Україна змінилася. Провідні політичні сили й найрізноманітніші політики обіцяли нам нову, змістовну, неімітаційну політику - й, відповідно, нову якість виборчої кампанії, нові методи та принципи її ведення. Що ж ми бачимо насправді? А бачимо ми те, що бачили завжди. Можливо, дещо інші масштаби. Україна змінилася, виборча кампанія - ні.

Київ обирає не лише президента, а й міського голову, й депутатів міської ради. Білборди, агітаційні намети, плакати й листівки, наклеєні просто на стіни, паркани й навіть стінки ліфтів, роблять місто барвистим і різнокольоровим. А ще безкінечна політична реклама по радіо, по телебаченню. А ще кілограми агіток у поштових скриньках - у когось із кандидатів глянцевих і різнокольорових, у когось - формату газети. І якщо кандидати у президенти ще більш-менш тримаються меж, то міська виборча кампанія ніяких меж не знає - звичне буяння фантазійного креативу на самісінькій межі здорового глузду, а дуже часто - далеко за цією межею.

Російська агресія, анексія Криму акції сепаратистів у Донбасі - все це стало просто-таки Клондайком для виборчих штабів. "Війна", "мир" та "захищу" - мабуть, найчастіше вживані в агітках слова. Ще Крим, який чимало кандидатів обіцяють неодмінно повернути. Про те, як саме той чи інший кандидат має намір нас захищати, як і протягом якого часу повернути Крим, можна лише здогадуватися. От, захистить, і все тут. Як і під час усіх попередніх виборів, складається загальне враження, ніби Україна - країна дітей нерозумних. Принаймні, політики, партійні штаби й окремі кандидати саме так про нас і думають. Бо, як і завжди, чи не левову частку передвиборної агітації створено в стилі: "Я вас захищу, нагодую, по голівці погладжу й сопельки витру". "Покращення вашого життя вже сьогодні" - це виявилося всезагальним трендом. Та що там трендом - усезагальною філософією! Вибори для дурників - от як це виглядає в цілому. Мрією дурників - от ким позиціонують себе чи не більшість кандидатів.

Ще одним дуже вже популярним словом в агітаційній продукції є "порядок". Що мають на увазі під ним - теж суцільна загадка. 

На моє суб'єктивне враження, під час цієї кампанії телевізійні ролики провідних кандидатів у президенти змінюються частіше, ніж раніше. Чи не більшість витримані у стилі стривоженої глибокодумності - відповідно до поточного моменту. Олег Ляшко так і заявляє "Це - моя сповідь" і розповідає про те, як він пам'ятає обличчя героїв Майдану. Михайло Добкін перелічує жахи іншого роду - мовляв, заводи закриваються, надворі повний колапс із дефолтом, нова влада неспроможна, а от він, Михайло Добкін!.. Олег Тягнибок вирішив повернутися до традиційних, домайданних меседжів етнічного "коріння з діда-прадіда".

Не те що гарантії виконання обіцянок - елементарна логіка подеколи шкутильгає на всі вісім ніг. От виступає якийсь кандидат у міські голови по радіо. Розписує принади мажоритарної системи, обіцяє сприяти поверненню до неї. Аж раптом попереджає: до влади у столиці рветься команда Черновецького, зупиніть її! Повний привіт із поцілунком: як, от цікаво, виборці можуть розгледіти членів команди Черновецького на мажоритарних округах? За специфічним виразом обличчя на фотографіях? А закликів до повернення до мажоритарки в агітації кандидатів - купа.

Це вже зветься повною політичною неадекватністю - або ж розрахунком на неадекватність більшості виборців. Адже мажоритарні округи на виборах у Києві - річ зовсім умовна, кияни навіть не знають, де пролягають межі тих округів. Ба більше: трапляються випадки, коли й агітатори через помилку ведуть свою роботу на території чужого округу. Київ є високоінтегрованим містом: його жителі живуть, працюють, ходять до магазинів, мають друзів і знайомих на територіях зовсім різних виборчих округів, їхнє життя найменшою мірою не проходить у своєму окрузі. Не кажучи вже про кількість населення кожного округу. Тож вести мову про те, що мажоритарних кандидатів "усі виборці знають особисто" - повна дурниця, й уподібнювати мажоритарний округ до такого собі "багатоповерхового села" - дурниця ще більша.

Прикметна - й дивна - риса нинішньої кампанії: мені жодного разу не траплялася реклама Віталія Кличка. Кандидати від "Удару" за мажоритарними округами - так, їхні фотографії поруч із Кличком та Порошенком є скрізь, а от агітації за самого Кличка - немає.

Ще одна прикметна - й сумна - риса нинішньої міської кампанії: всі майже без винятку кандидати звертаються до виборців: "Шановні дарничани!", "Шановні оболонці!", "Шановні подоляни!", "Шановні солом'янці!". От, на жаль, не зустрічав звернень до жителів Шевченківського району, так само як і Печерського - невже "Дорогі печерці й печериці!"? Триває започаткована владою регіоналів тенденція вважати Київ за таку собі область, а міські райони - за міста. Адже всі ми передусім - кияни! А цього слова майже й не зустрінеш. Ще зовсім нещодавно вислів із агітаційної листівки: "Він - корінний дарничанин" якби й не різав вухо, то сприймався б як незвичний. Нинішня кампанія остаточно переконала: киян більше немає, Київ - то сукупність  солом 'янців, деснянців (а чи деснян?), дарничан, голосіївців.

Головне ж, триває започаткована владою регіоналів - нема де правди діти, людей здебільшого приїжджих, причому приїжджих зовсім нещодавніх - тенденція до нищення унікальної київської топоніміки. Адже адміністративні райони - то, знову ж таки, умовні утворення, названі за одним із, і саме одним із, топонімів на території району. Подільський район - це далеко лише не Поділ, а й Куренівка, Петрівка, Пріорка, Кинь-Грусть, Вітряні Гори, Пуща-Водиця. Якби ви ще років п'ять тому назвали Куренівку Подолом, усі одразу би зрозуміли: ви не киянин. Солом'янський район - це Солом'янка, Чоколівка, Караваєві Дачі, Відрадний, Шулявка, Пост-Волинський, Грушки, Олександрівська Слобідка, Монтажник, Турецьке Містечко, Жуляни, Совки. Голосіївський - це Голосіїв, Деміївка, Саперна Слобідка, Нова Будова, Китаїв, Корчувате, Теремки, Берлізові Городи, Пирогів, Феофанія, Мишоловка,  Віта-Литовська, Лиса Гора, Добрий Шлях, Ширма, Забайків'я... Ніколи - ніколи - раніше їх не об'єднували в одне поняття "Голосіїв", а район узагалі звався Московським. А кандидатам і на думку не спадає: вони ж тим самим розписуються, що не знають міста, яким так хочуть керувати, й начхати їм на те місто.

Білборди... Цього року їх менше, ніж бувало зазвичай. Але їхній характер не зазнав найменших змін. Фотографія кандидата, коротке гасло - ото й усе. Бувають варіанти: деякі білборди Петра Порошенка його фотографії не містять, на деяких білбордах (це стосується міських виборів) зображено до десяти осіб, унаслідок чого вони стають абсолютно "нечитабельними": білборд як носій інформації розрахований на миттєве зловлювання тієї інформації, роздивлятися білборд, мов вітрину, мало хто стане. Юлія Тимошенко обіцяла цієї кампанії обійтися без білбордів, але таки спокусилася - щоправда, я бачив лише один.

Що ж до фотографій кандидатів, подеколи постає єдине запитання: чи бачили вони самі ці витвори мистецтва? Олександр Омельченко виглядає так, ніби його розбудили глупої ночі, натягнули піджака й сфотографували, не давши навіть отямитися. Леся Оробець - дуже мила в житті й на екрані жінка - просто-таки нависає над тобою, а вираз її обличчя ніби попереджає: "Я т-тобі покажу!". Більшість же зображень кандидатів - такі, порівняно з якими фотографії в паспорті видаються шедеврами художності. Ані характерів не прочитати, ані в душу не зазирнути, ані особистості не зрозуміти. Безіндивідуальними - от якими є більшість фотографій.     

Ну, й який же то білборд без гасла? Такого, яке, за ідеєю, мало б заохотити виборців тут само кинути все й бігти голосувати саме за цього кандидата? Яке мало б розкрити його самого, його плани, наміри й пріоритети? Від гасел просто-таки мерехтить - ні, не в очах, у голові. "Жити по-новому" закликає виборців Петро Порошенко. Останніми днями білборди змінилися: "Твій голос вирішальний! Час жити по-новому". В даному разі, варто віддати належне, кандидат чітко зрозумів природу своїх високих рейтингів та очікувань виборців і вдало сконцентрував їх в одній фразі. "Я захищу Україну!" - обіцяє Юлія Тимошенко. Казати це після Майдану, де люди самі захистили, вибороли свої права, свободи та надії, перетворювати їх на пасивних споживачів тимошенківської турботи - це, щонайменше, невлучно. Сергій Тігіпко обіцяє "повернути порядок" - тут найбільше бентежить слово "повернути". "Єдина країна. Михайло Добкін. 2014", - сповіщають білборди кандидата-регіонала. Михайло Добкін - то й є така єдина країна, єдина й неповторна? Отут обране гасло найменшим чином не асоціюється з кандидатом.

Що ж до мерських та міськрадівських виборів - тут  теж фантазія буяє. "Київ - наше місто, досить його грабувати". Справедливо, але до чого тут саме цей (точніше, ця) кандидат? "Партія зелених України - життя без сміття". Залишається тільки порадіти за ПЗУ. "Чесний, відповідальний, професійний" - тієї ж миті пригадується чи то радянський фільм "Честный, умный, неженатый», чи то боніемівське "Young, free, single". "Жити по правді". Ну, добре - а далі що? "Мир або війна. Голосуй відповідально!" - це білборд Партії регіонів. Як не проголосуєте за ПР - вам організують війну, це відвертість така? "Мов ковток свіжого повітря, нам потрібні зміни". "Нове - це нове, а не забуте старе". Золоті слова! "Знаю, він не підведе" - це, поза всяким сумнівом, дуже добре, от тільки, як для кандидата, чи цього не замало? Такий-то "пройшов іспит на детекторі брехні" - велика, звісно ж, радість (тим паче коли не сказано, що ж той детектор визначив), але цікавим є, що на білборді написано не просто "такий-то", а "мер такий-то". І, нарешті, шедевр шедеврів: "Благо дарую", - підписано якоюсь Валерією Коновалюк; саме так - "Валерія Коновалюк".

Чинний голова Київміськдержадміністрації Володимир Бондаренко: "Добрий господар у рідному місті". Чесно кажучи, всі ці "хазяї", "господарі", "владики" давно вже, окрім роздратування, нічого не викликають: ми, зрештою, обираємо всього лише міського голову, а не господаря Валахії. А тим часом у найкращих традиціях "міцних господарників" під вибори було відкрито тролейбусну лінію на Мінському масиві. Невеличку - але ж який подарунок виборцям! "Хай би вибори були щомісяця - може, тоді й розвивалося б усе, й будувалося", - цьому сумному жарту вже років із двадцять.

Олександр Омельченко й узагалі вразив: "Поверну Київ киянам". І це виголошує людина, за мерства якої почалося системне нищення старого центру! Людина, що розглядала кероване місто як велетенський будмайданчик свого імені, й нічого більше! З ініціативи й під керуванням якої постав потворно реконструйований Майдан - у стилі "фантазії сільського хлопця про столицю". Хрещатик укрила плитка, що взимку, хоч як її розчищай, перетворювалася на ковзанку - майданівці заслуговують на пошану бодай за те, що розібрали її. Зазнавав прицільного нищення комунальний міський транспорт, натомість насаджувалися африканські матати, позиціоновані як "європейський транспорт". То невже Омельченко йде в міські голови, щоби спокутувати гріхи й відшкодовувати заподіяне лихо?

Ну, й газети, буклети та інша агітпродукція, що її тоннами роздають у наметах, підкидають до поштових скриньок і всучують перехожим на вулицях, загороджуючи шлях. Той самий Олександр Омельченко представлений на них як "містобудівник", "будівничий храмів" і навіть "зодчий". А от пункти з виборчих програм кандидатів у депутати міськради від однієї дуже шановної команди: "Побудова заїзду з вулиці ... на вулицю ...". "Добудова дитсадка". "Встановлення спортмайданчику". "Ремонт дахів будинків" (двох конкретних будинків). "Ремонт дороги на проспекті ...". "Прибирання прибудинкової території та регулярний вивіз сміття на проспекті ... будинок номер ..." - і так далі, й тому подібне. Наголошу: йдеться про дуже поважну команду.

Якщо у президентській кампанії зміни помітити можна - хоча, на жаль, зміни радше кількісного, ніж якісного характеру, то в міській кампанії усе як було, так і залишилося. Й навіть ті, хто проголошує оновлення й очищення, направо й наліво роздають обіцянки-подачки: тротуар підмести, світлофор полагодити, ручку до дверей приладити. Або ж іще один тип обіцянок кандидатів у депутати міськради: "Знищення корупції шляхом люстрації всіх чиновників", "Дитячі садочки мають бути доступними кожній родині", "Прозорість та підконтрольність вищої освіти через розвиток студентського самоврядування", "Вилікуємо МОЗ від корупції. Очищення Міністерства охорони здоров'я від корупційної еліти". І все це - на рівні міськради?

Переглядання агітаційних матеріалів навіть респектабельних політичних сил навіює не те що сум - почуття безвиході. Адже з усіх них випливає: наші політики просто не знають, не уявляють функцій і завдань міської ради! А тому й кидаються то в питання високої державної політики, то у "вивеземо сміття, пофарбуємо листя на деревах" - у дрібні одноразові акції. Концепції діяльності місцевого самоврядування, виходить, немає! Місцеві вибори, формування місцевих рад так і залишаються для наших політиків засобом, а не метою: вони йдуть не місцевими справами займатися, а встановлювати контроль своїх політичних сил над містом. Київ їх цікавить не як місто зі своїми проблемами, а як важлива фортеця, взята в загальноукраїнській політичній битві, що не припиняється ані на мить. Як відвойована точка на карті.

Що ближче до дня виборів, то більше почало з'являтися відверто чорного піару. Один приклад: листівка під заголовком "УДАРне повернення команди Черновецького, або Хто ховається в списках УДАРу". Праворуч і ліворуч - дві колонки з іменами кандидатів за списку "УДАРу", посередині - портрети Медведчука, Януковича, Черновецького та Литвина. Тексти - отакі: "№ 9. Палій Сергій. Людина київських забудовників, екс-власників "Запоріжсталі" регіонала Василя Хмельницького та Андрія Іванова". І - стрілочка до портрету Януковича. Доказово? Але показово й дохідливо. Є й простіше: "№ 11. Рудченко Артем". Ніякого тексту, просто стрілочка до Медведчука. Вихідних даних, зрозуміло, жодних - натомість там, де вони мали б бути, - дрібний текст: "Інформацію взято з відкритих джерел, що опубліковані на сайті видання (зверніть увагу на оцей "сайт видання"! - Б.Б.) "Українська правда". Більше інформації шукайте на сайті видання "Українська правда" www.pravda.com.ua та www.nashigroshi.org". І ще зверніть увагу: посилання, нібито, є, але не на самі матеріали - нуте, спробуйте-но їх там відшукати!

Якщо ж відшукаєте, то з подивом відкриєте: вони далеко не такі категоричні й висувають припущення та застереження, не подаючи їх, мов доведені факти. І цілком справедливо. Один загальновідомий приклад: До 2004 року Ганна Герман, нині народний депутат, очолювала українське бюро радіо "Свобода". То що ж тепер, беремо імена всіх радіосвободівців, що тоді працювали під її керуванням, - і записуємо їх у "люди Ганни Герман", а відтак і в "агенти Януковича"? І, до речі, чиєю людиною ще п'ять років тому вважався сам згаданий у "чорній агітці" Василь Хмельницький?

І ще одна картинка. Залізничний вокзал, головний вестибюль. Біля самого виходу на площу - стіл, на якому табличка: "Штаб координаційної ради Євромайдану". Ще на столі кілька табличок-указівок: "Євромайдан" - і телефони, "Автомайдан" - і телефони, "Розселення" - й телефони. І, у верхньому правому кутку, ще одна табличка: "Правий сектор" - та сама "візитівка Яроша", тільки без імені й разів у десять більша. Під нею - стос газет "Правий сектор", із програмою Яроша. У ній, до речі, лідер ПС виступає категорично проти євроінтеграції, натомість за "україноцентризм" та "багатовекторність". Біля столу - нікого, ніхто не чергує, навіть якщо ви починаєте уважно розглядати матеріали, ніхто не підходить. А тепер уявіть собі: вам таки вдалося вмовити ваших донбаських, а чи навіть російських, знайомих приїхати до Києва й побачити все на власні очі. І от виходять вони з поїзда, заходять до вокзалу, й... отримують найперше враження на київській землі. Далі вже точно можна їх ані в чому не переконувати.