Як відомо, Верховний Глядач і Читач України, а за сумісництвом - і Головний Критик заявив на всі світові російськомовні пресові обшири, зібрані на конгрес у Києві, що опозиції в медіа ведеться краще, ніж владі: «Нас критикують, напевно, більше, ніж будь-кого за всі роки незалежності, тому що ми відкриті. Якщо подивитися сьогодні ЗМІ, телебачення, друковані ЗМІ, сьогодні більше переважає критика, більше чути опозицію, ніж владу. У нас стиль роботи такий, ми не любимо багато говорити, більше робимо».

Можна було б на це саркастично зауважити, що нинішня влада відкрита тією самою мірою, що і ворота Межигір'я (до речі, навколо дач Сталіна паркан був висотою три метри, навколо маєтку Януковича - п'ять, як можна судити з відео, продемонстрованому під час телемарафону 6 червня на ТВі, а навколо садиби найбагатшої людини посткомуністичного простору - кажуть, аж сім метрів, отакий своєрідний прогрес «відкритості»...).

Можна було би піти іншим шляхом - арифметично точно підрахувати згадки про тих чи інших політичних діячів, чиновників та партії у ЗМІ і розбити ці згадки по категоріях відповідно до тональності, тривалості/кількості рядків, повноти висвітлення тощо, і в результаті всі крапки над «і» стояли б там, де і мають стояти (знов-таки «до речі»: у тих моніторингах, що їх проводить «Детектор медіа», чомусь влада та навколовладні політичні й політтехнологічні сили на телебаченні представлені зовсім не у таких співвідношеннях, як це уявляє собі Віктор Федорович...).

Нарешті, можна було би просто згадати, які чутки, плітки і байки обговорює наразі інтернет, хто там фігурує зі знакових чи хоча б більш-менш помітних політичних постатей. Отже, маємо: фотосесію прем'єра Азарова на морських купаннях (у плавках, із дебелим охоронцем і невідомою жінкою, кажуть, особистим лікарем, яка всюди супроводжує голову Кабміну); шекспірівські пристрасті у Верховній Раді, куди там Ромео та Джульєтті (головні герої - депутатка від ПР та депутат від БЮТ, смс-листування яких у залі засідань Ради піддивилися з балкону за допомогою сучасної оптики журналісти); чергову скандальну добудову зайвого поверху будинку у найпрестижнішому київському районі Липки (на вулиці Інститутській, 13-а), як стверджують жителі цього будинку, сином міністра юстиції Максимом Лавриновичем;  жваві танцювальні вправи колись такого хворого і нещасного екс-міністра транспорту Миколи Рудьковського (того самого, що в Париж літав...) в гостях у співачки Валевської; проект дисконтної картки на товари та послуги для членів своєї організації, презентований «Молодими регіонами» (можна буде зi знижкою попоїсти в ресторанах, заправити дешевше авто або ж купити одяг відомих брендів) і так далі - очевидна перевага «партії влади»...

Та проблема, мабуть, серйозніша, ніж висловлювання Головного Глядача й Читача (який там-таки на конгресі з трибуни пообіцяв поспілкуватися із журналістами, а коли ті повірили й кинулися слідом за ним, охорона на 15 хвилин зачинила всіх у залі) і ніж кількість гламурно-скандальних пригод наближених до влади і введених до неї (хоча ця кількість, схоже, вже давно перейшла у певну якість). Справа передусім у тому, що Віктор Янукович, того навряд чи бажаючи, вкотре порушив сакраментальне питання всієї - і світової, і вітчизняної - журналістики щодо об'єктивності та максимально можливої всебічності висвітлення нею подій, ситуацій та тенденцій.

І не просто механічної всебічності та об'єктивності, а таких, які відповідають досить-таки брутальним сьогоднішнім українським реаліям.

Адже у цивілізованому світі політик чи чиновник, котрий постійно і відверто бреше, дивлячись позиченими у Сірка очима в об'єктив телекамери або на мікрофон газетного репортера, дуже швидко викривається експертами, політиками-опонентами і навіть колегами. Згадайте класичний приклад - Вотерґейт. Представники команди правлячої у ті часи Республіканської партії крутилися, мов смажені в'юни, але все ж таки змушені були говорити правду. Ясна річ, не всю й не одразу, але говорити. Тим більше коли до висвітлення розслідування цього політичного скандалу підключився такий впливовий представник мас-медіа, як телеведучий Волтер Кронкайт. І попри неабиякий тиск з боку влади та певних залаштункових сил (які існують за будь-якої демократії) розслідування було-таки доведене до невтішних для президента Ніксона та його команди результатів.

А Ніксон же нічого не приватизував із користю для себе та свого оточення, і дітей з їхніми друзями на хлібні посади не прилаштовував...

Та головне в іншому: чи можливе подібне розслідування - з відповідним суспільним резонансом - в Україні, і скільки часу залишиться в ефірі будь-якого із телеканалів той ведучий, який побажає зіграти роль Кронкайта? Он Сергій Лещенко тривалий час уже розслідує ситуацію із Межигір'ям - що, хтось із телевізійників узявся його висвітлювати, а представники влади - чесно розказувати слідчій комісії Верховної Ради про подробиці приватизації цього вельми коштовного шматка державної власності? Можна тільки сумно посміятися... А це означає, що механізми, які дозволяють ЗМІ бути справжніми мас-медіа, в сучасній Україні просто відсутні. І що об'єктивність у даному випадку полягає у викритті нікчемності влади та її пахолків.

Бо ж, крім усього іншого, Віктор Янукович сказав правду, гордо зазначивши: «У нас стиль роботи такий, ми не любимо багато говорити, більше робимо». Це означає на практиці відмову від громадського обговорення всіх значущих проблем, від постійного діалогу між владою і суспільством.

Ба більше: Верховна Рада за останні півтора роки де-факто перестала бути парламентом, тобто місцем, призначеним бути центром публічного дискурсу з приводу нагальних питань суспільного життя і кодифікації норм вирішення цих питань. Натомість Рада сьогодні - це місце буденного порушення Основного Закону, коли за помахом руки Чечетова присутні депутати від правлячої більшості прокидаються і тиснуть кнопки за принципом «сам-три». Що у цій ситуації робити мас-медіа? Коли у Польщі двоє депутатів кілька років тому спробували голосувати за відсутніх колег, ЗМІ здійняли великий скандал, і цих депутатів виключили з їхньої фракції, поставивши тим хрест на політичній кар'єрі цих «гівнярів» (як висловився щодо них один політик - і суд, до якого звернулися «потерпілі», визнав законним вживання такого не зовсім наукового, але точного терміну!). Українським же ЗМІ залишається або робити вигляд, що все нормально, наводячи «зважені» та «різнобічні» коментарі, - або все ж таки бути об'єктивними і називати речі своїми іменами.

А потім цю позицію - коли притомні ЗМІ, крім усього іншого, змушені брати на себе одну із місій парламенту - акумулювати й ословлювати суспільні проблеми, які стають дедалі гострішими, оскільки влада їх уперто не бажає помічати, - з найвищої трибуни назвуть «критикою»...

Відтак перед українськими журналістами з новою силою постає вибір: бути формально безсторонніми (такими собі «марсіанами») та просто реєструвати й транслювати чужі слова та вчинки, не намагаючись дійти до суті справи, -чи все ж прагнути дошукуватися цієї суті, беручи на себе відповідальність за можливі при цьому гносеологічні помилки та гіпотетичні припущення (неминучі за умов, коли доступ до інформації гарантований радше на папері, ніж на практиці). Тобто - не бути простими реєстраторами подій.

Власне, в Україні бути ними об'єктивно неможливо. Там, де є телекамера, є й шанс більш чемного, ніж у середньому, поводження олігархоохоронних органів із «простолюдом» (зате коли оператор поїде, хлопці відіграються...). Там, де є телекамера, депутати від владної й опозиційної партій вступлять у палку ідейну суперечку, а тільки-но за журналістами зачиняться двері, задоволено заіржуть та підуть пити пиво й облаштовувати свої спільні бізнесові справи. Там, де є телекамера, Віктор Федорович грає роль грізного й мудрого державця (щоправда, часом та сама камера фіксує і його «перли» у цій ролі); що він робить поза зоною дії камери, ми можемо тільки здогадуватися. Одне слово, маємо добрі ілюстрації до концепції Геґеля про видимість та дійсність, до того, що не можна приймати перше за друге і що це сакраментальне друге можливо осягнути тільки шляхом певних зусиль.

Ясна річ, це складно. Бо ж справа не тільки в тому, хто винен і що робити, а й у доборі адекватних меті засобів. У тому числі - і суто журналістських, які будуть ефективно діяти в ім'я свободи в непростому українському соціумі.

Фото - sprotiv.org