На перший погляд, геть усе перекинулося догори дригом в Українській державі. Запеклі супротивники “помаранчевих” звинувачують останніх у зраді інтересів України і прислужництві Москві. Особливо дістається з усіх боків чи не найголовнішому, на погляд критиків, москвофілу наших днів – голові Конгресу українських націоналістів, і водночас – голові НАК “Нафтогаз України” Олексієві Івченку. Самі члени урядової команди мляво відбиваються від нападів і говорять про стратегічне партнерство з Росією. Натомість політики, котрі досі позиціонували себе як найперші “дружбани” Кремля, ведуть мову про захист національних інтересів, про оборону прав українських виробників, про неможливість іти на подальші поступки у газовому питанні російським партнерам, більше того – про “брудну угоду” і “здачу України” в результаті домовленостей “Нафтогаз”-“Газпром”.

Невже ж те, що ми бачимо останнім часом на телеекранах і про що читаємо на шпальтах преси, справді відповідає істинному стану справ? Видається, відповідь має бути – і “так”, і “ні”.

Почнемо з владної команди. Навряд чи там завелися, як натякає дехто з журналістів, ледь не платні агенти Кремля, що у вдячність за відповідну мзду де-факто віддають Росії українські газотранспортні потужності. Більше того: значна частина членів Кабміну чинила (і чинить досі) запеклий опір підписанню таких домовленостей, у яких ігноруються чи не захищаються українські національні інтереси. Що ж стосується тієї частини “помаранчевих”, яка клянеться у своїй відданості всьому українському, але при тому на практиці робить у стосунках із офіційною Москвою якісь неймовірні кульбіти, тут, як на мене, доцільно пригадати міркування знаного українського поета і мислителя ХХ століття Євгена Маланюка. Останній вважав найголовнішою загрозою нашому національному розвиткові не дії зовнішніх недругів і не надмірно москвофільську (чи, скажімо, варшавофільську) політику деяких лідерів України, а властиво внутрішній чинник вітчизняного буття, який зветься малоросійством.

За Маланюком, малоросійство – це соціально-психологічний комплекс, який виникає внаслідок тривалого перебування України у складі Російсько/Радянської імперії і полягає у збереженні поваги (і навіть любові) до всього українського етнічно-фольклорного, часом в емоційно забарвленому вболіванні за долю Української держави, а разом із тим у нездатності практично діяти в ім‘я українських інтересів. “Малоросійство, - писав Маланюк, - це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм”. Важливий чинник малоросійства – це надання переваги чуттєвісті перед інтелектом, емоціональному перед раціональним, звичаєві перед законом. “Малоросійство було завжди хворобою не лише півінтеліґентською, але – й передовсім – інтеліґентською, отже поражало верству, що мала виконувати ролю мозкового центру нації”, - підкреслював Євген Маланюк і застерігав, що не слід плутати малоросійство з москвофільством,  бо ж москвофільство на голову вище, оскільки є “певним напрямом національної політики”, а малоросійство – це втеча і від проявів “неприємної” політики, і від властиво національного у всіх його вимірах (при залишенні безпечних елементів етнографічного). Брак дієвої волі, “варязького стрижня” у синів “степової Еллади” не давав їм тривалий час здобути “державну бронзу”. Або, ще гірше, не давав утримати державність, уже здобувши її, як це було в 1918-21 роках (ці події Маланюк, офіцер-кулеметник армії УНР, спостерігав, як то кажуть, зсередини і до кінця).

Новітнє малоросійство, як виглядає, може цілком поєднувати любов до Трипільської культури, до різьблення дерев‘яних тарелів і до віршів Ліни Костенко з невмінням раціонально вирахувати, що всі вільні (і навіть не зовсім вільні) кошти 2005 року і зараз держава мусила вкладати у розвиток власного видобутку газу та нафти, за рахунок чого вже можна було (як пропонували провідні геологи) за рік додати 20 мільярдів кубометрів газу українського видобутку до загального балансу. Саме така робота, для якої потрібна була залізна воля, щоб змусити суспільство поступитися певними соціальними благами задля стратегічних інтересів, а товаришів по партії -  електоральними бонусами напередодні виборчої кампанії,  робота без риторики і без плачів за долею культури, могла унеможливити ситуацію січня 2006 року і підписання газових угод сумнівного, за оцінками незалежних експертів, змісту. Але чогось лідерам “помаранчевих” забракувало, а далі все пішло-поїхало шляхом капітуляції...

І скільки тепер – пост фактум – не говориться про потребу створити основи енергетичної безпеки України, про створення на її теренах свого варіанту “Силіконової долини” – оази високих технологій – все одно у новітній малоросійській свідомості, видається, у суворій відповідності до розвідок Євгена Маланюка, “саме ім‘я "Україна" стало синонімом якоїсь бездержавної, безієрархічної, безструктурної і, остаточно, безформенної Аркадії, - де тихі води і ясні зорі, де вічно співає соловейко, без перерви квітнуть вишневі садки, а в них у холодку людність перманентно відпочиває по борщах і варениках, і в затишку мальовничі козаченьки невтомно кохають так само мальовничих дівчат...”.

Таку Україну можна любити й оспівувати, можна оплакувати її нещастя, але така Україна не здатна на рівних діяти у сучасному жорсткому світі. А відтак – “капітуляція ще до бою”. Що і маємо, в тому числі – і з боку деяких нотаріально засвідчених націоналістів. Усе спрацьовує ще на підсвідомому рівні.

Що ж стосується москвофільства як певного типу політики, то на цьому фронті, попри різноманітні заяви, без змін. Про комуністів та прогресивних соціалістів розмова окрема; ці партії завжди володіли вищим пілотажем політичної демагогії певного спрямування, серед якої “слов‘янське братерство” і любов до зореносної Москви посідає особливе місце. А от блок “НЕ ТАК” і його ядро – об‘єднані соціал-демократи – продовжують обіймати нішу головних захисників російських інтересів в Україні (як, до речі, чесно проголосив ще влітку 2004 року Віктор Медведчук на партійному з‘їзді). І білборди з закликами “Да” – русскому языку, “Да” – ЕЭП, “Нет” – НАТО, розставлені у ці дні по всьому Києву від імені “нетаків”, краще свідчення цього. А, власне, що їм ще робити? Соціал-демократами партію Медведчука-Шуфрича-Кравчука, схоже, ніхто ані у світі, ані в Україні не вважає, місце в Соцінтерні впевнено зайняли соціалісти Мороза, на ліберальному полі давно намагаються пастися Пінчук і Богословська, тож і лишається політичне москвофільство. Тим більше, що злі язики плещуть про особливі ділові стосунки Медведчука-Київського і Медвєдєва-Московського, засновані не лише на спорідненості прізвищ, а й деяких інших речах. Тому закиди з боку “нетаків” урядовій команді – не більше, ніж риторика, яка поєднується із звинуваченнями у тому, що Україна дуже погано себе поводить у стосунках із Росією.

А от із політичною лінією “біло-блакитних” щодо Москви справді складно. 2004 року вони акцентували увагу загалу на своїй любові до Російської держави і до її влади не тому, що боялися Кремля (чи не єдиним носієм малоросійства у цій команді є Тарас Чорновіл) або щиро прагнули злиття з Росією у ЄЕПі чи де-інде. Просто треба ж було грати на почуттях певної частини електорату. Так само і зараз: слід обіцяти “особливі відносини з Росією” й шалені економічні вигоди від цього, хоча тільки дуже наївна людина повірить у такі вигоди за просто так. Наївних у чолівці “біло-блакитних”, мабуть, мало. Не вижили б, якби були наївними. І тому там, за всієї виборчої риторики, за всіх суб‘єктивних вподобань, добре усвідомлюють: для “донецьких” (а їхніх представників, за підрахунками експертів, у виборчому списку Партії регіонів майже 80%) послідовне проведення москвофільської політики, аж до вступу України в Єдиний економічний простір і тісної інтеграції з Росією, – це швидка економічна, а відтак і політична смерть.

На чому ґрунтується могутність клану, “дахом” якого наразі є Партія регіонів? На вугіллі та металі Південного Сходу України. Всі інші речі (пиво “Сармат” чи трамадол) – тільки доважки. Проте за масштабами діяльності і, відповідно, за статками “донецькі” істотно поступаються їхнім російським колегам. Згадаймо, що за минулий рік перша десятка найбагатших людей Європи, визначена різними західними виданнями, – це російські олігархи. Їхні статки у кілька разів більші, ніж у найбагатших людей України, гроші котрих можуть бути порівняні тільки з грошима “другого ешелону” російських олігархів. Додамо до цього відверту підтримку з боку Кремля російських багатіїв у їхньому просуванні на зовнішні ринки (після справи Ходорковського всі олігархи сусідньої держави абсолютно лояльні до влади – але, як бачимо, дещо мають  навзамін і діють у багатьох випадках під омофором держави). Не забуваймо при цьому, що вугілля Кузбасу у кілька разів дешевше, ніж вугілля Донбасу (навіть разом з вартістю його транспортування до нас). Ну, а у разі створення ЄЕП, додається ще й дешеве екібастузьке вугілля.

Які шанси бодай втримати своє мають “дони”, якщо над ними не буде “даху” Української держави? Жодних. І скільки б вони не клялися у лояльності “кремлівським чекістам”, навряд чи останні настільки наївні, що їм повірять. Зроблять вигляд – так. На час, поки не домоглися своїх геополітичних цілей і не підготували свої кадри до опанування економічним потенціалом Донбасу. Отож, як це не парадоксально, “донецькі” – навіть усупереч своїм суб‘єктивним настановам – мають бути не москвофілами, а патріотами України. Та суб‘єктивні чинники, як ми бачили на аналізі Євгеном Маланюком феномену малоросійства, - річ не остання. “Дони” вміють діяти дуже ефективно (по-своєму, звичайно), і вони б при нагоді значно більш вміло, ніж нотаріально засвідчені націоналісти, обстоювали на газових переговорах національні інтереси, - але що робити зі своїми виборцями і, головне, своїми власними підсвідомими настановами?

Отож і виходить, що “помаранчеві” малороси хочуть, але не можуть, а “біло-блакитні” москвофіли можуть, але не прагнуть у газовій війні захистити українські національні інтереси. Свого часу Майдан змусив лідерів “помаранчевих” діяти на належній висоті. Свого часу інтереси бізнесу змусили “біло-блакитних” воювати за прийнятну ціну на газ із Кремлем. Зараз – виборчий час, і діє інша логіка. Отож “зміни віх” в українській політиці не відбулося, хоча, з одного боку, маємо малоросійський “прояв паралічу політичної волі і думки”, з іншого – нездатність “донів” перестати бути “донами”. І от маємо малоросів, русофілів, малоукраїнців, оріїв-аріїв, ще казна-кого, але критичної маси людей, здатних мислити і діяти професійно та патріотично, здається, немає в жодній провідній політичній силі.

Тільки правда. Але не вся

Багато меду, а замість дьогтю - мовчання

Телеканали у дзеркалі ймовірних українських акціонерів «РосУкрЕнерго»

Серед власників «РосУкрЕнерго» немає жодної української державної структури, заявляє Президент України

Чи може Україна виграти інформаційну війну?

Вибори в Україні і майбутнє українсько-російських відносин. Експертна оцінка. Частина друга

Російські виклики та українські відповіді

Оточення Президента вважає, що Україна виграла газову війну, розпочату Росією

Яке їхало - таке і здибало?