Вчорашні події навколо формування помаранчевої коаліції, заяви Юлії Тимошенко та Романа Безсмертного, дають підстави ще раз проаналізувати можливі варіанти остаточної конфігурації сил напередодні виборів.

Виборча кампанія за участі 45 партій та блоків не надто розпорошить увагу досвідченого українського виборця. Проте було б помилкою спрощувати ситуацію і зважати передовсім на протистояння двох таборів, які сформувалися під час помаранчевої революції. Адже маємо шість фаворитів, які зовсім не схожі один на одного та ще декілька учасників змагань, які є реальними носіями важливих для розвитку країни цінностей.

Помаранчева революція почала процес оновлення політичної еліти, зміну посткомуністичної номенклатури. Разом з тим, не тільки імпульс до оновлення, але й реальні можливості перетворень виявилися обмеженими. Події 2005 року розкрили і загострили масштабні проблеми національного розвитку, вирішення яких потребує особливо високих професійних і вольових якостей представників влади. Водночас, вперше виникла можливість реально впливати на владу, різко зросла обізнаність та вимогливість громадян. Це особливо стосується помаранчевого електорату, що навіть створює нерівні умови боротьби за голоси. Адже з огляду на це розчарування, що поширилося, є цілком закономірним, бо влади, яка б повною мірою відповідала цінностям та орієнтирам Майдану, країна не отримала.

Оцінка сьогоднішніх тенденцій вимагає правильного розуміння досягнень і проблем нової влади, що позначилися за останній рік. Ключовим є питання про реальні можливості, що були в її розпорядженні, про пропорції між її вимушеними і необов'язковими, невиправданими помилками. Сьогодні, коли так багато говорять про необхідність відновлення єдності помаранчевих, варто зробити огляд цих сил, з'ясувати масштаби і природу розбіжностей між ними, оцінити, наскільки вони здатні виправдати надії, які на них покладаються.

Щоб там не думали регіонали чи претенденти на роль третьої сили, поки що пов'язувати з ними сподівання на побудову сучасної демократичної держави не випадає. Значна частина політичної еліти одержала свій статус за правилами авторитарного режиму і її здатність довести свою конкурентоспроможність в умовах поглиблення демократії є сумнівною. Саме така еліта домінує в новій опозиції, але її представники в різних пропорціях представлені і в деяких інших політичних силах. Саме тому, попри непримиренність у риториці, комбіновані варіанти коаліції  є можливими. Отже, ситуація навколо виборів і нова конфігурація політичних сил, що складається зараз і може бути закріплена березневим голосуванням, містить виразний ризик зупинки перетворень на півдорозі, консервації перехідного стану на довгий період. І головною причиною цього може стати не тільки і не стільки слабкість нової влади, а її внутрішня неготовність до глибоких перетворень. 

Помаранчевий табір з самого початку був достатньо строкатим і об'єктивно не міг розвиватися як єдине ціле. Напередодні парламентських виборів його учасники не тільки стали більш різними. Вони стали більш самостійними і за умов реальної плюралістичної конкуренції більш прискіпливо дивляться на умови співпраці між собою та іншими акторами. Тим більше, що формат парламентсько-президентської республіки заохочує до пошуку власного природного і гарантованого місця в партійній системі, що активно формується.

Короткий огляд помаранчевих сил почнемо з Соціалістичної партії, яка займає серед них особливе місце. СПУ в основному завершила перетворення на сучасну ліву партію європейського типу. Набуття повноправного членства у авторитетному Соціалістичному інтернаціоналі, посилення виборчого списку, збереження свого обличчя за час перебування у владі, – все це є ознакою того, що ця партія краще більшості інших прогресувала внутрішньо. Можна говорити також про певні зміни в структурі і загальній орієнтації прихильників соціалістичної ідеї. Партія втрачає частину тих, хто налаштований на рух “назад до соціалізму”, але дедалі більше може спиратися на тих, хто вірить у перспективу побудови в Україні соціалізму європейського зразка. Однак СПУ сьогодні не взмозі розширити свою підтримку у суспільстві, цілком зайняти досить широку соціал-демократичну нішу. Не до неї перетікає  комуністичний електорат. Шанси поліпшити результат 2002 року і набрати більш 7% у неї невеликі. Таким чином, величезний сегмент лівого електорату залишається розпорошеним, а питання про домінуючу ліву або ліво-центристску партію остаточно не закрите.     

Більша частина жовтогарячого табору перебуває на ранній стадії партійного будівництва. Це стосується й “Батьківщини”, яка вже давно знаходиться серед основних політичних гравців, але все ще не набула чітких характеристик з огляду на ідеологію, усталеність прихильників, позиціювання відносно партнерів-конкурентів. Переважно це повязано з великою динамікою суспільно-політичних процесів і глибокою зануреністю в них: значним розширенням чисельності і географії електорату, участю в об'єднаннях та блоках. Водночас, зберігається надзвичайно велика залежність успіхів партії від персонального рейтингу Юлії Тимошенко, а її розвиток – від її особистих поглядів та планів.   

Умови ведення опозиційної боротьби не надто заохочували до створення деталізованих програмних документів. Не існувало таких можливостей і під час швидкоплинного перебування на посаді голови уряду. Адже на діяльність впливали не тільки різноманітні інтереси учасників коаліції, а й суперечливі обставини зміни політичного режиму. Так чи інакше, сьогодні БЮТ пропонує виборцям себе як різновид народної партії і не поспішає позбутися певної ідеологічної аморфності. 

Два політичних лідери – Ющенко та Тимощенко - мають вирішальний вплив на помаранчевий табір. Вони, на даному етапі, здатні організувати чи дезорганізувати, активізувати чи пригасити його діяльність. При цьому позитивний вплив можливий тільки за їх узгоджених дій. Поразуміння між ними було одним з ключових чинників, завдяки яким був ліквідований авторитарний режим. Але задача розвитку демократії є набагато більш складною. Для її виконання потрібно продемонструвати додаткові якості: послідовність, принциповість, зрештою – високу особисту демократичність. Можливо, ще важчою є проблема забезпечення чистоти рядів і піднесення власних команд на рівень нових вимог.

Ще більшою мірою це стосується й “Нашої України”, та виборчого блоку, сформованого під президента на парламентські вибори. Для НСНУ, створеного вже після помаранчевої революції в якості партії влади, обрання “народної ідеології” пов'язане зі спробою успадкувати й обйєднати потенціал декількох партій національно-демократичного і ліберального напрямку. Те, що ця спроба була неефективною – не для всіх очевидна, але дуже серйозна невдача Віктора Ющенко, який передоручив це відповідальне завдання не надто вправним виконавцям. Те, що до НСНУ не пішли ані ліберали – «Партія реформи і порядок», ані націонал-демократи консервативного напрямку, – «Українська народна партія», послідовна спадкоємиця «Народного руху України», не просто послаблює президентську  партію, але й робить невиразною соціальну базу, ставить під сумнів її ідейні підвалини. Як мінімум, можна зробити висновок про те, що вибори 2006 року не стали імпульсом формування потужної сучасної правої партії. Це важливе для політичного розвитку політичної системи країни завдання відкладається. Повторна відмова УНР та ПРП увійти вже в блок Віктора Ющенка додатково підтверджує наявність проблем на правому фланзі і є фактом, який має розглядатися поряд з суперечками між двома провідними помаранчевими силами .

Розбіжності та суперництво між “Нашою Україною” та БЮТ в принципі є нормальним явищем і можуть бути навіть корисними для країни. Перша, – правоцентристська, що орієнтується на прискорення європейської та євроатлантичної інтеграції, при цьому розбавлена прагматиками та насичена чиновниками, які не надто переймаються революційними ідеалами. Тому вона поміркована, готова до компромісів. Друга – дещо лівіша, і більш збалансована щодо геополітичних пріоритетів, така що надає значення опорі країни на власні сили. Водночас, вона обстоює жорсткий курс щодо противників реформ, причому не тільки в опозиції, а й у владі. Перша, хоча й втратила підтримку частини союзників, стоїть перед спокусою монополізувати владу і готова гучно звітувати про успіхи, друга – фактично витіснена з влади, не вдоволена результатами останнього року і голосно нагадує про ідеали Майдану. Симптоматично, що й ПОРА-ПРП демонстративно повторює гасла Майдану, підкреслюючи, що відхід від них є неприпустимим.

Серед трьох лідерів виборчої кампанії Блок Юліи Тимошенко виглядає найбільш послідовною силою, яка обстоює піднесені революцією демократичні ідеї. Це, так само як і прем'єрські амбіції лідера, визначають особливу роль БЮТ в українській політиці на цьому етапі. Тимошенко одночасно критикує «Нашу Україну» за відхід від планів, сформованих під час революції і позиционує себе як головного суперника Партії регіонів. В результаті, позиція БЮТ щодо участі в коаліції є найбільш визначеною, але перспективи – найбільш непевними. Фактично, вимальовується альтернатива: зупинка на досягнутому, консервація сьогоднішнього балансу сил на політичному Олімпі заради стабілізації, дозоване реформування якщо коаліція буде створена без БЮТ чи за її другорядної ролі. Або поглиблення реформ, яке передбачає подальше оновлення політичної та бізнесової еліти, якщо будуть підтримані підходи критично налашнованих помаранчевих.

Президент, безумовно, залишається гарантом того, що повернення до авторитаризму не буде. Однак чи готовий він виявити наполегливість і переборювати перешкоди на шляху системних демократичних реформ, залишається неясним. Це тим більше так, оскільки ні створена під нього партія – НСНУ, ні його неформальне оточення не готові стати рушійною силою такого курсу. До багатьох помітних фігур у президентській команді існують підозри щодо корисливого використання влади. Сам президент не демонструє політичної волі щодо підтримки чистоти рядів своїх соратників, відмови від подвійних стандартів у питанні поділу влади і бізнесу. Він, фактично, погодився зі збереженням економічних і політичних позицій олігархічними угрупованнями, що відкриває перспективу конвергенції провідників двох таборів, які протистояли один одному у 2004 році. Усе це, більш ніж зміст програми, визначає, що президент Ющенко і блок його імені будуть дотримуватись поміркованого реформістського курсу, виявляти готовність до компромісів і, насамперед, прагнути до стабілізації політичної ситуації та свого перебування при владі.     

Такий прогноз грунтується не тільки на реаліях сьогодення, а й на ретроспективному аналізі. Яку роль має намір і можливості відігравати президент Віктор Ющенко в реалізації реформ в найближчі чотири роки? Його повноваження залишаються значними. Разом з тим, виникають передумови для його самоусунення від того, аби нести основну відповідальність за развиток країни. Конституція в її новій редакції передбачає, що президент розділяє цю відповідальність з парламентом та урядом. Політичні обставини, особливо, якщо буде сформована антипрезидентська більшість, також обумовлюватимуть посилення конкуренції в питанні визначення національної стратегії.

Існує чимало ознак того, що Віктор Ющенко, набувши суперечливого досвіду президентства, переосмислює весь комплекс обставин, які привели його до великої політики, визначили його місце у суспільно-політичному житті країни. Належить взяти до уваги, що він довгий час і з важкими роздумами йшов до рішення вступити у боротьбу за вищу владу. Так само довго він вагався перед тим, як перейти в опозицію Леоніду Кучмі, намагаючись якомога довше зберегти можливість стати його спадкоємцем, тобто, отримати владу, практично безконфліктно. Немає сумнівів, що він і в цьому випадку був налаштований на суттєву корекцію державної стратегії, але те, що він вирізнявся помірністю і обережністю – так само очевидно.

Оточення Кучми, взявши курс на посилення авторитаризму і забракувавши Віктора Ющенка як спадкоємця, фактично виштовхнуло його в опозицію. І знову певний час він утримувався від радикальних кроків, воліючи формувати відносно м'яку альтернативу режимові. Тільки жорстке зіткнення демократичних і авторитарних сил у ході виборчої кампанії, особисті випробовування, які довелося пройти кандидатові в президенти Ющенку, перетворили його в прихильника революційних перетворень. Але через рік після Майдану ситуація змінилася і Президент Ющенко, можливо, забажає зробити півкроку назад, повернутися до свого колишнього розуміння тенденцій розвитку країни і ступеня її готовності до радикальних перетворень.  

Оцінюючи можливий вплив виборів на спрямованість розвитку країни, варто мати на увазі, що нова влада ще до них скорегувала курс, узятий рік тому, який відбивав цінності та цілі помаранчевої революції. На цьому етапі демократизація не набула глибини і системності. Було змінено правила гри в політиці і бізнесі, частково перерозподілено можливості і ролі основних гравців, але це мало вплинуло на їхню природу. Багато хто з цих гравців можуть виявитися зацікавленими в консервації ситуації. Відмінності в діях уряду Єханурова в порівнянні з урядом Тимошенко, як і зсув акцентів у діях Віктора Ющенко об'єктивно спрямовані на ослаблення опору і забезпечення контролю над ситуацією за рахунок обмеження планів перетворень. З огляду на це Партія регіонів може виявитися більш зручним партнером, ніж менш гнучка команда Тимошенко. Велике значення матиме те, якою мірою Віктор Ющенко буде орієнтуватися на використання влади як інструменту перетворень. Альтернативою цьому може стати перехід до стратегічної політичної оборони.

Отже, президент Ющенко і його блок, так чи інакше, виявляються ключовими гравцями, здатними перешкодити створенню або, принаймні, блокувати діяльність коаліції реваншу і зберігають за собою право вибирати партнера. Таке вікно можливостей дає Віктору Ющенко гарантії проти політичної ізоляції, ознаки якої спостерігаються після відставки уряду Юлії Тимошенко, коли він залишився в меншості не тільки у Верховній Раді, але й в политикумі в цілому. Однак розширення підтримки, безумовно, буде пов'язано з новими іспитами і ризиками. Вибір між консолідацією союзників і примиренням із супротивниками, за умов, коли одне виключає інше, є дуже важким. Тим більше, що при обох варіантах повної стабілізації досягти не удасться, можливості вести свою гру будуть обмеженими, а частина власної команди виявиться незадоволеною.

Дійсно, як політичний розрахунок, так і настрої в таборі прихильників помаранчевої революції промовляють на користь коаліції «Наша Україна» – БЮТ – СПУ. Суперечливо ставляться до такого варіанту окремі впливові бізнесмени і менеджери в оточенні Ющенко. Їхня активність спрямована як мінімум на зміну формату такої коаліції. Такий формат припускає нерівність учасників, – визнання лідерства Ющенко, висування відданих йому особисто кандидатів на ключові посади, відтискування Юлії Тимошенко, забезпечення особливого впливу довірених осіб президента. Фактично, мова йде про одержання більш широкої підтримки тому компромісному і багато в чому суперечливому курсові, що вже здійснюється. Такий варіант, однак, передбачає неймовірну піддатливість не тільки Тимошенко, але й Мороза.

Достатньо стійкою може бути лише відновлена на новому рівні і з урахуванням досвіду останнього періоду помаранчева коаліція, що буде спиратися на підтримку президента, але відіграватиме самостійну роль. Це має бути коаліція демократичних сил, що безпосередньо спирається на суспільну підтримку і ґрунтується на партнерстві, тобто, формується та діє на демократичних засадах. Отже, для її успішності потрібно не тільки владнати стосунки між лідерами, створити цілісну програму, а й ретельно відпрацювати не тільки політичні, а й правові механізми взаємодії. Як, скажімо розуміти вимогу “Нашої України” визнати Віктора Ющенка лідером помаранчевого табору? Що це означає з огляду на принцип розділу гілок влади? Позиція Романа Безсмертного стосовно того, як реагуватиме президент на створення опозиційної більшості коментується достатньо широко. Врешті Конституція надає президенту конкретно прописані права розпуску Верховної Ради. Але в Конституції немає положень, які б давали йому безпосередні важелі керування парламентською більшістю та урядом. Проте, засади формування коаліції, які запропоновані “Нашою Україною” БЮТ,  «Блоку Костенко-Плюща» та «ПОРА-ПРП», фактично, передбачають саме це. 

Тенденція до примирення в міру наближення виборів підсилюється: продовження пікіровки між БЮТ і «Нашою Україною» збільшує шанси на перемогу опонентів. Ще один учасник, без якого коаліція неможлива – СПУ - так само буде обстоювати свої підходи до програми і складу уряду, але, швидше за все, готова бути прагматичною, а, отже, досить гнучкою. Зафіксований у програмах розкид постулатів – від переважно ліберальних у «Нашої України» до соціал-демократичних у СПУ на даному етапі не є головною перешкодою створення урядової коаліції. Однак відносини між лідерами політичних сил, особливо, між Ющенко і Тимошенко, серйозно ускладнені, а розподіл портфелів і ролей може стати нерозв'язною проблемою.

Останнім часом ми уривками стостерігаємо, як розвиваються дискусії та перемовини між помаранчевими силами. І поки що вони, скоріше, змагаються, ніж конструюють, з'ясовують стосунки, ніж вдосконалюють стратегію. Можна зважити на той аргумент, що не все можливо і доцільно вирішувати до виборів. Але так само не маємо забувати, що демократичні сили мають усвідомлювати власну особливу відповідальність перед суспільством. Якщо у 2004 році помаранчеві змагалися проти авторитарного режиму, то зараз їх дії вимірюються зразками демократичних держав і це значно підвищує вимоги до них. Революційний період закономірно спрощував ставлення до грунтовності та стилю ведення політики, сьогодні слід звернути увагу на ясність стратегії, послідовність, відповідальність курсу окремих політичних акторів.    

Фактично, у помаранчевому таборі зосереджені на суперечностях щодо стратегії і тактики, які демонструють “Наша Україна” і БЮТ. Невиправдано невикористаним залишається потенціал та пропозиції тих сил, які об'єдналися у блоки Костенко-Плюща та ПОРА-ПРП. Передовсім йдеться про УНР, яка найбільш виразно представляє націонал-демократичну суспільно-політичну течію та ПРП, – партію, яка уособлює пошук українського варіанту демократичних і ринкових реформ. Стратегічні завдання національного відродження і модернізації країни, які виразно обстоюють ці політичні сили, мають бути в основі загальної стратегії перетворень, а самі ці сили складають принципово важливі смуги помаранчевої веселки.

Реальне розпорошення демократичних сил є ще більшим. Те, що окремі групи досвічених і знаних політиків не знайшли свого місця у лавах основних помаранчевих сил, свідчить про серйозні вади розвитку демократичного руху. Дедалі більше насторожує брак порозуміння між прихильниками національної і ліберальної демократії. Це є особливо серьозною проблемою, адже обидва ідейних напрями мали б відіграти провідну роль у самоідентифікації і консолідації українського суспільства. Незадовільно вирішується завдання поглиблення співпраці між українськими партіями демократичного спектру та їх європейськими колегами.   

Складна ситуація в помаранчевому таборі не дозволяє повною мірою реалізувати весь його потенціал. Не найкраще структурування на старті виборів, неузгоджена тактика призвели до серьозної взаємної конкуренції. «ПОРА-ПРП» та «Блок Костенко-Плюща», які могли б не тільки поповнити, а якісно посилити вірогідну коаліцію, змушені доводити власну конкурентоспроможність дезорієнтованим виборцям, аби не залишитися на лаві запасних.

Розклад подальшого  руху шляхом модернізації політичної й економічної системи і зміцнення дієздатності держави повинен бути уточненим з урахуванням реальної готовності суспільства і тих викликів внутрішнього і зовнішнього походження, що дали про себе знати в другій половині 2005-го – початку 2006-го років. Але свій обов'язок має виконати й політична еліта. Від неї залежить, що буде більше впливати на життя країни – слабкості чи сильни риси нації, важка спадщина чи творчий потенціал. Якість самої еліти, яка прийде до урядування, залежатиме не тільки від спільного успіху помаранчевих, а й від результатів дискусії між окремими групами цього табору, від готовності залучити до співпраці інші патріотично налаштовані політичні сили.

Олександр Дергачов, політолог, для "Детектор медіа"