ПРОЕКТИ
13:30
Четвер, 24 Липня 2014

Ніл Янг: «Чи не варто Одеському фестивалю постаратися залучити до перегляду програми людей із трамвая?»

«Скільки людей із трамвая, в якому я їхав учора, подивилися хоча б один фільм на фестивалі? На мою думку, фестиваль не має обмежуватися лише гламурною червоною доріжкою, він має взаємодіяти з містом». Відомий кінокритик та програміст із Великобританії, який цього року був одним із членів журі програми Fipresci на ОМКФ, розмірковує про взаємодію кіно та суспільства
Ніл Янг: «Чи не варто Одеському фестивалю постаратися залучити до перегляду програми людей із трамвая?»
Ніл Янг: «Чи не варто Одеському фестивалю постаратися залучити до перегляду програми людей із трамвая?»

Ніл Янг ‒ кінокритик та програміст, який пише для багатьох видань у Великобританії та за її межами ‒ The Hollywood Reporter, Sight and Sound, Little White Lies, Tribute. Як розповів сам Ніл, він також співпрацює з кількома кінофестивалями вдома, у Бредфорді, з Національним музеєм медіа у Йоркширі, а також із найбільшим кінофестивалем Австрії - Biennale.

 

На Одеському міжнародному кінофестивалі-2014 Ніл був членом журі програми Fipresci.

 

З Нілом Янгом поспілкувалися для «Детектор медіа» та «Українського інтернет-телебачення» український кінознавець, колега Ніла по журі FIPRESCI Оксана Волошенюк та журналістка Катя Чернолуцька (відео, переклад).

 

‒ Ніл, чи склалося у вас чітке враження про образ українського кінематографу?

‒ Так, адже окрім програми короткого та повного метру, я також подивився декілька забутих шедеврів українського кіно. Це три фільми 30-х та 60-х років, які дали мені певний історичний фон, контекст. Також, звісно, сучасні фільми, що дали мені розуміння, який напрямок візьме українське кіно у найближчі роки.

 

‒ На прес-конференції переможців Національного конкурсу українські кінематографісти заявили, що уявляють себе дзеркалом, що відбиває суспільство. Яким ви побачили українське суспільство через призму українського кіно?

‒ Наприклад, у короткометражній стрічці «Балажер» Лесі Кордонець, яка здобула приз Fipresci, українці говорять безпосередньо в камеру про сучасний стан України, про її минуле, про її відносини з Росією, ЄС, про українську ідеологію. Такі фільми сприймаються радше як скло, а не як дзеркало, тим паче, для мене як неукраїнця.

 

 

Звісно, в нас у Британії теж свої цінності, своє минуле та складні відносини з Європою. Адже в Британії в нас є великий сусід з одного боку - США, незважаючи на те, що ми не сусіди географічно, але вони завжди на нашому плечі, якщо можна так сказати. В той же час, ми маємо справу з Європою, тому, з моєї точки зору, Україна та Великобританія мають багато спільного, хоч так може і не здаватися на перший погляд.

 

Але, звичайно, всі мають власну ідеологією, адже так влаштоване наше суспільство від самого початку. Можна називати це як завгодно, але будь-яка ідеологія зводиться до того, що хтось каже тобі, як суспільство має функціонувати, і тобі треба з цим миритися. Історія України, звісно, пов'язана з Росією, Радянським Союзом, а потім із Україною як незалежною державою. Хоча Україні 23 роки, можна сказати, що менше одного року, адже Майдан можна сприймати як відродження, становлення нової країни, насправді незалежної. Але наскільки будь-яка країна може бути насправді незалежною? Мені спадає на думку лише одна цілком незалежна країна у світі - і це Північна Корея. Чи справді ми хочемо бути такою країною?

 

‒ Чи сподобалися вам ще якісь фільми, окрім «Балажера»?

‒ Хотілося б відзначити фільм «Присмерк» Валентина Васяновича, це 60-хвилинний документальний фільм про життя в українському селі. Звісно, Україна величезна, більша за Іспанію, одна з найбільших країн у Європі, і більша її територія не така, як Одеса, не така чудесна: багато українців живуть у сільській місцевості. Україна завжди була відома як «хлібний кошик» Європи, світу, Радянського Союзу. Але дивитися у ХХІ сторіччі на фермерську культуру України... Цей фільм міг би бути знятий у 1923 році, або у 1823-му! Бо інструменти, якими герої фільму користуються, дуже старі.

 

Але чим цікавий «Присмерк»? Він не лише зображує життя двох конкретних українців, а ваш підхід до життя загалом. Для мене син - негативна особистість, мати ‒ надзвичайно позитивна, і так часто буває в житті, в моїх батьків так само, і я не знаю, чому саме жінка завжди виявляється позитивною, але так виходить.

 

Я думаю, на цей фільм звернуть увагу у світі, його будуть показувати на різних фестивалях. Звісно, він не буде касовим хітом, як «Трансформери», тому що це годинний документальний фільм про українську ферму, але з погляду представлення українського кіно цей фільм буде хорошим прикладом.

 

‒ Ви бачили фільм «Майдан» Сергія Лозниці. Що ви думаєте про нього та про дискусію глядачів після перегляду?

‒ Це була дуже цікава дискусія, якою справжня дискусія й повинна бути. Не всі з усіма погоджувалися, зал не скандував в один голос: «Лозниця - геній, ми любимо тебе». Були люди, які вставали і казали: «Я був на Майдані, ви не показали правди!».

 

Що здивувало особисто мене, це наскільки багато у фільмі про церкву. Я уважно стежив за подіями на Майдані, і про роль церкви нічого не бачив у новинах.

 

 ‒ Священників і монахів було надзвичайно багато на Майдані, вони становили, з мого погляду, десяту частину людей.

‒ Зрозуміло, у Британії на цьому не робили акцент, можливо, через те, що Британія дуже світська країна, і зображувати революцію або антиурядові протести, які заохочуються релігією... Всі новини, які ми отримували, проходили через фільтр редакторів, тому те, що ми бачили в новинах, залежало від бачення тих, хто ці новини робив, а цей фільм - це бачення Лозниці. Звісно, ти можеш бачити тільки одну подію за раз, якщо не дивишся одночасно на декілька екранів. Я думаю, що в плані історичного значення цей фільм дуже важливий, адже він дуже простий і безпосередній. Хоча ми знаємо, що все набагато складніше. Та завдяки простоті через 20-30 років він усе одно не виглядатиме застарілим: якби в ньому була музика, коментарі, багато монтажу, він застарів би дуже швидко.

 

На дискусії Лозниця сказав: «Такий мій Майдан, якщо у вас він інший, будь ласка, покажіть мені який». І, звісно, не обов'язково знімати фільм, можна намалювати картину, можна поставити балет про Майдан, і це буде ваша відповідь на ці події. Лозниці, беззаперечно, пощастило, що він був на Майдані з хорошою камерою та оператором. Будучи вмілим режисером, він знав, як вибудувати вдалий кадр, тому він має певні переваги. Але я впевнений, що люди писатимуть про Майдан книги тощо. І хоча протести вже закінчилися, ера Майдану триває, і чим все закінчиться для України, чи стане Порошенко рішенням проблем - нам ще належить з'ясувати.

 

‒ Розкажіть, будь ласка, про свій проект Neil's Young Lounge.

‒ Я створив свій сайт в 1999 році, коли інтернет ще не був таким популярним. Мій друг запропонував мені створити вебсайт, я вирішив писати відгуки на фільми, чого раніше я не робив системно. Мені було 28, тож ніколи не пізно починати. Минуло 15 років, сайт досі працює. Загалом це архів моєї писемності, інколи інші автори пишуть репортажі з кінофестивалів, але 97% сайту ‒ це все я. Спочатку я писав тільки для сайту, зараз я також пишу для декількох часописів. У наш час створити блог дуже просто, це безкоштовно, і якщо ти непогано пишеш і дивишся цікаві фільми... На такі фільми, як «Трансформери» або «Форсаж» є тисячі відгуків, але я сумніваюся, що їх багато на той самий «Присмерк», і якщо ти напишеш щось цікаве про такий фільм, люди будуть тебе читати, адже всім цікаво, що відбувається у світі кіно.

 

Зараз, незважаючи на фінансову кризу, у світі робиться більше фільмів, ніж будь-коли раніше. У людей є доступ до техніки, фільм можна зняти на звичайну фотокамеру. В той самий час у всіх є можливість завести блог і писати про кіно, одна людина може поєднувати обидві справи: у Франції багато режисерів були водночас і кінокритиками. Пітер Богданович, Пол Шрейдер, є чимало прикладів. Одна людина вдень може знімати своє кіно, а ввечері писати про чуже. Питання в тому, як заробляти на цьому гроші.

 

Яке враження у вас склалося про Одеський фестиваль?

‒ Беручи до уваги, що це лише п'ятий фестиваль - він більш прогресивний, ніж багато інших, що існують значно довше. Головна перевага ОМКФ ‒ це те, що він відбувається в Одесі, в місті, про яке всі чули й куди всі хочуть приїхати. Якби фестиваль відбувався, наприклад, у Мінську, заманити гостей туди було б набагато важче, ніж в Одесу, перлину біля моря. Тут знамениті сходи, які знімав ще Ейзенштейн, багато чудових місць. За 5 років фестиваль здобув собі місце на карті кінофестивалів світу. Але нині їх так багато, тільки-но завершився фестиваль у Карлових Варах, що існує 50 років. Тому знайти свою нішу молодому фестивалю важко, бо всі конкурують між собою за фільми, за гостей. Але ОМКФ, як і Україна зараз, здобуває власну ідентичність. Якою вона буде ‒ залежить від організаторів та від публіки: які фільми вони хочуть бачити. Скільки людей із Привозу подивиться фестивальний фільм? Квіток коштує 50 гривень, що для мене як для британця небагато, але якщо я піду до шашличної через дорогу, за ці гроші я можу купити 3 келихи пива.

 

Аудиторія фестивалю дуже молода, багато студентів, але чи не варто Одеському фестивалю постаратися залучити до перегляду програми людей із трамвая? Скільки людей із трамвая, в якому я їхав учора, подивилися хоча б один фільм на фестивалі? На мою думку, фестиваль не має обмежуватися лише гламурною червоною доріжкою, він має взаємодіяти з містом. Тим більше коли фестиваль проходить у такому місті, як Одеса, де в людей є жага до життя, де проживають люди з різних країн, різних національностей. Місто має брати активнішу участь у становленні фестивалю.

 

В Одесі багато кінотеатрів, можна зробити квитки дешевшими, а можна взагалі влаштувати безкоштовний показ на Привозі, куди зможуть прийти всі охочі. Такий показ був на Потьомкінських сходах, але на такі заходи ходять здебільшого туристи, гості фестивалю. В Одесі живе мільйон людей, 950 тисяч не побачать фестивалю, треба дати їм можливість стати його частиною. Я хочу йти Привозом і чути, як хтось каже: «Вчора я подивився жахливий/ чудовий фільм»...

 

‒ Чи чули ви про київський фестиваль «Молодість»?

‒ Так, я про нього чув, але ніколи на ньому не був. Я знаю, як перекладається слово «молодість» що підкреслює свіжість, експериментальність кіно в програмі конкурсу. Але більшість фестивалів відбуваються не в столицях. Канни, Венеція.. Звісно, в Україні є простір для кінофестивалів, і кожен із них має розвивати свою унікальність. Проблема в тому, що всі намагаються іти за прикладом Каннського, Берлінського, Венеціанського фестивалів, але вони існують уже 70 років. Сучасним фестивалям потрібно адаптуватися до сучасних потреб, і я не маю на увазі показувати цифрове кіно чи перегляд фільмів на смартфонах, я маю на увазі нові способи залучення аудиторії, різної аудиторії.

 

Традиція червоної доріжки зародилася у 1930‒40-х роках, чи потрібно в 2014-му всім робити все однаково? Коли ти приїздиш на Одеський кінофестиваль, маєш розуміти, що це з тобою може бути тільки тут, в Одесі, і про це має свідчити не лише Золотий Дюк із випростаною рукою.

 

Фото - скрін відео з сайту ua.ukrlife.tv

, Катя Чернолуцька, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
10469
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop