Ще на Старий Новий рік, внаслідок причин, відомих тільки моєму кабельному оператору, я одержав несподіваний подарунок. До звичного переліку каналів додалося два нових. Один із них виявився розважальним румунським каналом, так що більше нічого цікавого про нього я повідомити не можу. Зате другий канал – бракує слів, аби описати мій захват. Він виявився головним каналом білоруського телебачення – “Бєларусь ТВ”. Своїми  враженнями від цього телебачення я вже ділився з читачами друкованого журналу «Детектор медіа». Сьогодні – друга серія – виборча.

“От вони й кажуть: вибори в Білорусі відбувалися з численними порушеннями. Але послухайте, вибори в будь-якій країні повинні проходити, перш за все, відповідно до місцевого законодавства. Виборчого законодавства, очевидно. Чи відповідали білоруські вибори вимогам білоруського законодавства? На нашу думку, відповідали. Безперечно, відповідали. То як тоді можна говорити про порушення? Вибори були чесні, вибори були прозорі”.

Ці слова – синхрон з телеканалу “Білорусь ТВ”, синхрон, що належить одному з членів місії спостерігачів від СНД. Минулої неділі такі синхрони були особливо популярними.

День виборів на білоруському телебаченні був спокійним, без звичних комбайнів і панцерників. Записи концертів, дзюркотіння музики, “Сябри”/“Пісняри”, що співають про світлу, чисту – “білу” – країну. Деколи – під нарізку кадрів з поцілунками коханців на лавках міських парків, родин з дітьми в колясках, літніх пар: розвиток сексуального досвіду середнього класу від залікової до пенсійної книжки. Було кілька старих фільмів, навіть не про Другу Світову війну, від якої влада веде лік білоруської незалежності, – про кохання, про одну з тих не переоцінених вартостей, які не заперечують навіть несамовиті нігілісти-опозиціонери. Прості почуття.

Втім, дійсність (дійсність?) час від часу таки вдиралася на екрани: прямі включення з місцевого ЦВК – скупі зведення кількості виборців, що відвідали дільниці: 20% – 40% – 60%. “Виконайте свій громадянський обов’язок, – чітко артикулює ведуча, – Білорусь робить свій вибір”.

Насправді Білорусь – така сама країна, як і решта. В ній теж, коли зачиняються виборчі дільниці, на телеканалах починаються  “ніч виборів”. Це такий аванґардний театр: є дві дії, день і ніч вибору. Вдень телебачення кохається і співає, вночі – як старий лихвар, труситься над цифрами.

Прес-конференція голови виборчої комісії, бліц-інтерв’ю з головою виборчої комісії – наживо; потім сюжет про те, як голосувала країна. “Дуже добре, що у вас вибори відбуваються у такій доброзичливій атмосфері: люди йдуть на них, як на свято”, – ділиться враженнями ще один спостерігач з Росії. Атмосфера справді доброзичлива. Скрізь накрито столи (“Лукашенко виставляє могорич!”), на дільницях співають народні хори та інші “колективи”. В якомусь містечку навіть голова комісії заспівав перед виборцями, адже за сумісництвом керує фольклорним ансамблем “Вясялуха”, в місцевому клубі.

Кореспондент китайської інформагенції розповідає про важливість виборів у Білорусі для КНР. Кореспондент “Аль-Джазіри” обіцяє, що все буде тіп-топ: “Наш канал – найоб’єктивніший канал у світі. Ми будемо висвітлювати ваші вибори так, як слід, бо розуміємо, який шалений тиск чиниться зараз на вашу маленьку, але таку стійку країну. Це ваш вибір”.

У наступному сюжеті він же розказує, що немає якоїсь універсальної демократії – вона існує тільки у своїх національних проявах. Тому нав’язувати Білорусі західну демократію так само несправедливо, як і нав’язувати її Іракові чи Афганістану. Те, що називають порушеннями  – це тільки особливості національної демократії, незрозумілі чужинцям.

Ми повертаємося до студії, щоб у прямому ефірі поспілкуватися з міжнародними спостерігачами з Америки. “Ось я голосував за Лукашенка, як і всі, бо йому навіть доводити нічого не треба – вийдіть на вулицю, – не робить зі свого вибору таємниці ведучий. – Чого ж ви не приймаєте наш вибір, яке ви маєте, з дозволу сказати, право?”.  Наступні п’ятнадцять хвилин американський спостерігач, який чудово розмовляє російською з помітним столичним акцентом, виправдовується. Мовляв, до чого тут я? Сидять собі десь у преріях, наприклад – в Техасі, два ковбої, п’ють – що там повинні пити ковбої? – а потім ковбой №1 каже ковбоєві №2: “Послухай, №2, тебе не дістали ці білоруси? Мене вони дістали. Я так думаю, вони справжні покидьки, ці білоруси. Гади вони. Вони що, думають, що можуть робити будь-що у цьому світі без нас, №2?” Так, такі люди є, погоджується американський спостерігач, але я – американець, і я вважаю, що вибори пройшли у вас цілком демократично. “Ви знаєте, це був такий духовний акт, акт єднання, я так думаю”, – продовжує спостерігач. Це була велика всебілоруська медитація, і він, як голова представництва спілки конґреґаціоністських церков у Білорусі, може впевнено сказати: білоруси зібралися в астралі і сильним вольовим актом духовного єднання змінили егрегор своєї країни. Вони зробили вибір. Ось і все.

На плазмових панелях за спиною американських спостерігачів рухаються якісь зелені конструкції, які повинні символізувати технологічність каналу, але натомість неодв’язно символізують “Матрицю”.
“Дякую вам за вашу позицію”, – прощається ведучий з американськими спостерігачами.
Через рівні проміжки часу “Білорусь ТВ” передає сюжети-опитування. Журналісти на вулицях ставлять одне-єдине запитання, на яке одержують один із трьох-чотирьох варіантів відповідей. “Я проголосував за Білорусь”, “я проголосував за майбутнє для наших дітей”, “я обрав майбутнє”. Це кодові фрази, фрази-паролі. Їх слід вимовляти, підморгуючи в камеру. Найоригінальнішою виявляється одна бабця: “Я проголосувала за стабільність, і щоб іще більше людей з усього світу приїжджали до нас, жити в достатку та спокої!” Поет-пісняр, автор білоруського гімну, цитує білоруський гімн; вчений-академік каже, що вибрав майбутнє білоруської науки. Голосували і в Чорнобильській зоні: бабусі й дідусі одноголосно зробили свій вибір. “Лукашенко нам так допомагає!”,  – вигукує дідок у драній кухвайці.

Чи цікаво вам, як голосували на батьківщині Мілінкевича? Це таке досить глухе село, де головний кандидат від опозиції, як виявляється, звів собі великий будинок. “А чи допоміг він чимось селу, наприклад, з дорогами?” – цікавиться журналістка. “Ні. Знаєте, він, може, й земляк, але нам чужий. І тим більше не наш президент, не наш вибір”. Батьківщина Лукашенка виглядає респектабельніше, і свого президента там знає кожна собака, не кажучи вже про людей, які пам’ятають його ще в мирському житті. Одна жіночка, через дві хати од якої колись жив Олександр Григорович, цитуючи Ломоносова, порівнює президента з Платоном і Ньютоном.

А ось і сам Олександр Григорович голосує, і на виході до нього навіть підходить дівчинка з екзит-полу. “Так ви хочете знати, за кого я голосував? За Гайдукевича!” – ошелешує її перед камерами президент. Мовляв, за себе – неетично голосувати, а Гайдукевич – тому що депутат, йому вже народ довірив дещо одного разу. Це його вибір.

Наступного дня показують кілька десятків молодиків з біло-червоними прапорами, які підкурюють від вічного вогню на символічній могилі визволителів Білорусі, а Жириновський в прямому ефірі каже, що протести спровоковані Заходом, аби молодь, стоячи на морозі, застудила геніталії, і таким чином було підірвано демографічний потенціал одного зі слов’янських народів.

Мабуть, залишається тільки зрозуміти,  яке ж  з запитань насправді можна було б поставити  у прямому ефірі  білоруського телебечення.  Мало б це  бути запитання  «чи справді білоруський вибір полягав у виборі?».  Або  все ж таки запитання «а  чи були вибори в Білорусі взагалі?». Втім,  ці запитання все рівно менш гіркі,  ніж усвідомлення того, що  результати голосування в Білорусі  є  все ж таки дійсно не результатом фальсифікацій,  а результатом організації  - в тому числі і силами телебачення -   таких виборів, в яких   вибір  не  присутній як такий.