З 20 по 25 травня в Києві втретє розпочав свою роботу фестиваль документального кіно про права людини «Український контекст», організований "Центром Сучасних Інформаційних Технологій і Візуальних Мистецтв" та Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі дві публікації наших авторів Юрія Луканова та Олександра Курдюка про перші дні роботи фестивалю.

Останнім часом сприйняття суспільством соціальних проблем і цінностей повільно, але впевнено зростає. Мається на увазі не лише діяльність правозахисних організацій чи спілок, але інші зміни – наприклад проект закону „Про соціальну рекламу”, такі культурно-масові заходи, як Дні Європи в Україні тощо.

Постійно пульсуючим ядром соціальної сфери є права людини. І саме ця проблематика об’єднує всі стрічки, представлені у рамках міжнародного фестивалю Дні документального кіно про права людини „Український контекст”. Так наша країна наближається до демократичного суспільства. Крапка, без зазначення зразка, до якого треба тягтись. І, відповідно, активної критики того прикладу. Бо усі не без гріха.

Що нерідко відвертає від різного роду просвітницьких заходів, - то це менторство. Як тільки хтось з трибуни починає повчати і закликати – все, треба починати обмірковувати план втечі. Як сказав Капранов, брат Капранова, за лаштунками цьогорічного конкурсу Книжка року: «не так важко написати книжку, повну „розумних” слів, яку потім схожі за мисленням люди нагородять. Важко написати просто, але так, щоб зачепило». З кіно у нас та ж проблема. Проте вражаючою особливістю Днів документального кіно є його, менторства, відсутність. Неігрові стрічки з 20 країн захоплюють кадрами, фактами, героями, але залишають право висновку глядачеві. Кіно про права людини поважає права глядача.

Відкриття третього, цьогорічного сезону відбулось у суботу, 20 травня. „Сезону”, тому що потім фестиваль перетворюється на мандрівний і показує свою програму у регіонах. Другий сезон, що взяв старт 2005 року, закінчився аж у лютому 2006. Як зазначав на прес-конференції продюсер фесту Геннадій Кофман, глядачі мандрівної програми дуже дивуються, що подібне кіно взагалі існує. При цьому кількість заявок на проведення показів у провінції помітно збільшується. Щодо столиці, то повні зали Будинку кіно промовисто відповідали на питання щодо потрібності і популярності заходу.

Щосезону організатори для відкриття обирають незвичайніший фільм фестивалю. Нашорошуйте вуха, критики Помаранчевої революції! Це повнометражна стрічка американця про наш Майдан: „Помаранчеві хроніки” Даміана Колодія, онука українців-емігрантів. Творець вирішив не приховувати суб’єктивізму і показував революцію своїми очима. Вийшло цікаво і незвично. Ані слова про політику – дві години кіно про події і людей. Хоча автор і намагався додержатись принципу подання думок обох сторін, але акценти все ж «з’їхали» у помаранчевий бік. До речі, за океаном інтерес до стрічки значно більший, ніж в Україні.

Особливість формату фестивалю про права людей полягає у відкритих дискусіях з правозахисниками після закінчення показів. До того ж, діє міжнародне правозахисне журі, експерти якого також постійно відкриті для діалогу.

Докладно писати про кожен фільм просто неможливо, адже у програмі їх майже 80. Скажу лише, що подіями неділі стали „Кока – горлиця з Чечні” Е. Бергкраут, дуже жорсткий фільм про знущання над людьми, тортури, масові вбивства. Іншими словами – про реалії Чечні. Ту правду, яка категорично не проймається російськими громадянами, а тим більше – російськими ЗМІ. „Хімія по-білоруськи” В. Фанайлова показувала доладну ситуацію у республіці з правами людини. Аншлаг був на останній стрічці дня – „Загадці Нарильського повстання”. У залі були і герої фільму: Євген Сверстюк і Євген Грицяк. Показ вражаючої історії про перший страйк у ГУЛАГу, зорганізований українцями, у більшості – колишніми вояками УПА і членами ОУН, закінчився тривалими аплодисментами.

До 25 травня на глядачів ще чекають фільми і дискусії з проблем свободи преси (четвер, фільм І. Чайки „Свобода джинси? Український контекст” з обговоренням проблем преси за участю журналістів), на гендерну тематику (середа, низка стрічок про реалії пострадянських республік), семінари щодо ВІЛ-СНІД, прав дітей, расових меншин та багато іншого. Детальна програма є на http://www.docudays.org.ua.

Проблема більшості фестивалів – постійний потік стрічок, що важко сприймається глядачем. Судити, чи вдалось Г. Кофману разом з експертами подолати її, можна буде лише після закінчення показів. Поки що можна констатувати, що в організаторів є великий досвід, потужний початок і висока місія, яку правозахисники несуть на своїх плечах, залишаючи людям право на висновки, вчинки і власні погляди.