Специфічну весняну поведінку довічного білоруського президента, звісно, можна пояснити багатьма факторами, але нині всі ці фактори вилилися в гоніння на незалежних журналістів, котрі не бажають миритися з утисками свободи слова з боку режима Олександра Лукашенка. Міліція влаштувала справжню облаву на білоруських опозиційних журналістів. Так, було проведено обшуки в квартирах журналістів сайту www.charter97.org та газетах «Народная Воля» і «Новая газета». Крім того, опозиціонерів періодично викликають на допити.

А силами ветеранських організацій розпочато масову піар-компанію стосовно популярного інтернет-сайту «Белорусский партизан», який вважається одним із найкращих у висвітлюванні новин Білорусі та життя її владних еліт. Останнім часом «Белорусский партизан» опублікував низку статей про закулісну боротьбу за вплив, що ведеться білоруськими спецслужбами.

Схоже, саме це й призвело до позбавлення білоруського громадянства відомого журналіста Павла Шеремета (колишнього керівника кореспондентського пункту російського телеканалу ОРТ в Білорусі), котрий нині живе в Москві і має також російський паспорт. Як підкреслив сам Павло Шеремет, він отримав листа з посольства Білорусі в Москві з інформацією, що його було позбавлено громадянства Республіки Білорусь. Але в листі не було вказано причини такого рішення. До слова, подвійне громадянство не заборонено за законами Білорусі. Багато людей там мають ще й паспорти російські, польські чи литовські.

Павло Шеремет опинився не в поганій компанії. Адже в роки радянської влади подібні методи досить часто застосовувалися для «лікування інакодумців». Подібна доля спіткала в СРСР письменника Олександра Солженіцина, поета Йосипа Бродського, режисерів Андрія Тарковського і Юрія Любімова. А хто сьогодні згадає імена чиновників, котрі приймали такі ганебні рішення?

Якщо тепер лукашенківська влада розповсюдить чутку, ніби громадянин Росії Павло Шеремет співпрацює з російськими спецслужбами з метою керованої заміни Лукашенка на посту президента, то після цього вона зможе, спираючись на цю чутку, закрити в Білорусі доступ до сайту «Белорусский партизан», як і до будь-якого орієнтованого на демократичні зміни в країні сайту. Які нібито є ворожими національним інтересам Білорусі, народові Білорусі, вищим державним інтересам Республіки Білорусь і, звісно ж, самому Олександру Лукашенку.

Що подібний сценарій розгортання подій цілком може бути реалізовано, свідчить заява Лукашенка щодо обшуків у незалежних журналістів Білорусі: «Я останнім часом все більше і більше спостерігаю за ситуацією в ЗМІ, наших, російських. Недавно піднявся гамір довкола сайтів деяких опозиційних газет, журналістів. Найближчим часом після експертизи ми вас з нею ознайомимо, тому що центри цих опозиційних кланів знаходяться в Росії». Також президент Лукашенко сказав: «Які б інсинуації не розгорталися довкола проблем, котрі існують і існували завжди, навіть за радянських часів, у нас вистачить рішучості, щоби реалізувати завдання, що стоять перед нами». У тому, що в Лукашенка вистачить «рішучості», можна не сумніватися, адже свого часу чимало опозиційних політиків, котрі створювали проблеми його владі, зникли безслідно.

Чутки, що Павло Шеремет співпрацює зі спецслужбами, лукашенківський режим поширював ще 1997 року. Як нагадав сам Павло Шеремет, «в серпні 1997 року, коли я сидів у гродненській в'язниці і було арештовано відразу 8 співробітників ОРТ, Лукашенко заявив, що я працюю на іноземні спецслужби. Потім він сказав, що я входив до групи литовських терористів, які нібито готували на нього замах у Вільнюсі. Так що не треба позбавляти мене громадянства, аби закрити доступ до сайту».

Хоча подібну ситуацію можна було повністю передбачити. Оскільки недалекі функціонери лукашенківського режиму хоч чимось намагаються зробити зле творцеві сайту, інформація з якого постійно розбурхує білоруське застійне болото. Варто згадати, що раніше білоруська влада позбавила громадянства Олександра Ступнікова, Михайла Подоляка, Андрія Суздальцева.

Прагнучи створити в Білорусі королівство Кривих Інформаційних Дзеркал, режим Лукашенка веде неоголошену війну зі ЗМІ, намагаючись знищити тих, кого жодними із доступних йому методів не вдалося приручити. Хоча сам факт позбавлення Павла Шеремета білоруського громадянства лукашенківським режимом можна спробувати оцінити і з позитивного боку. Це своєрідне визнання Лукашенком якості професійної журналістської роботи Шеремета. Адже якщо противник вдається до недозволених прийомів, це означає, що ви становите для нього реальну загрозу. Павло Шеремет білорус не за паспортом, а за способом мислення і відданості своїй батьківщині, котра потрапила під диктаторське правління. А режим ще раз тупо показав свою дріб'язковість і боязкість.

Можливо, варто звернути увагу на дивну «логіку» вибудовування звинувачень Шеремету. Так, наприклад, якщо в 1997 році, коли Лукашенко зарахував Шеремета до агентів іноземних спецслужб, то він, швидше за все, мав на увазі західні спецслужби. Оскільки в Заході він бачив тоді головну загрозу його владі й на той час він навряд чи наважився би публічно мати на увазі російські спецслужби. Можна передбачити з дуже високою мірою вірогідності: тепер Лукашенко підозрює, що головна загроза його владі надходить саме з Росії. Якщо Лукашенко має такі підозри, він може остерігатися сайту ««Белорусский партизан» (редакція якого розташована в Росії) і його редактора Шеремета не стільки тому, що вони перебувають в опозиції до Лукашенка, скільки тому, що підозрює в їхніх діях руку російських спецслужб. А значить - підозрює в них один із інструментів російських спецслужб по керованій заміні Лукашенка на посту президента Білорусі.

Водночас можна припустити, що, на відміну від сайту «Белорусский партизан», в сайті «Хартія97», на який лукашенківська влада теж нападає, білоруський президент підозрює руку Заходу, особливо США, і бачить в цій руці меншу загрозу своїй владі, ніж у руці Москви. До того ж якщо навіть Лукашенко хоче закрити сайт ««Белорусский партизан» лише через його опозиційність, йому простіше закрити доступ до цього сайту без особливого шуму з боку Європейського Союзу і Заходу в цілому за умови, якщо він змальовуватиме цей сайт і його головного редактора Павла Шеремета як таких, що працюють на російські спецслужби зі стратегічною метою підпорядкування Білорусі чиїмсь певним інтересам у путінській Росії. Поки що «чиїмсь інтересам», оскільки навряд чи нині Лукашенко ризикне відкрито протиставляти Білорусь російським інтересам у цілому. Як він фігурально каже, «росіяни ні при чому». А оскільки нині Лукашенко в сильних контрах із вищою російською владою, то чом би йому не показати їй, що саме він є в білоруському домі хазяїн?

У будь-якому випадку лукашенківській владі наразі куди простіше подавати «нетямущим» громадянам Білорусі й Заходу Шеремета як агента російських спецслужб, якщо показувати його лише як громадянина Росії. Також режиму буде куди простіше обмежувати в'їзд Шеремета до Білорусі, якщо він буде лише громадянином Росії. До того ж, хіба не приємно зайвий раз завдати удару по противникові?

Втім, Лукашенко не лише контролює розгром, але й безпосередньо ним керує. Адже він керує абсолютно всім у Білорусі. Навіть будівництвом свиноферм в агромістечках, вказуючи скільки їх має бути і в якій термін їх має бути зведено. А тут не свиноферми, а «п'ята колона», яка, за його словами, хоче зіштовхнути і зруйнувати владу.

В зв'язку з катастрофічним браком грошей (Білорусь сьогодні скочується до боргової ями) страх за свою персону штовхає Олександра Лукашенка на подібне «полювання на відьом». Адже добре відомо, що напад - найкращий захист. Лукашенко діє за сталінським принципом: є людина - є проблема, немає людини - немає проблеми. Цей принцип працює і відносно неугодних режиму сайтів і журналістів. І за ціною довічний президент Білорусі не постоїть. Адже варто пригадати, як він говорив свого часу, що «відстрілюватиметься до останнього патрона». В цьому вся «логіка» його вчинків. Диктатор намагається вижити за будь-яку ціну, тому і прагне нейтралізувати всіх, хто стоїть на його шляху і заважає насолоджуватися необмеженою владою.

Але найстрашніше, що владу Лукашенко добровільно і, найшвидше, без крові нікому не віддасть. Тому його приклад мав би насторожувати українців. Оскільки, як уже зауважили чимало експертів, президент України Віктор Янукович вже в перші місяці намагається багато в чому наслідувати свого білоруського колегу. Янукович так довго чекав на владу, що вже ніби прикипів до неї, і так само прагнутиме, щоб вона вже більше ніколи не вислизнула з його рук. Тому введення цензури в Україні та інших антидемократичних елементів владою «януковичів» цілком логічно вписується в модель наслідування варіанту правління білоруського режиму.

Наразі вивчення досвіду білоруських засобів масової інформації і боротьби журналістів не лише за свободу слова, а й власне банальне виживання, стає в Україні як ніколи актуальним у зв'язку з настанням «льодовикового періоду» в демократії і свободі слова. І, власне кажучи, не так важливо, на який саме період установлюється цей «льодовиковий період» в Україні. Чи на місяці, чи навіть на роки. Оскільки в будь-якому разі перед українськими ЗМІ постають без перебільшення завдання надзвичайної складності.

Якщо в попередні часи - роки своєрідного застою і деградації кучмізму й так само «п'ятирічки безчасся» Віктора Ющенка - українську журналістику було суттєво деформовано (можливо, не стільки безпосереднім авторитарним тиском, як спокусою до сервільності і банальним підкупом, бо провідні телевізійні канали і паперові ЗМІ були майже цілковито оптом і вроздріб приватизовано крупним олігархічним капіталом), то і в «дольодовиковий період» ареал незалежної журналістики був надзвичайно малим.

Тепер і цей ареал стрімко, як «шагренева шкіра», зменшується. І, на мій погляд, перед журналістами в Україні постають, у першу чергу, як завдання створення нових майданчиків для самореалізації і донесення до суспільства своєї надзвичайно важливої стратегічної продукції, так і завдання самоорганізації - утворення нових дієвих незалежних асоціацій, спілок чи інших структур, котрі зможуть не лише надати інфраструктуру для нормальної діяльності незалежної журналістики, а й захистити журналістів від тиску нової влади, яка поки що не встигла (принаймні в резонансному сенсі) створити суттєві прецеденти, але тонкий натяк прем'єр-міністра про його сподівання на різке порозуміння журналістів, а також узурпація в силових структурах і використання їх проти інакомислячих в політичному і бізнесовому сенсі, свідчать, що справа «роботи» цих органів із журналістами - лише питання часу.

Фото - www.ng.ru