Саме зараз у видавництві „Такі справи” друкується книжка нашого автора журналіста  Юрія Луканова. Вона днями побачить світ і складається із політичних козюльок-епіграм, значна частина яких друкувалася в нашому виданні.  Ми вирішили розпитати автора про нову книжку, але не встигли ще рота розкрити, як автор вже встиг уславити себе як провидця.

- Іще тиждень тому ідея головної козюльки-епіграми книжки однозначно сприймалася як жорстокий стьоб, - каже Луканов -  Я підготував її до друку кілька місяців тому і ніколи не думав, що мій стьоб стане пророцтвом. Власне, про ідею „Колоди від Ющенка” вже писала „Детектор медіа”, коли друкувала чергову порцію моїх епіграм, але я нагадаю. Чим далі була велика жовтнева соціалістична революція – тим більше людей розповідало, як вони з Леніним тягали колоду на суботнику. Але все в історії повторюється. І чим далі відходила у часі велика помаранчева революція – тим більше ставало людей, які із Ющенком тягали колоду. Певна річ, тягали її не в буквальному розумінні слова. І я написав епіграму:

На Майдані за нашу свободу
я тягав із Ющенком колоду.
Раптом знов прийде до влади „Я” –
я скажу: „Колода не моя!”.

І ось нарешті настав час друкувати мою книжку, а „Я” справді має шанс прийти до влади. Це символічний збіг у часі. Анекдот перестав бути анекдотом і стає смішною реальністю.

- Смішною? А що ж тут смішного? Реванш беруть ті сили, які програли на виборах у 2004 році
- Уяви собі, що ти прийшла до школи забирати свою дочку і раптом бачиш там Вовочку, про якого розповідали анекдоти, і цей Вовочка видає щось таке, як в анекдоті. Хіба це не смішно? Так ось я побачив втілення в життя своєї, сподіваюся, смішної епіграми.
А щодо реваншу – то перебільшувати не варто. Звичайно, прикро, що майданівські сили не зуміли сконцентруватися і втілити в життя ті ідеї, що звучали під час помаранчевої революції. Але вже кілька місяців тому стало зрозумілим, що  в політикумі не визріла критична більшість людей, котрі б   прагнули тих змін, на які сподівався Майдан. Надто багато членів парламенту навіть у майданівських фракціях діють так само, як і за минулої влади. Вони нажилися з дерибану країни і хочуть цей самий дерибан продовжувати. Але все ж таки свідомість самого суспільства змінилася. Тому політика стала публічнішою. Чим вона публічніша – тим меншатиме можливість жити дерибаном. На це головні сподівання. Хоча боротьба буде непростою. Але давай краще про книжку.

- Ти вперто продовжуєш писати „козюльки” – саме так називалася  попередня книжка. У той же час ти  недавно написав сценарій багатосерійного документального фільму про НАТО. Тиждень тому надрукував статтю про двох хлопців з Донбасу, яких звинувачували і вбивстві і щодо яких тобі вдалося  домогтися їхнього виправдання. Як поєднуються такі серйозні речі із такими дурницями? Тим більше, що читачі на форумі „Детектор медіа” пишуть, що ці твори не дотягують до належного рівня. Це в тебе хобі таке? Чи тобі не здається, що вони є плямою на твоїй репутації?
- Що головне, а що другорядне – тут сам чорт не розбере. У мене завжди в голові приклад Котляревського, який писав свою „Енеїду” як якусь дурницю, якусь розвагу. Тепер „Енеїда” – це класика. А хто знає чим, так би мовити, серйозно займався Котляревський? Боюся, що тільки біографи. Я не порівнюю себе з Котляревським. Просто, якщо наведу приклад якогось Петрищенка, то він буде малопереконливим.
  Є такий дуже хороший журналіст  Віталій Жежера, який пише на теми мистецтва. Так ось він якось при зустрічі просто задіставав мене, мовляв, як ти міг вигадати таку гидотну назву – „Козюльки”? Він своєю критикою надихнув мене на створення козюльки з філософським осмисленням того, що таке козюльки взагалі.

Наше життя – це застуджений ніс.
В ньому козюльки ми всі до одного.
Хворий лелека туди нас заніс.
Дзьобом тепер виколупує з нього.
 
 Так що критика - завжди на користь. Вона надихає на подальші писання. А відносно того, що читачі пишуть... Ти пригадуєш, коли „Детектор медіа” надрукувала першу порцію моїх
епіграм? Це тоді, коли інші видання відмовлялися  Так ось читачі тоді на форумі накинулися на мене. А одна читачка похвалила і написала таке: „Пане Луканов, не ставтеся до критики надто серйозно. Не всі ж читали „Гаргантюа і Пантагрюеля”.”  Так що одним подобається. А іншим – ні. І це природно. Як до одного, так і другого я ставлюся спокійно. Правда, був один момент, який мені - як медом на душу. На одній тусовці я зустрівся з жінкою, з якою випадково мова зайшла про сміх і з`ясувалося, що вона читала попередню книжечку „Козюльки”,   але під час нашої розмови  не знала,   що я Луканов. А там же не лише епіграми були, але і віршики чорного гумору. Вона сказала, що це просто, як „Брати Гадюкіни”. Я просто очманів від щастя. Вона мені в душу зазирнула. ”Гадюкіни”, можна сказати, – мої натхненники. Правда, надихали вони мене не на епіграми, а саме на віршики чорного гумору.
 А журналістика - вона, як була, так і залишається моїм нутром. Я за своєю природою репортер. А оце недавно наш колега і мій приятель Олег Єльцов сказав, що я можу спокійно помирати. Бо в результаті моїх розслідувань двоє молодих чоловіків, яких безпідставно звинувачували у вбивстві і навіть засудили на 12 і 13 років, вийшли на волю. І це неймовірна подія, оскільки раніше таке було неможливе. Якщо вже когось заарештовували і пред`являли звинувачення  – то він мусив відсидіти. Отож, козюльки мою професійну репутацію не зіпсують.
- Чорний гумор буде в новій книжці?
- Ні, там будуть лише політичні епіграми, які вийшли за останні кілька років. Своєрідний зліпок часу. Героями моїх творів стали політики усіх можливих напрямків, фракцій, партій, угруповань тощо. Якщо там хтось не увійшов, то це лише тому, що не було ідеї, яка б тягла на епіграму. Епіграми, звісно, ядучі. Але я їхнім героям пропоную оптимістичний погляд на них:

Я козюльки злі пишу  – ніде правди діти.
Та герої їхні всі мають порадіти,
що слугують графоману як жива мішень
адже добрими бувають - епітафії лишень.

- Герої не ображаються?
- Мене часто про це запитують. Але я поняття не маю. Адже після своєї книжки „Третій Президент”  я мало спілкуюся з політиками. Я дозрів до того, що не можу сприймати все, що там відбувається, без іронії. Тому і став писати більше іронічних речей, наприклад, під тією ж рубрикою в „Детектор медіа” – „Луканово посміхаючись”.