Нещодавні прямоефірні телевізійні дебати Юлії Тимошенко з Юрієм Бойком у програмі Анни Безулик «Я так думаю» («1+1») завершилися нічим. Хоча мали принести тріумфальну перемогу Юлії Тимошенко. Оприлюднені нею в прямому ефірі сенсаційні документи й висловлені не менш переконливі аргументи мали б ущент рознести не тільки захист міністра палива й енергетики, а й призвести до негайних відставок Кабінету Міністрів з відкриттям кількох кримінальних справ. І як результат рейтинг лідера опозиції мав сягнути небачених висот.

Але всього цього не сталося. І навіть не тому, що в справу вступив досвідчений і загартований в комсомольсько-партійних баталіях Євген Кушнарьов із примітивними, але переконливо промовленими демагогічними аргументами на кшталт: «Ти сам дурень!»

Так, він суттєво підтримав свого товариша по коаліції, в якого вже й голос пропав і, здається, й ноги під ними почали трястися. Справді, міністр кілька хвилин був у шоці. Та його надзвичайно підбадьорила неймовірно впевнена риторика депутата, який «чесно дивлячись у вічі» Тимошенко й глядачам виголошував заяложені, сто разів використовувані й тисячу разів спростовані звинувачення. Але робив пан Євген це ніби вперше: бадьоро, весело, переконливо.

Проте найцікавіше тут не те, як Кушнарьов когось перекричав чи «передемагогив». Або, принаймні, звів нанівець блискучу домашню заготовку Тимошенко, котра могла б – і таки мала б! – справити ефект, якщо не бомби, то протитанкової гранати, чого цілком достатньо було б для Кабінету Міністрів.

Але навіть якби не було б Кушнарьова з його блискучою політичною риторикою і Юлії Володимирівні вдалося й далі розвінчувати нещасного міністра разом із його ще вищими покровителями, то чи виграла б Тимошенко у цих дебатах?

Ні, таки виграла б! Це точно. Але що? Ось запитання.

Тимошенко чомусь вирішила, що словами можна щось довести. Із дивовижною впертістю з будь-якої трибуни продовжує відстоювати інтереси народу. І викриває, викриває, викриває... Добре, що є кого. А народ її слухає, навіть милується, але голосує за партії олігархів і професіональних демагогів.

У чому причина? Перша відповідь напрошується дуже проста: Тимошенко грає не за тими правилами, за якими грають основні гравці, де супроти лома немає прийому.

Мабуть, це теж правильна відповідь. Але далеко не повна. Тимошенко могла б і сама диктувати правила гри. Та схоже на те, що Юлія Володимирівна ще не повернулася із «фронтових» вуличних баталій до парламентської боротьби. Саме там була сформована надто схожа на секту партія вождя. І в цій партії сувора централізація, роками усталена ієрархія, вузьке супернадійне оточення. Найімовірніше, що це оточення «годує» її такими ж вузькими й супернадійними ідеями й такою ж вузькою, але супернадійною інформацією, котра точно може сподобатися лідерці.

Таким чином, створено певний замкнений квазівіртуальний світ на чолі з «українською Жанною д’Арк». І формально в команди є аргументи, щоб переконати свою лідерку в тому, що вона найкраща.

Пані Юлія блискуче володіє словом, завжди має в запасі яскраві образи й порівняння, часто вдається до метафор. Ми часто чуємо в політичних програмах її сміх, що теорією вважається вершиною майстерності політика у творенні довірливості й правдивості образу. А в результаті більше 50% вітчизняного електорату їй зовсім не довіряє. І ця цифра впродовж уже багатьох років залишається незмінною за винятком кількох місяців очікування дива, коли Тимошенко очолила уряд.

Очевидно, не можна не враховувати реалії вітчизняного соціотипу. Українці досі не люблять переможців. Переможцями на цій землі чимало століть завжди були вороги. Тому українці досі люблять ображених і переможених. Саме вони ставали національними героями. Ці фатальні риси вітчизняної ментальності хоч і змінюються з часом, проте ще довго визначатимуть національний характер. І однією – хай і блискучою! – революцією цього не виправити. Та й революція привела до перемоги того, хто фактично програв у жорстокому політичному протистоянні, й на додаток був фізично знівечений ненависною владою.

Зовсім смішно було б враз почати «корчити» із себе жертву. Але не враховувати психологічні й ціннісні установки народу, який ти прагнеш зробити щасливим, категорично не можна. А крім того слід було б знати й пам’ятати загальне правило комунікації: телебачення, як і радіо, нікому нічого не доводять і нікого не переконують, вони лише розкривають!

Команді Тимошенко, як і їй самій, варто було б помітити, що образ полум’яної революціонерки не має розвитку, він досить статичний. Це – чудова, але застигла маска, яку всі аж надто добре знають і вже наперед можуть спрогнозувати її дії. І особливо слова.

І така спрощеність надзвичайно дивує, адже саме за рівнем інтелектуальності її блок сьогодні практично не має рівних у Верховній Раді. Ось тому й не перестаєш дивуватися як бездарно – інакше й не скажеш! – блок і її лідер просвистіли владу, що вже практично була в руках.

Цікаво, що чи не вперше показав яскравий приклад трансформації власного образу, вміння прислуховуватися до радників, вміння вчитися, радикально змінювати лінію поведінки Віктор Янукович.

Мимоволі спливає думка: що якби Юлії Володимирівні та її найближчому оточенню трохи поменшало б зверхності й знайшлися бажання і вміння Віктора Федоровича вчитися й прислухатися до думки хоча б своїх соратників?

«Події, що розгорнулися після парламентських виборів в Україні виявили надзвичайно слабку політичну культуру. Невміння політиків будувати й вести діалог, невміння вислухати свого опонента, зрозуміти протилежну точку зору, невміння поставити себе на місце свого політичного супротивника, зважити його аргументи – все це визначальні риси неуспіху українського політикуму». Це – цитати зі статті відомого політолога, народного депутата із фракції... БЮТ Дмитра Видріна.

Дуже добре й розумно сказано! Але з цього місця конкретніше й детальніше персонально для Юлії Володимирівни!

На жаль, пані Тимошенко поки не в змозі прийняти загальний політологічний висновок соратника на свою адресу. Вона все ще не може зупинитися й оглянутися. Тільки вперед! Хоч сторч головою, хоч на амбразуру, але вперед. Перемога потрібна вже сьогодні! А завтра – розберемося.

І тут ховається найбільша хиба Тимошенко і її політичної сили. Так, в тактичній політичній боротьбі Юлія Володимирівна діє досить ефектно, але не завжди ефективно, на чому ми вже зупинялися. Проте найбільша вада – це відсутність стратегії.

Справді, чого хоче, крім отримання найповнішої влади, Юлія Тимошенко і БЮТ? Ощасливити власний народ, зробити його заможним і ситим? Чудово! Але про це кажуть усі. Яким чином вона це хоче зробити? Ми знаємо, що один із лідерів хоче цього ж досягти, приєднавши країну до Європи. Інший прагне назавжди помиритись із Росією і вибудувати з нею ефективні ділові зв’язки. Звичайно, і перший, і другий варіант нас не задовольняють, бо вони не самодостатні. Це – не стратегія. Це – «ув’язування у хвіст» чужій стратегії. Але що може запропонувати пані Юля? Поки нічого конкретного, крім банальних загальників.

І навіть у згадуваній телепрограмі, де вона успішно «розтерзала» напівпритомне тіло міністра Бойка, врешті, все пішло в критику й гучні слова, мов у пісок. На слушні волання ведучої: «А що ж ви пропонуєте навзамін (злочинних схем постачання газу до України)?» Тимошенко пропонувала денонсувати всі останні угоди й таким чином повернутися до цін дворічної давнини. «А чому не десятирічної?» – запитає пересічний глядач і буде абсолютно правий.

Здавалося б, нащо в’язнути в проблемі більшої чи меншої залежності України від російських енергоносіїв? Спеціалісти давно вже стверджують, що проблема розв’язується лише швидким розвитком власної видобувної галузі й ефективною системою енергозбереження. Кому, як не пані Юлії, про це знати? Як і про те, що нинішній владний істеблішмент, маючи міцні «присоски» до тієї ж російської газової труби, не зацікавлений у розвитку власної енергетичної галузі.

Отож, на позитивній програмі розвитку стратегічної галузі Тимошенко могла б розкрити власний реальний план модернізації вітчизняного господарства. Але для цього треба не зациклюватися на пошуку дірок у чужих схемах (хоч і без цього не обійтися), а мати свій стратегічний – яскравий, зрозумілий, реальний – план, бажано - узгоджений із відомими фахівцями.

І мати такі плани треба не тільки в енергетиці, а й у інших не менш важливих галузях вітчизняного господарства й суспільного життя. І про ці реальні й суперефективні плани повинен знати кожен старшокласник і кожна домогосподарка. Тоді пасіонарна особистість не буде розмінюватися на «добивання» міністра, котрий застряг у власноруч вибудуваних тіньових схемах. А буде вести свою лінію – толерантну і конструктивну. І на цьому шляху здобувати все більше однодумців і симпатиків.

Не питатимемо чи це можливо. Найшвидше – фантастика. А шкода. Адже коли ще виросте такий могутній політичний гравець на вітчизняній політичній шахівниці?! Тому можна лише пошкодувати, коли талановиті люди не бажають вчитися. Чи не так?