б на політичного й морального небіжчика й про придбання “Агорою” Польсату можна було б забути. Проте “провокативна” версія не надто варта серйозної уваги, як мінімум, з двох причин. По-перше, розраховувати на те, що Міхнік піддасться на таку пропозицію, можна було лише абсолютно не маючи уяви про нього як особистість, а, по-друге, аргументи, наведені Ривіним, за усієї їхньої розпливчастості, свідчили про те, що за його пропозицією можуть критися реальні, цілком “конструктивні” інтереси, а не лише абсолютно нереальне бажання викинути Міхніка з польського медіа-ринку. У свою чергу, носіями цих інтересів мають бути конкретні особи, адже версія прем’єра Міллера, буцімто в особі Ривіна ми маємо справу із “самотнім божевільним” нічого окрім сміху викликати не могла.

Характер змін до закону свідчив про те, що їх запропоновано на користь принаймні двох інституцій: Державної ради з РМ та ТВ й фінансованого за бюджетний кошт Польського Телебачення. Нова редакція закону завдавала серйозного удару по приватних ЗМІ, штучно стримуючи їхній подальший розвиток та радикально посилюючи механізми впливу на них з боку органів виконавчої влади, формованої на партійній основі за підсумками парламентських виборів. Однак польський медіа-простір сьогодні досягнув такого рівня розвитку, такого ступеня капіталізації та керований такими усталеними правилами гри на інформаційному полі, що розраховувати на повернення ледве не до соціалістичної, “державницької”, моделі керівництва ЗМІ було нереально. А у цьому разі з такими титанами польського медіа-ринку як “Агора” АТ треба було “домовлятися”. Кому слід було це робити? Тим, чиї персональні інтереси криються за інституціями, на користь яких було запропоновано зміни до закону.

Тому коли Ривін у кабінеті прем’єра Міллера назвав ім’я президента Польського Телебачення Роберта Квятковського, для жодної людини, спроможної бодай на елементарні умовисновки, це несподіванкою не стало. Бо якщо говорити про “мотиви” то саме у нього вони були присутні у якнайбільшій мірі: згадаймо його стурбованість “декомпозицією медіального ринку” в разі придбання “Агорою” Польсату. Відкритим лишалося питання про те, хто персонально у цій афері представляв інтереси Державної ради з РМ та ТБ. Проте й на це питання, схоже, відповідь можна дати, хоча й на рівні мотивів, що, як відомо, “до протоколу не підіш΄єш”. Таку відповідь запропонував віце-маршалек Сейму Казімеж Куц, чиє інтерв’ю для “Пшекрою” (22.01.03) було широко розповсюджене у польських ЗМІ. На його думку за “касетним скандалом” досить виразно постають фігури вже згадуваного Роберта Квятковського та заступника керівника Державної ради з РМ та ТБ Влодзімежа Чажастого. Думаю, Казімеж Куц цілком має рацію, відкидаючи причетність до “афери Ривіна” прем’єра Міллера, на якого так необачно посилався цей амбасадор “сил, що перебувають при владі”, і, тим більше, Президента Квасьнєвського. Міллерові невдовзі відходити від справ, а Квасьнєвський цілком небезпідставно вже бачить себе щонайменше генсеком НАТО по закінченні другого президентського терміну. Отож організаторів цієї історії слід шукати серед зацікавлених осіб з-поміж діячів “другого ешелону” влади як за їхнім місцем у владно-політичній ієрархії, так і за віком. На думку Казімежа Куца, Чажастий та Квятковський, готуючи плацдарм для перемоги у процесі зміни політичних поколінь у Польщі, мають намір приватизувати частину громадських ЗМІ з метою створення медіа-концерну, прирівнюваного за своєю впливовістю до “Агори”.

Віце-маршалек Сейму глибоко переконаний, що за історією зі “законом за хабара” криються саме ідеологічні та політичні, й аж ніяк не фінансові мотиви. За його словами, “для політиків, зокрема з СЛД, контроль над ЗМІ важливіший за суспільну підтримку. Це - боротьба за майбутню владу. За кілька років Президент Квасьнєвський буде міжнародним діячем. Міллер, пішовши з уряду, буде невідомо ким, тож настав час входити до гри їхнім наступникам. Маємо справу з елементом цієї гри, й видається, що президент польського ТБ та заступник керівника Державної ради з РМ та ТБ цю гру й ведуть, не тільки “надихаючи” Ривіна, а й готуючи грунт, наприклад, для приватизації одного з каналів телебачення. Саме тому, на мою думку, Квятковський абсолютно розвалює громадське телебачення! Він хоче показати, що його треба продати як неефективне та нерентабельне. Водночас на місцевих станціях громадського радіо пан Чажастий поміняв ледве не всіх головних редакторів. Вони у більшості своїй мають мало спільного з радіо, не мають належної кваліфікації - теж свого роду “розвал”. Він хоче мати своїх, слухняних представників на момент заволодіння цими ЗМІ”. Загалом те, що робить рада з РМ та ТБ й проект нового закону Казімеж Куц назвав “легальним криміналом”, оскільки фактично все робиться для того, аби передати громадські медіа до рук партії, хоча й робиться це з повним дотриманням правових процедур. Отож, на його думку, треба негайно вносити зміни до діючого права у царині ЗМІ. Зокрема, слід встановити норму, згідно з якою до складу будь-яких рад та керівних органів ЗМІ не могли б входити представники політичних партій. Адже попри те, що внаслідок всезагальних парламентських виборів виконавча влада переходить до представників партії, що перемогла, виборці впевнені, що обирають послів та сенаторів, а не керівників громадських ЗМІ. “Громадські ЗМІ під партійним керівництвом – це річ антидемократична та антисуспільна”, – уважає віце-маршалек Сейму.

Аби закінчити з інтерв΄ю Казімежа Куца, наведу його версію відповіді на питання, яке виникало в Польщі практично у кожного, хто дізнавався про “аферу Ривіна”, а саме: як з такою пропозицією можна було прийти до Адама Міхніка? Відповідь віце-маршалка Сейму мені видається доволі цікавою, бо від неї українцеві віє чимось до болю рідним. На його думку (яка у Польщі може видатися, на перший погляд, фантастичною), ми тут маємо справу з політиками тієї генарації, які вже можуть не знати до ладу, хто такий Міхнік, і “його книжок не читали”. Проте ще гірше те, що вони не лише міхнікових, а й жодних книжок взагалі не читали. Так, про Роберта Квятковського він каже: “Найгірше є те, що він до такої міри нечутливий до культури. Мабуть, президент ТБ, син військового, в дитинстві був відлучений від культури, естетичного смаку й не має цих потреб, то й розносить це як вірус”. Нам би колись дочекатися таких претензій до керівників УТ та Нацради з боку спікерів Верховної Ради!

Ще раз наголошу: все, що тут було наведено, є лише версією реальних причин “афери Ривіна”, яку викладено віце-маршалком Сейму, й які жодними прямими доказами не підтверджено. Боюся, що саме гіпотезами на рівні мотивів справа може і закінчитися, й ті, чиїх імен Ривін вперто не називає, пропасти йому не дадуть. Адже не випадково прокуратурою було порушено не справу по факту корупції, яка була б скерована проти тих, хто міг здійснити корупційне діяння, а по статті щодо “корупційного посередництва”, тобто мішенню відпочатку було обрано кур’єра. Проте, як ми вже знаємо, згідно з польським законодавством за цією статтею електричний стілець Ривінові не загрожує, і не виключено, що й трьох років ув’язнення з такою “доказовою базою” йому уникнути вдасться. Однак, тим не менш, інтерв’ю віце-маршалка Сейму, як, власне, і реакція польського суспільства на цю історію, видаються дуже показовими.

З одного боку, “афера Ривіна” засвідчила, що жодним винятком із загальних правил польське суспільство не є. Важко уявити собі політичну силу чи партію, яка б не прагнула якнайбільшого панування в інформаційному просторі. Абсолютно типовою для посткомуністичних країн є й позиція керівництва бюджетних медіа: це, з одного боку, намагання усіма засобами зберегти статус монополіста, а, з іншого, приватизувати колишні державні ЗМІ за рахунок адмінресурсу. Нарешті, сам факт існування такої структури як Комітет з РМ та ТБ, не може не перетворювати його на інструмент в руках “сил, що перебувають при владі”, говорячи словами горе-конспіратора Ривіна. Все це ми маємо в Україні у значно гірших, а подекуди й попросту доведених до абсурду формах. Більше того, я глибоко переконаний, що до певної міри таких явищ за такої суспільної організації не може не бути. Було б принаймні дивно, якби “державне” телебачення, що впродовж десятиліть існувало у абсолютно неконкуренційному інформаційному середовищі, раптом опинилося в авангарді ринкової боротьби за глядача. Дивно було б, якби інституція, яка нічого не дає приватним медіа, не допомагає їм, й, навіть більше, взагалі їм не потрібна, не обслуговувала потреби тих, кому вона потрібна, а саме - влади. Тому мені видаються малозрозумілими баталії навколо української Нацради (з питань теле- та радіомовлення – „Детектор медіа”) – доки вона існуватиме, доти вона буде знаряддям влади, попри будь-які зміни у її персональному складі. В ситуації, коли влада, нічого не даючи, розподіляє та дозволяє, медіа-ринок буде вражено метастазами корупції та ідеологічної заангажованості. І щодо цього польська історія – лише чергова ілюстрація. Важливішою є реакція суспільства на те, що сталося.

По-перше, як я вже писав, найповчальнішою виявилася позиція Адама Міхніка, яка полягала в тому, що він попросту лишився вірним собі, що могли б передбачити організатори провокації, якби “його книжки читали”: він ніколи не грав з владою, не піддався на цей дешевий фортель і цього разу й вийшов безумовним переможцем. По-друге, попри те, що за Ривіним, безсумнівно, стоять представники “сил, що перебувають при владі”, не можна не відзначити реакції прокуратури: враховуючи те, що оприлюднення у пресі магнітофонного запису припало на різдвяні та новорічні свята, цю реакцію інакше, як блискавичною не назвеш. Нарешті, і може, найважливіше, це те, як відреагувала на “касетний скандал” польська громадськість. Тут нам є над чим замислитися, й я не випадково так детально зупинився на версії, запропонованій віце-маршалком Сейму.

З того, що Ривін мовчить, а свідки (як і слід було очікувати) в один голос оголошують його “самотнім вар΄ятом”, не випливає, що суспільство має чекати на висновки слідства й не може дозволити собі власних висновків, тим більше, що на їхній підставі ніхто Ривіна до буцегарні не кине. А тут вже все відбувається зовсім не по-нашому. Почну з роботи слідчої комісії Сейму. Її дії часто не відповідають інтересам слідства, яке провадить прокуратура, ступінь конфіденційності свідчень тут a priori не може бути такий, як на допитах у прокуратурі. Однак, попри те, що парламентська комісія пережила певні “тертя” з прокуратурою, дуже швидко з΄ясувалося, що за наявності волі до з΄ясування правди всі процесуальні суперечності легко подолати, тоді як слухання у парламенті стають запорукою прозорості та неупередженості слідства, здійснюваного прокуратурою. Отож маємо ще один приклад того, що усі заяви правоохоронців, нібито парламентські слідчі комісії “перешкоджають слідству”, є нічим іншим, як спробою вивести власну діяльність з-під суспільного контролю.

Думаю також, що для України, де можна зустрітися навіть з таким процесуальним нонсенсом, як рішення прокуратури про затримку слідчих дій до завершення журналістського розслідування, повчальним є й польський досвід “громадських” та журналістських розслідувань. Дуже часто брак речових доказів або свідчень заганяє розслідування цілком очевидної справи у глухий кут. То чи дає це підстави відмовитися від аналізу мотивів злочину та умовисновків на підставі цих мотивів у засобах масової інформації? Саме таким аналізом і є інтерв’ю Казімежа Куца. Зрозуміло, Квятковського та Чажастого на його підставі не засудять, й навіть більше: вони самі мають усі підстави звертатися до суду по захист честі та гідності. Однак сьогодні завдяки цьому інтерв’ю багато кому з пересічних громадян, котрі, на відміну від віце-маршалка Сейму, не є кінорежисерами та політиками в одній особі й не дуже орієнтуються у боротьбі за “натуральний відбір” у джунглях польського медіа-бізнесу, стає зрозуміліше, кому все це могло бути вигідно. Адже окрім істин, які доведено у суді, завжди лишається величезне поле істин, які в суді доведені не будуть ніколи. Проте з цього випливає лише те, що за певні злочини хтось не понесе належного покарання, й аж ніяк не те, що не доведені у суді істини не є істинами і що винний не буде покараний судом громадської думки.

Тому головний урок з польського скандалу, як на мене, полягає у тому, що всі мають робити своє: прокуратура – провадити слідство, суд – виносити вироки, а Засоби Масової Інформації – здійснювати масову інформацію, причому робити це, не чекаючи на санкції влади чи вироки суду. Якщо не маєте прямих доказів або якщо їх від вас приховують – не звинувачуйте, але аналізуйте мотиви, шукайте відповідь на питання “кому це вигідно?”. Робити це жодне законодавство не забороняє. Головне – не мовчати. І якщо хабарник або вбивця й не потрапить на лаву підсудних, четверта влада свою місію виконає: суспільству й без вироку все буде ясно. Тим більше, що все одно на всіх нас, кінець-кінцем, чекає остаточний суд – Страшний.