Невеселі картинки

2 Квітня 2007
9579
2 Квітня 2007
17:24

Невеселі картинки

9579
Документальне кіно про правозахист відстояло своє право на глядача. Поки що тільки фестивального.
Невеселі картинки

30 березня – 6 квітня у Києві  триває Четвертий міжнародний фестиваль «Дні документального кіно про права людини «Український контекст».

 

«Я традиційно не бажаю вам приємного перегляду», – такими словами Геннадій Кофман, продюсер фестивалю «Дні документального кіно про права людини «Український контекст», закінчує урочисту церемонію відкриття і запрошує глядачів до перегляду фільмів. Трохи згодом пан Кофман пояснює: «Зрозумійте, ці фільми не мають іншого шансу зустрітися з глядачем – тільки фестиваль». «А телебачення?» – перепитую. Пан Кофман із сумнівом киває головою: «Телебачення – це не для них. Ці фільми не можна дивитися спиною… Тому я й не бажаю глядачам приємного перегляду, натомість –  плідної роботи душі».

 

Справедливості ради треба сказати, що бажаючих «плідно попрацювати душею» в залі було небагато. Хоча з оцінкою присутності не все є аж так однозначно: як відомо, оптиміст каже, що пляшка є наполовину повною, тоді як песиміст про ту саму кількість скаже «напівпорожня». Головним є інше: людей, здається, було трохи більше ніж минулого року, а минулого ж теж було трохи більше, як позаминулого, і, враховуючи специфіку самого фестивалю, то тут ідеться не тільки й не стільки про кіноглядачів, а радше про людей, для яких громадянські права стали героями їхнього «життєвого кіно». І таких людей більшає. Принаймні візуально.

 

Власне специфіка цього фестивалю полягає саме в тому, що головним на ньому є теми, а не фільми – і це треба розуміти, перед тим як заходити в залу. Як відзначають організатори, цього року 100 картин-учасниць із 40 країн було відібрано з понад 200 претендентів, а Геннадій Кофман зазначає: «Я не можу виокремлювати якісь роботи із загалу, бо перелік стрічок, які я особисто радив би подивитися, був би занадто довгим. Мені всі картини видаються надзвичайно важливими». Тобто суспільна важливість, а не мистецька довершеність є критерієм фестивального відбору.

 

Проте, як і кожен справжній кінофестиваль, «Український контекст» є місцем, де зустрічаються школи. В плані журналістської школи надзвичайно цікавим виявився фільм-відкриття: майже двогодинна документалка Клаудіо Лаццаро (Італія) «Спали свій прапор». Фільм про Північну Лігу, яка бореться за відокремлення Паданії від Італії, про екстремальну ісламофобію політичної риторики цієї партії і загалом про найнебезпечнішу для суспільства демагогію – демагогію політичну. Як тут не згадати  черговий демагогічний казус, що прозвучав майже в той самий час, коли учасники та гості фестивалю дивилися «Спали свій прапор»: «Весна – розпускаються бруньки, час розпустити й парламент».

 

Специфіка фестивалю полягає ще й у тому, що треба бути готовим до запропонованих дискусій (цього року в програмі фестивалю велика кількість  позафільмових заходів). Треба бути готовим до того, що ці дискусії будуть схожі на змащування сильно заіржавілого механізму. Необхідно робити похибку на те, що режисери фільмів, правозахисники та глядачі вперше сходяться в одному дискусійному просторі: то тут, то там проявляються неузгодженість в термінології, а подекуди, й нерозуміння основних засад предмету розмову. Очевидною є і різниця тих завдань, які мали перед собою режисери, знімаючи фільм про конкретні життєві ситуації та конкретних героїв, та правозахисники, виводячи окрему проблему на інший рівень узагальнення. І те, що  загострений трагізм чи відвертий цинізм порушень чиїхось прав є для митця основною засадою драматургії фільму, то для правозахисника є приводом до судового позову. 

Приміром, досить дивна дискусія відбулася після перегляду фільму «Гра скінчилася» петербурзького режисера Анни Драніциної, у якій взяли участь сама режисерка та лікар Світлана Побереженець (Вінницька правозахисна група). Темою дискусії було заявлено право людини на приватність. Фільм – це історія найперших учасників російського реаліті-шоу «За склом» (Т
V6). Нас використали, говорили учасники, ми не знали, на що ми йдемо, нас не попереджали, що камери стоятимуть всюди, навіть в душі, ми не уявляли собі, що на нас чекає, що навіть наші розмови з психологом транслюватимуться на весь світ. Так, ми отримали хвилинну популярність, говорять герої, проте ціною важких психічних травм, які не минулися й досі (мама однієї з учасниць розповідає, що тривалий час після шоу її дитина щільно зашторювала вікна – бо їй здавалося, що за нею і досі спостерігають). Саме про фільм, зйомки, історії героїв, які лишилися за кадром, хотіла говорити молода режисерка, для якої це один із перших публічних показів її фільму.

Темою виступу лікаря був інший аспект права на приватність, а саме право… на не вказування діагнозу в лікарняних листах – саме такий позов нещодавно виграла вінницька правозахисниця. Ці дві важливі теми досить погано корелювалися навіть в межах широко заявленою теми. Дотичність цих тем було вичерпано в перші ж хвилини дискусії – скільки позовів із захисту права на приватність було подано учасниками першого реаліті-шоу (жодного) і чи не зверталися вони до правозахисників (ні). Зрештою, діалог з аудиторією, як і варто було сподіватися, переріс межі здорового глузду: черговий виступ когось із правозахисників спровокував хвилю негації в аудиторії: «Я маю право на приватність чи обов’язок на приватність?» і «Чи має людина право продати своє право на приватність?» Фільмові вдалося втриматися на межі – показати наслідки вільного вибору, проте не заперечити самого права на вибір, а от дискусії це не вдался. Власне, це і є показовий момент фестивалю, який би я назвала радше не недоліком організаторів, скільки лакмусом і рівня дискутивної культури суспільства, і його правової культури. Проте фестивальний майданчик є не меншим індикатором намірів суспільства до цієї культури прийти –
step by step, своїми малими крочками...

 

«Український контекст» – це є не стільки мистецький форум, скільки пошук спільного знаменника між мистецтвом і правозахистом, мистецтво на ньому є не ціль, а лише засіб. Проте – засіб надзвичайно вагомий і потрібний. «Мова кіно є найбільш доступною для широкого загалу. Мовою мистецтва набагато легше пояснити людям засади правозахисту і необхідності відстоювання своїх прав», – наголошує Геннадій Кофман на інструментальній функції мистецтва ля суспільства.  

 

Якщо вже говорити про спільний знаменник, то в залі явно бракувало тої самої «іншої сторони», людей від влади, які теж є частиною громадянського суспільства, та ще й тою, з якою інша частина за свої права й бореться. Ні на відкритті, ні на показах не було помічено жодного вископосадовця чи депутата, навіть оголошена в програмі Світлана Зоріна, начальник Головного Управління  культури і мистецтв при Київській міськдержадміністрації, на захід так і не прийшла, вочевидь, забувши попередити організаторів, які вперто викликали її до мікрофону.

 

І останнє. Фестиваль триває. Ще попереду два з половиною насичені фестивальні дні. Ще буде зустріч із класиком польської документалістики, оскарівським номінантом за фільм «89 мм» Марцелем Лозинським – ретроспектива його фільмів, фестивальний показ його прем’єрної стрічки «Як це робиться» та дискусія за участю Костянтина Дорошенка, директора з розвитку ГО «Детектор медіа». Також в програмі фільм Дідьє Кроса «Мої сни ніколи не обманюють» (в рамках програми присвяченій міграції плюс дискусія на тему біженців з українським правозахисником Дмитром Гройсманом, Вінницька правозахисна група). Ще буде майстер-клас білоруського режисера Віктора Дашука та фестивальний показ його фільму «Феміда – жінка легкої поведінки». І, звісно, «Ліза» Тараса Томенка, срібний призер Берлінале…

 

Дуже багато фільмів, які ще не скоро (оптимістично не пишемо «ніколи») покажуть по телевізору. Бо немає в Україні таких телеформатів – «для плідної роботи душі».

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
«Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
9579
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду