Провокативні забавки

12 Грудня 2006
11856
12 Грудня 2006
17:36

Провокативні забавки

11856
І знов не пощастило нашій Зіні! Хотіла на Ромео з Джульєттою подивитись, а їх, бач, знову влада заборонила. Чого ж ця влада так боїться режисера Андрія Жолдака?
Провокативні забавки

І знов не пощастило нашій Зіні! Хотіла на Ромео з Джульєттою подивитись, а їх, бач, знову влада заборонила. Чого ж ця влада так боїться режисера Андрія Жолдака?

 

«Театральне свято!» - мовила журналістка Зіна Підалькіна, вдивляючись в афішу гастролей вистав українського режисера Андрія Жолдака. Привіз він аж шість постановок у рамках «Днів сучасного театру». Серед перших побігла Зіна купувати квитки на декілька постановок улюбленого режисера, а особливо хотіла вона побачити сумнозвісну «Ромео і Джульєтту», за яку кілька років тому Андрія виперли з Харкова, де той керував театром імені Шевченка.

 

«Ґвалт!» - раптом скрикнула вона, побачивши оголошення на київському оперному театрі. Там було зазначено, що «Ромео і Джульєтту» влада заборонила, а натомість буде показано виставу «Гамлет». Не хотіла Зіна Гамлета – жадала Ромео! Велика черга вишикувалась до кас театру. Хтось здавав квитки, а хтось купував. У черзі казали, що харківських акторів не пустив до Києва директор театру, що показ заборонили через епатажність вистави – на сцені, мовляв, актори голяка бігають. Тягар придавив серце Зінине, потемніли її оченята. «Клята цензура... Кляте життя...», - шепотіла дівуля. Схотілось їй дізнатися причини, чому ж так сталося в її рідній Україні, що Жолдак виставу привіз, а ні вона, ні сотні інших київських глядачів не можуть її подивитись.

 

На щастя, Жолдак в «Інтерфаксі» пообіцяв дати прес-конференцію, присвячену цій вельми печальній ситуації. Затиснула Зіна в кулак свій квиток за 15 гривень і попрямувала до «Інтерфаксу». Прийшла, а там Жолдак у центрі сидить і промовляє.

 

 

Андрій Жолдак (оптимістично й усміхнено до журналістів):  Добрий ранок... (після паузи) Тобто ми пізно починаємо. Добрий день. (компліментарно) Журналісти для мене найцікавіші і найсміливіші люди в Україні. Чому я кажу, що журналісти для мене – серйозного художника - важливі? Ви володієте простором космічним, інформаційним і розповсюджуєте інформацію. Так от.  Пройшов рік, як вистава «Ромео і Джульєтта» була заборонена в Харкові. 15-16 жовтня в Берліні пройшла її премєра. Минув рік. Ця вистава не поїхала на фестиваль у Санкт-Петербург, в Мадрид,  не була показана два дні тому в Києві. В Україні існує десь 300 театрів, є велика армія акторів – це наша інтелектуальна еліта. Жоден режисер, актор у цій ситуації не подзвонив і не сказав: «Андрію,  я солідарний з тобою і підтримую тебе». Подзвонили лише пять журналістів і письменник Юрій Андрухович. Він сказав, що будуть заяви з його боку і на Заході, і в Україні, що цензура – це нонсенс. Я - креативний режисер, жорсткий. І можу сказати, що демократії в українському театрі та кіно немає, що митці не знають, що це таке. Якби я дізнався, що у Львові закрита вистава якогось режисера, я б перший подзвонив йому і сказав, що це ганьба. Те, що в Україні сьогодні губернатор якоїсь області не хоче, щоб у театрі була показана така вистава, говорить, що в нас усе робиться за радянськими схемами. Це сором, що такий губернатор у демократичній Україні керує гуманітарними питаннями в одній з найбліьших областей.

 

Тепер про виставу. В першому акті є провокація. Актори ходять голі, Шекспір грається на тлі туалетів, де відбуваються провокативні вакханалії, але з художньої точки зору. Другий акт повністю перенесено в сучасний Харків. І тема вистави про те, що  в Харкові торгують дітьми. Ви знаєте, що ця скандальна історія мала місце. Харків на той час, коли я там працював, був перевалочним пунктом незаконних операцій, повязаних з наркотиками, зброєю  і проституцією. Це один з найбільших пунктів у Східній Європі.  Сьогодні сучасний художник в Україні не має права робити постановки про кактуси і про красу. Він мусить робити мистецтво, яке б таранило суспільство, показувало, що сьогодні відбувається. В наших планах  представити цю виставу у Варшаві і Будапешті. Так само посольство Грузії запросило цю виставу до Тбілісі. Прошу вас, як чесних журналістів, підтримати мене. Преса є преса.  На Заході, коли журналіст повідомляє інформацію такого роду, починаються майже відставки урядових посадовців. В нас Україна не така, але я прошу мене захистити. Невідомо, що відбувається в головах харківського урядового апарату.

 

Слухала Зіна Жолдака, і подобались їй, по-перше, його енергія життєва – адже наперекір обставинам він преться і преться в її рідну, закинуту Богом Україну, - по-друге, здібність перетворювати глухий ватяний простір навколо себе на яскраве й епатажне мистецтво. Та Зіну, на відміну від Жолдака, чомусь не дивувала інертність вітчизняних режисерів, акторів та інших, хто «забив» на рідну країну, де гинуть талант, людяність, громадянський обов’язок і гідність.

 

«Просто дупа!» - вилаялась вона, бо подих перехоплювала приреченість, а душу дівочу отруювала безслізна печаль.

 

Інна Подгородецька, представниця Індустріального Союзу Донбаса, що привіз вистави до Києва (продовжуючи тему конференції): Наша задача была - вернуть Жолдака в Украину. Я считаю, что если мы декларируем свободу в стране, то имеет право на существование выбор. Когда цензура касается телевидения¸ это понятно. Театр же - то искусство, когда не хочешь смотреть - не покупаешь билет. Но те, кто хочет увидеть спектакль украинского режиссера, должны иметь такую возможность.

 

Андрій Жолдак (емоційно продовжуючи): В західних театрах існує велика конкуренція. Кожен театр має свої прапори, майки, прес-службу, слідкує за премєрами інших театрів. Вони, як футболісти: виходячи на сцену, мають задачу зробити виставу кращою, ніж будь де. Постійно ведеться діалог між провідними театрами. Скільки це дає дихання театру і глядачу! (до журналістів) Скажіть мені, які театри в Україні ведуть сьогодні політичний, художній, естетичний діалог? Чи існує сьогодні  конкуренція? Ні. Наш театр - це вже гнила система. На Заході, якщо режисер зробив у великому театрі дві вистави провальні, то він більше не має роботи. Сьогодні в Києві два гіганта національних інтересів – театри Франка і Лесі Українки. Вони мають представляти Україну в європрограмах. Те, що в них відбувається – катастрофа. Я поважаю і Резніковича, і Ступку за те, що ці люди зробили для театру. Але я чесно можу сказати, що вони довели ці гигантські театри до могил, до кладовища. Це факт. Є бізнемсмени, політики, які дружать з цими театрами. Йде кругова порука. (повертаючись до своїх баранів) Раз Жолдак критикує харківський театр, то губернатор захищає його. Тоді кажуть: «вистави Жолдака треба забути. У нас нова сторінка». І харківський театр знову перетвориться на музично-драматичну «Наталку Полтавку».

 

Журналіст: С какой формулировкой был запрещен ваш спектакль? И кем?

 

А.Ж. Письмо прислал директор харьковского театра. (до своєї сестри Каті Жолдак)  Катя, скажи.

 

Катя Жолдак (з останніх рядів слухачів): Формулировка такова: Нарушается эксклюзивное право показа в Украине, и директор театра возражает. 

 

А.Ж. (не витримуючи, до журналістької аудиторії) Вы же опытные профессионалы,  понимаете, что такое директор в областном театре? (показуючи руками) Это маленький червячок, маленький винтик, букашечка в большом механизме. Губернатор каждой области – царь и бог. Как это было при Кучме, при царях и коммунистах. Вы что забыли?  Он дает указания, а потом говорит: «Только я ничего не говорил». Вы что, не знаете? Это же так делалось и делается. Сейчас власти идут на компромисс. Они отпускают спектакль в дальнее зарубежье, потому что его там никто не увидит. Но в Россию и Украину его везти нельзя. (знов переходячи на українську) Я розкажу. В мене контракт був до 2007 року в Харкові. Мене викликали і сказали: «Ти пишеш заяву про звільнення по-хорошому, а за це ми відпускаємо твою виставу у Берлін». А німці вже усе оплатили - 50 долларів добових кожній людині, і готелі дорогі. Це був шантаж. І я  погодився. Якби цього шантажу не було, я б ще досі експериментвав у Харкові.

 

Журналіст: Почему вы не хотите судиться с харьковским театром?

 

А.Ж. В связи с тем, что Украина для меня не является демократической страной, в ней еще развиты бандитские формирования, рекет политический, считаю, что в этой истории нецелесообразно поднимать вопросы права. (суворо до журналістів) Вы можете шире, геополитичней посмотреть на эту проблему? Подумайте, кто стоит за харьковской областью!

 

Інна Подгородецкая: Мы пытались повлиять на ситуацию. Нам никто не отказал, все  говорили: «Пожалуйста, пусть едет!», но при этом не было ни одного письменного подтверждения.

 

А.Ж. (продовжуючи публічні родуми) В мене, як у художника, немає бажання судитися. Нема часу. Я великий художник за кордоном. Тут я різний. У вітчизні нема пророка. Сучасний художник завжди знаходиться в опозиції до влади. Як чесний, я мушу бути в опозиції до Ющенка, Януковича й інших... Якби тут побудували сучасний театр, то я б запрошуав митців з різних крїн, і ми б такі вистави ставили! Була б вистава про мерію¸ про нового мера. Ми б таке накрутили. Але сцени нема. Я за те, щоб ми створили, або відібрали... (зухвало, з гумором) Хай віддають театри.

 

Сміхом залилися журналісти. Зіна ж навіть не загиготіла. Вона безпорадно кліпала очима. Дійство для неї було святом у час чуми.  

 

А.Ж. (переходячи на російську): Тяжело залезть в голову политику украинскому. Меня тут полтора года не было. Но мне как режиссеру его мотивы интересны. Это случай когда все сошлось. По эстетике «Ромео и Джульета» - резкое высказывание. Замредактора «Коммерсанта» Роман Должанский после просмотра сказал, что не знает, в каком российском театре Путин позволил бы показать такой спектакль. Когда я работал над постановкой, думал, что живу в свободной стране, поэтому делал спектакль такой, как хотел. Немцы мне сказали, когда я приступил там к «Медее»: делай, что позволяет немецкое законодательство. А оно запрезает три вещи - детскую порнографию, пропаганду фашизма и нападение на президента. Я репетировал в Харькове как свободный гражданин мира, а мне надели наручники. Художественные. Может их зацепили голые тела, много говна на сцене, где актриса говорит: «Мені 75 років. Я актриса театру Шевченка. Я прожила в гівні». Когда я ставил постановку, в начале у меня были Янукович и Ющенко, я как бы сводил кланы – Монтекки и Капулетти. Как я угадал! Это было в 2004 году, и я показал равносильные кланы. Тогда никто не мог поверить этому, а сегодня они работают месте.

 

Александр Юрченко, юрист (підсаджуючись до Жолдака, і пояснюючи проблему з виставою з точки зору закону): Существует взаимоотношение между тремя сторонами – продюсерское агентство, театр Фольксбюне и театр имени Т.Шевченко. У харьковского театра есть только одно право вывозить спектакль. Он выполняет обязанности по сохранению декорацій и реквизита, по рекламе. Продюсерская компания должна уведомлять за 45 дней и вывозить спектакль на гастроли. В случае с Петербургом и Киевом уведомление было за 45 суток, но спектакль не вывезли. Никто не предполагал, что печать директора повлечет за собой такие последствия. Так как ни директор, ни администрация театра не имеют права запрещать к показу для общественности таких спектаклей. За этим просто стоят большие люди с большими деньгами, которые не хотят показа.

 

І так захотілося Зіні заволати, гавкнути! Дістала її тонку натуру ситуація, коли хтось невідомий нагорі її глядацьку долю вирішує. Страждання дівоче посилювала ще одна подія, що трапилась за день до прес-конференції. Американець українського походження Микола Залевський, що 10 років тому до Америки емігрував, і відтоді забув уже, чому втік з рідної землі, наївно повернувся зі своїми картинами до Києва, щоб показати їх у галереї «Колекція». І змушений був на закритті виставки свої власні роботи красти, наче злодій. Чому? А тому, що регламентованих законом правил, що регулюють стосунки художників і галеристів для галерей, в Україні не існує. І якщо власник галереї якусь роботу вподобає, то може брати в свою колекцію. Просто і безкарно. А що ж художник? Без папірців із підписами й печатками він не може довести, що робота йому належить. Не було папірця на кінець виставки й у Залевського. Не підписав він угоди з галереєю. Почув, що так, без договору, кілька років тому втратив художник Будников у галереї Березницької свою найціннішу картину. Перелякався, бідака, не на жарт. Занервував. Як зухвалий пацан, виніс свої картини з галереї сам. Захоплено дивилася Зіна на її постать у вечірніх сутінках. Мрійливо розмірковувала про Жолдака і про Залевського. Обидва – хвацькі жевжики. На відміну від більшості київських митців, тутешнє болото їм по коліно. Крокують, некеровані ніким, божевільні митці, і йде від них свіжий вітер людської свободи. Ковтала цей вітер Зіна, і ставало її серцю світліше. «Хай буде більше такого», - загадала вона бажання, та й заспокоїлась. Ненадовго, бо новий день ніс Зіні нових героїв.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
11856
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду