Чи варто дублювати українською

1 Лютого 2006
22680
1 Лютого 2006
12:44

Чи варто дублювати українською

22680
У "Детектор медіа" продовжують надходити відгуки на рішення уряду щодо дубляжу фільмів у кінопрокаті українською мовою. Сьогодні ми публікуємо статтю, яка надійшла до нас електронною поштою від Юрія Шевчука.
Чи варто дублювати українською
В Україні новий скандал – нищать український кінопрокат. Уряд Єханурова на п'ятнадцятому році незалежності ухвалив план переведення дубляжу фільмів, зроблених за кордоном, із російської на українську мову. Двадцять відсотків їх загальної кількості до вересня 2006 року, 50 відсотків – до січня 2007 р. і 70 відсотків  - до липня 2007. Чому саме сімдесят, а не сто? Тому, мовляв, що за даними статистики саме такa частка населення України на сьогоднішній день декларує себе українцями. Відтак, крім задоволення культурних потреб україномовних громадян у їхній же державі, які до сих пір вперто іґнорувалися, рішення мало б спричинити здорову ринкову конкуренцію між україномовним та російськомовним продуктом і, нарешті, покласти край мовному насильству, що його зазнає більшість громадян України. Все це за умови, що рішення не залишиться на папері, як було часто до сих пір.

Одначе, всі ці потенційно позитивні моменти, як видно, лишаються поза увагою і прихильною оцінкою тих, хто зараз голосно протестує проти «урядової сваволі». Критиків виявляється значно більше, ніж прихильників. Це й не дивно, бо українським прокатникам, вочевидь, є, що втрачати. Чого доброго, уряд візьме та й почне виконувати власне рішення, а міністерство культури перестане  видавати ліцензії на прокат російськомовного продукту.

Перш, ніж розглядати закиди критиків, зробімо одне суттєве термінoлогічне уточнення: на даний момент в Україні не існує власної системи кінопрокату. Як би не називали себе прокатні контори, всі вони за логікою своєї бізнесової діяльності є філіями російської кінопрокатної монополії. Логіка їхньої діяльності до сих пір була такою, що український кінопродукт на екрани України не допускався і не допускається досі. Якщо я помиляюся, то, можливо, хтось напише, де і коли останній раз український фільм показували у прокаті протягом двох-трьох тижнів, а не на одноразових виняткових сеансах. Поставте в такі умови «Титанік» Джеймза Кемрона і ґарантую вам, що він зібрав би не більшу касу, ніж нефортунна «Молива за гетьман Мазепу», якою з таким задоволенням люблять доводити тезу про нерентабельність українського фільму його закляті друзі.

Так звані «українські», або, ще краще, «вітчизняні» прокатники (невідомо з якої вітчизни) не мають до українського кінематографу, культури, українського державного проекту жодного відношення. Все це для них - пустопорожня і дратівлива балаканина, яка лише заважає їм робити гроші. Ці «вітчизняні» кінопрокатники користуються зробленими у Росії й дубльованими російською ж мовою копіями чужоземних фільмів, заощаджують на цьому великі гроші, сплачують російським компаніям за право показу цих фільмів, а решта, як кажуть попит і пропозиція – жорстка логіка капіталізму доби первинного накопичення. Дуже шкода, мовляв, що  побічним продуктом є подальша русифікація - мовна, культурна, світоглядна, - ми всього-навсього намагаємося заробляти. Така схема кінопрокату - це «кінематографічний газ», фільми за безцінь. Від такого дарунку відмовиться хіба що дурень, або підступний націоналіст. У Москві за дубляж платять грішми, а у Києві - скаліченими людськими душами. Позаяк душі не мають грошового еквіваленту, то про них і не згадують прокатники-протестанти і їхні симпатики.

Нічого дивного в такій поведінці немає. Вона ідеально вкладається у відому кожному політологові-самоуку теорію раціонального вибору. За нею, кожен суб'єкт максималізує власну вигоду до тієї міри, наскільки це дозволяють обставини. До сих пір обставини це дозволяли. Московський кінопрокат панував в Україні неподільно і нахабно, як на власному подвір'ї. Тепер же обставини виявляють тенденцію до змін у бік обмеження свободи дії цих підприємців. Подвір'я бунтує.
Як кому, а мені тяжко симпатизувати і, тим більше, підтримувати діяльність такого «українського» кінопрокату. Читаючи голосіння і протести, питаєш себе – до кого ці люди апелюють за пітримкою і співчуттям. Чи не до тих, кого вони ж до сих пір обкрадали серед білого дня, зберігаючи гарну міну при дуже брудній грі? Чи, може, до простаків, які мали б клюнути на їхні недолугі фабрикації про примусову українізацію, насильство і недемократичність влади. Моральну делікатність свого становища в Україні «вітчизняні» кіно-прокатники самі усвідомлють, тому й така нервозність, що граничить із істерією.

На всіх ринках світу кінопродукт пристосовують до потреб конкретного споживача - його перекладають із мови ориґіналу на мову споживача. Цей переклад у залежності від особливостей ринку, призвичаєнь та іншого робиться у формі дубляжу, субтитрів чи накладання голосу із збереженням голосів ориґіналу. Україна та інші колишні колонії Москви до сих пір були винятком у цій практиці. Культурною та інтелектуальною аномалією. В Україні досі не існує власного суверенного кіноринку. Ми лишаємося  культурною колонією імперії. Покласти кінець цій успадкованій від колоніального минулого аномалії, створити в Україні свій кіноринок і покликане рішення уряду про дубляж.
Зупинімося на конкретних закидах опонентів уряду в цьому питанні. Арґумент економічний. Прокатники, виявляється, є фінансово дуже кволими і не в стані видавати потрібні на дубляж кошти. Відтак вони, особливо малі і середні компанії, одразу ж збанкрутують, залишивши нашого глядача на поталу могутнім американським конкурентам, які, вочевидь, такі гроші видавати зможуть. Як наслідок, українці будуть позбавлені доступу до всього, що не підпадає під категорію голівудського блокбастера, а це незалежні фільми, артгаусне й експериментальне кіно, та загалом неамериканські фільми.

Мені байдуже, хто платитиме за україномовні копії – Київ, Москва, Голівуд чи Бомбей (Мумбай). Головне, аби вони були. Могутні російські прокатні компанії теж були б фінансово спроможні видавати потрібні кошти на дубляж, якщо вони такі зацікавлені економічно в українському ринку. У мене є лише сумніви щодо природи їхнього зацікавлення. Якщо з усіх кінотеатрів України менше прибутку, ніж із кінотеатрів однієї лише Москви, то їм, швидше за все, залежить не на жалюгідних кількох мільйонах гривень, а на збереженні культурної, а через неї і політичної геґемонії над територією, яку вони вважають своєю сферою впливу.

Нові правила гри, які передбачає реалізація рішення Кабінету, сприяли б появі справжнього ринку, як чинника поступу із вільною конкуренцією, багатством пропозиції. Вони б зруйнували нинішню монополію, примітивну, аґресивну і згубну для всяких інновацій. Тепер, при відборі фільмів для прокату, мав би враховуватися справжній комерційний потенціал картини, її здатність привабити якнайширшого глядача, а не лише те, що фільм, якої б сумнівної якості він не був, вже готовий до прокату, бо він російськомовний. Тоді б на ринку з'явилося більше британських, іспанських, польських, французьких, чеських фільмів, а глядач мав би змогу дивитися світове кіно не у потворно викривленому дзеркалі російського прокату. Чим не арґумент на користь тих, хто так зворушливо турбується високою художньою якістю кінорепертуару та підтримує засади вільної конкуренції і ринку?!

Інший цікавий економічний арґумент. Левову частку прибутків від кінопрокату в Україні, виявляється, дають східні та південні реґіони. Це за їхній рахунок «український» прокат і тримається на плаву. За відсутності україномовних фільмів дивно, якби це було інакше. Припускаю, що багато кіноманів просто тому і не ходять у кіно, бо не бажають дивитися американські, французькі, італійські фільми російською мовою. Дозволю маленьке зауваження, тяжко стриматися від реготу, коли чуєш, як, скажімо, Роберт Дe Ніро, Дастін Гофман,  Ален Делон, Катрін Деньов чи Кармен Маура, не моргаючи оком, говорять російською. Це так само смішно, коли б Алла Дємідова, Рєната Літвінова чи Нікіта Міхалков заговорили б англійською, французькою чи італійською. 

Поява україномовних дубляжів може дати величезний поштовх відвідуванню кінотеатрів на заході, центрі і навіть сході України. Прихильники арґументу про кінонерентабельність заходу країни не спираються  на якісь соціологічні дослідження споживчого потенціалу україномовних частин України. Тим часом цей потенціал може виявитися великим.

Особливо промовистим є психологічний арґумент, згідно з яким глядач сам не сприймає фільмів українською мовою. Вони для нього начебто неприродні, смішні, дикі, чи ще щось подібне. Ті пані і панове, які стверджують це, переносять власну українофобію та відразу до української мови на всіх кіноглядачів України. Дякую за відвертість панове, з вами все зрозуміло. Маю для вас новину, у демократичних суспільствах людей, що пропагують зверхність однієї культури над іншою просто піддають суспільному остракізмові, ізолюють як заразну недугу. У цьому сенсі Україні ще далеко до демократичних суспільств. А щодо нібито несприйняття української мови глядацьким загалом то варто не поспішати, а подивитися, як сприймуть якісно зроблений український дубляж  спочатку і через років два-три. Пригадую як аналогічний арґумент висували у 1991 році опоненти повернення одному із обласних центрів Волині його української назви Рівне. Мовляв «Ровно» це природно, до нього всі звикли, а «Рівне» - це дико, смішно, а на додаток і коштовно, економічно невиправдано. З

Зараз все це викликає посмішку. Якісний переклад телесеріалів українською давно і переконливо спростував фабрикацію про нібито мовну українофобію вітчизняного кіноглядача. Не кіноглядач, а ті, хто представляє його в таких спосіб,  українофоби.
Висловлюються теж побоювання естетичної істоти. Бачите, в Україні зараз  немає добрих акторів, а як є, то вони рідко володіють доброю українською мовою. Відтак, зроблений із залученням власного ресурсу дубляж буде на сміх курям. Тут тяжко не погодитися. Загальна культура мови серед акторів катастрофічно низька, а володіння мовою не вважається першою само собою зрозумілою вимогою акторського професіоналізму, як це має місце в інших культурах. Не вірите? Сходіть до Молодіжного театру на Прорізній, чи академічної (sic!) української драми, де обов'язково почуєте стільки акання, цикання, дзикання і фикання, що легко повірити, що ви де завгодно, тільки не в українському театрі.

Ця ж проблема існує і у фільмах. Мінкультуризму вимагає української мови у фінансованих ним проєктах, а наші фільмарі не можуть спромогтися на добру, відтак користуються або поганою, або ж роблять дедалі більше «німих» фільмів, де мови взагалі ніякої не почуєш.
Вимога дублювати українською, за умови її послідовного і неухильного впровадження, за ніч створить серйозний попит на талант, україномовний талант, десятки, як не сотні робочих місць. Те, що нині в Україні тяжко знайти професійних акторів, не означає, що у нас немає талантів, які можуть швидко опанувати потрібний фах. Попит за ніч створить пропозицію. Порожнеча, яка штучно підтримується ситуацією, що існує з 1991-го, ні з 1896 року, і не через «стихію ринку», яке це дехто шахраювато намагається подати, а через брутальну й послідовну політику русифікації, ця порожнеча дуже швидко заповниться новим талантом. Це станеться не через адміністрування уряду, а через зміну тих самих ринкових умов, через усунення ґротескової аномалії, коли культурні потреби сімдесяти відсотків населення нахабно іґноруються.

Нічого подібного на інших європейських кіноринках не існує. Дублювання українською - це крок до європейських цінностей, це вияв пошани до культурних потреб мільйонів українців.  В іспанській провінції Каталонія із населенням менше семи мільйонів, ніхто не ставить під сумнів доцільність випуску власних фільмів каталонською і  субтитрування нею ж чужих фільмів. Але ж то провінція Іспанії, а це - незалежна Україна. Як можна їх порівнювати!
Дублювання українською швидко створить не лише попит, але й пропозицію. В університетах, де готуються фахівці з кінематографу – режисерів, сценаристів, акторів,  і т.д., - нарешті почнуть серйозно викладати українську мову, а самі студенти знатимуть, що володіння нею відкриває можливості для кар'єри в Україні. Чи не саме цього бояться ті, хто, усупереч приписам політичної коректності, не можуть стриматися від кривляння, коли імітують, як би за їхніми уявленнями мав звучати україномовний дубляж.

Дивно, що у дискусіях навколо цього рішення уряду майже не згадують про інший, значно дешевший, варіант розв'язання питання - чужоземні фільми, за винятком російських, можна субтитрувати. Всі знають, що так роблять у Сполучених Штатах, Канаді, Великій Британії, Іспанії, Польщі, ба навіть дедалі частіше у Франції, яку у кінополітиці любила копіювати Москва. Поціновувачі мистецтва кіно навряд чи погодилися б дивитися фільми Фелліні, Альмодовара, Ґодара чи Вуді Елена, у мовнокастрованому варіанті. Навіть найвищої якості дубляж не здатний передати розкішний культурний колорит цих митців. Українці не гірше читають від інших народів. Однак я не пропоную скрізь замінити дубляж на субтитри. Дублювання – це чудовий спосіб утвердження української мови, і від нього не можна ні в якому разі одразу відмовитися. Тим більше, що нашого глядача надто до нього привчили. Зате для артгаусного продукту, експериментального, малобюджетного, неголівудського фільму субтитри - це оптимальний спосіб не лише з економічної, але й з естетико-художньої точки зору. 
 
Важко не погодитися із тими, хто закликає уряд піти далі адміністрування та матеріально продемонструвати серйозність своїх намірів. Уряд повинен видати гроші на створення в Україні власних потужностей дублювання та субтитрування фільмів - чужоземних українською мовою, а українських - англійською, французькою, іспанською та іншими світовими мовами, і, на додаток, звичайно ж, російською - для російського ринку. Ідеально було б, якби ці кроки робив не уряд, а український промисловець, чи, скажімо, новостворена Асоціація кінопродюсерів України, що має візію і відчуття обов'язку перед власним народом та місії перед майбутніми поколіннями. Перехід до українського дублювання стане парадигматичною зміною для кінематографії й узагалі для української культури. Це створить сприятливі ринкові умови для появи і розвитку українського  кіноринку, плідне духовне оточення для творчості на екрані та в літературі.

Три джерела та три головні проблеми на шляху до дубляжу фільмів українською мовою

Кіна не буде з 1 вересня?

“Кіна не буде?”




Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Нью-Йорк, для "Детектор медіа"
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
22680
Теги:
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду