Сьогоднішній світ навиворіт

29 Жовтня 2008
7035
29 Жовтня 2008
15:12

Сьогоднішній світ навиворіт

7035
Сьогоднішній світ навиворіт
«Сьогоднішній світ – це і є медіа. Нічого крім медіа в ньому вже немає», – заявив у липневому вступному слові до журналу «Детектор медіа» його головний редактор Євген Мінко. Саме тому, що я погоджуюся із правдою цього твердження, у мене одразу виникає бажання вивернути його навиворіт.
 
А тут випала чудова нагода – минулого місяця я опинилася в альтернативному світі, відвідавши Единбурзький театральний фестиваль Fringe. Якщо вважати медіа тілом сьогоднішнього світу, то спалахи підсвідомого цього світу, відображення його душі, можна побачити щороку в дощовому Единбурзі.
 
Протягом серпня столиця гордовитого острову призупиняє своє існування старовинного, трохи провінційного містечка із півмільйонним населенням переважно корінних шотландців і перетворюється на справжнісінький Гоґвортс – заполонене чаклунами та міфічними істотами місто магії. Не дивно, що саме тут народився Гаррі Поттер, саме у кафе Elephant House із казковим видом на Единбурзький замок Джоан Ролінг написала свої перші дві книги за чашкою смачної і (у нефестивальні дні) дешевої кави.
 
Під час фестивалю кожен знайде собі щось цікаве у столиці Шотландії, бо тут є із чого вибирати: сатира і драма, фізичний театр та концерти етнічних ансамблів, кабаре і Шекспір, музика, спів, танці – для дітей, дорослих і тих, що мали б уже бути дорослими. Сотні приміщень різного розміру та походження (як придатні до цього, так і не дуже) перетворюються на сцену і глядацьку залу. Паралельно із театральним відбуваються мистецький фестиваль, фестиваль політики, духовний фестиваль, фестиваль книги, фестиваль ювелірної справи... Насправді важко придумати напрямок культури, який би не мав свого власного фестивалю чи принаймні сцени на острові.
 
Протягом п’яти днів ми з чоловіком, у котрого в той час якраз відкривалася виставка в Единбурзі, встигли побачити 34 театральні вистави та відвідати кілька мистецьких виставок – це велика кількість вражень, думок, упливу глибокого особистого характеру, декілька прикладів легкої розваги, ну й, звичайно, кілька разів довелося вийти із залу, бо сил на дурне вже точно не вистачало. Постмодерністське мудрагельство у виконанні американського інтелектуалізму, костюмовані трагедії старшокласників, позбавлені будь-якого реального наповнення, внутрішні конфлікти Олександра Македонського Великого, що зводилися до гомосексуальних переживань – так, все це теж є частиною несвідомого нашого сьогоднішнього світу. Але говорити про це нецікаво, адже існують глибинніші течії, визначальні тенденції.
 
Яскравим прикладом взаємодії між сьогоднішнім світом, медіа та мистецтвом стала вистава «Глибокий розріз» (Deep Cut), що йшла у рамках фестивалю в одному з найбільш визнаних театрів міста – Traverse. П’єса побудована на реальних подіях: у 2002 році програма журналістських розслідувань Бі-бі-сі «Передова Шотландії» (Frontline Scotland) зробила для себе велике відкриття – протягом кількох років у одній і тій самій військовій частині «Глибокий розріз» від вогнепальних ран та за незрозумілих обставин загинуло аж чотири курсанти. Це було журналістською сенсацією й початком скандалу навколо британської армії.
 
На сцені розігрувалася драма боротьби однієї сім’ї, батька загиблої курсантки Черіл Джеймс, із несправедливістю бюрократії, політики та медіатехнологій. На фоні невигадливих декорацій вітальні представників середнього класу виступали політики й журналісти, військові й судові експерти. Як пояснив у своїй передмові автор п’єси Філіп Ральф, його наміром було помістити особисту, приватну історію окремої сім’ї у контекст реакції уряду та преси, тому було застосовано формат «вербатім», або театру стенографічних текстів: уся п’єса є компіляцією стенограм інтерв’ю з учасниками подій, офіційних промов, газетних статей, урядових звітів та інших документальних джерел.
 
Із втручанням медіа уряд уже не міг просто відмахуватися від вимог сімей загиблих курсантів провести відкрите розслідування. Але 2002 року, під час військових дій у Афганістані та перед початком операції в Іраку, проведення подібного розслідування негараздів у армії було абсолютно неприйнятним, натомість уряд Блера обрав тактику затягування часу за допомогою численних розслідувань за зачиненими дверима. Заключним акордом був звіт Ніколаса Блейка, незалежного, але найнятого урядом експерта із прав людини.
 
29 березня 2006 року, після 15 місяців ведення закритого розслідування, Ніколас Блейк, якому довірилися сім’ї, на якого сподівалася громадськість, оголосив свій висновок: «Відповідно до балансу вірогідностей курсанти наклали на себе руки». Дарма, що один хлопець мав п’ять вогнепальних ран, які не могли бути зроблені з близької відстані, що іншого знайшли із двома летальними кулями в голові та існувало ще багато невідповідностей. У преси не було часу чи бажання докладно вивчити ґрунтовність 2 500 сторінок оприлюдненого звіту, адже вони вже отримали цитату для формулювання заголовків своїх статей.
 
На сцену виходить журналіст Брайн Каткарт – персонаж, що представляє реальну людину, яка протягом років вела журналістське розслідування «Глибокого розрізу». Він промовляє слова з реальної статті: «Журналісти не могли зробити більше, аніж передати інформаційну репліку, на диво, ту саме, яку так наполегливо прагнуло мати у публічному просторі Міністерство оборони. Журналістика проштрафилася. В цьому є урок для журналістів і редакторів: уряди, якщо їм це дозволити, використають цей трюк знову. Вони обвалять на нас величезний масив інформації, чудово усвідомлюючи, що у нас не буде жодної надії проаналізувати його вчасно, до здачі матеріалу, а їм, як і нам, дуже добре відомо: новини дво- та триденної давнини не потрапляють на перші шпальти газет».
 
Однак, кульмінацією п’єси є виступ не журналіста, а батька загиблої курсантки – Деза Джеймса. Коли ми дивилися виставу, для останньої промови на сцену вийшов справжній Дез (як з’ясувалося, у той день ішла зйомка документального фільму про «Глибокий розріз»). Він стояв на сцені поряд із акторами й, долаючи хвилювання, зачитав свої власні слова: «Ми дотримуємося простих правил розмови. Не прикрашай. Не перебільшуй. Не впадай у істерику. Кажи правду. Дотримуйся її. Саме тоді вони не знатимуть, як впоратися із тобою».
 
По закінченні вистави я мала можливість переговорити із Дезом Джеймсом. Я сказала йому, що в Україні батькам загиблих в армії дітей навряд чи вдалося б досягнути того, що зробив він, і почула у відповідь: «Головне – не здаватися».
 
Серед інших яскравих подій – вистава «Аполлон/Діонісій» (Apollo/Dionysus), у якій на сцені з білого паперу й ряду чорних пляшок, наповнених червоним вином, відбувався складний філософський дискурс двох голих чоловіків, що репрезентують грецьких богів, і голої ж жінки-оракула з дитям. Оголеність при цьому не відіграє ролі епатажу, навпаки, у поєднанні з нестандартними та водночас природними рухами акторів, наче смак вина на губах, що лишився після того, як глядачам дали пригубити із пляшок, нагота примушує саме глядача реально відчути одвічний конфлікт давньогрецького світосприйняття: напругу між чуттєвістю й порядком.
 
У «Жінках Трої» (Women of Troy) ще до початку вистави глядачкам надягали чорну пов’язку на очі й заводили їх у темний зал, як полонянок, а вся вистава проходила у світлі ліхтариків, у темниці, де і розгорталася трагедія життя після загибелі коханих чоловіків та батьківщини. А от у кабаре «Вибір Паріса» (The Judgment of Paris) нью-йоркської компанії прекрасна Єлена вже перетворювалася на жінку легковажної поведінки типажу Марлен Монро у борделі Афродіти.
 
Чорна комедія з Японії «Банкет мурашок» (Feast of the Ants) – приклад ефективної культурної інфільтрації. Поєднання яскравого японського фольклору й гумору із сучасною соціально-філософською темою егоцентризму людської раси, вишукано оформлене і в адекватному перекладі (іноді за допомогою надписів, іноді – окремих реплік не надто чистою та зрозумілою англійською або просто застосовуючи синхронний переклад із динаміка), справді працює на розширення культурних зв’язків між Японією й Заходом.
 
На фестиваль приїздить досить багато учасників із неангломовного світу, й це не лише танцювальні групи чи фізичний театр. Мова театру інтернаціональна, та переклад все ж таки необхідний. Цього року Україну на Fringe представляв лише один колектив: Коломийський драматичний театр привіз свій давній успішний проект «Гуцульський рік». Ця вистава теж багата на фольклор та гумор, і вона отримала досить позитивні відгуки. Однак, коли рецензія в Daily Telegraph починається фразою «Як добре ви володієте українською?» – натяк треба сприймати однозначно, бо в Единбурзі українською володіють одиниці. Неангломовні театри мають докласти додаткові зусилля, аби їх почули, той самий критик стверджував, що субтитрування української вистави могло перетворити її «із погано відвідуваного дивацтва на справжню фестивальну історію великого успіху».
 
Нарешті, педофілія – абсолютне зло сьогодення, бо воно не піддається жодній логіці, – як на мене, згадувалося в різних проектах аж занадто часто. Проте вистава одного актора «Відпущення гріхів» (Absolution), в якій розповідь веде серійний убивця католицьких священиків-педофілів, котрий сам для виконання своєї місії став священиком, закінчується цікавим постулатом про те, що дітям треба допомагати не лише грошима і благодійністю, а й самопожертвою…
 
І все ж таки з усього побаченого найбільш вразила проста за формою вистава «Історія отруйника» (Poisoner’s Tale). Ця вистава разом із парною до неї, хоча безпосередньо й не пов’язаною, «Білою трояндою» (The White Rose) є дебютом англійської театральної компанії-початківця. Чотири молоді людини сидять за столом за келихом вина: вони прийшли до свого друга А, бо турбуються за нього і хочуть допомогти. Деякий час тому А розійшовся із дівчиною, але у ході розмови стає зрозуміло, що із ним діється дещо більше, аніж біль утраченого кохання.
 
Отруйна думка – от справжній головний герой п’єси. Вона заволоділа А, непереборна і спокуслива, наче невиліковний вірус, вона неспинно поширюється у світі, й ми всі колись із нею зустрінемося. А намагається пояснити своїм гостям: «У чому сенс? У чому моє призначення? Я є лише цією жалюгідною порожньою оболонкою. Ми всі є… Ми живемо, ми вмираємо. І крапка».
 
Отруйна думка – це виклик сьогоднішнього світу. Не називаю це хворобою, бо деякі виклики є не аномалією, а сутнісними складовими окремого періоду в історії. Вони стають тим каменем спотикання, лише подолавши який, цивілізація може вийти на нове плато свого розвитку.
 
Друга вистава компанії – «Біла троянда» – розповідає про історичні події 1942 року. Чотири молоді людини, представники німецької інтелігенції, приймають рішення чинити пасивний опір нацистському режиму: створити й розповсюдити листівки, які міститимуть ідеї про відповідальність індивідуума та заклики до дій. Пізніше, у 1943 році, членів групи опору «Біла троянда» заарештують СС, на суді герої не відмовляться від своїх переконань, і їх буде страчено.
 
Як пояснила авторка «Історії отруйника» й виконавиця жіночої ролі Наталі Вакелін, «дві п’єси виступають безпосереднім контрастом одна до одної. У Білій троянді чотири молоді людини настільки самовіддані й палкі, що вони готові пожертвувати власним життям за те, у що вірять. “Історія отруйника” протиставляє їм чотирьох молодих людей сьогодення, які настільки захоплені виключно своїми власними світом і життям, що забувають про існування інших навколо них, отже вони більш егоїстичні, вони лише потурають власним бажанням».
 
Режисер та засновник театру, а також автор другої п’єси Мелані Бойс розвиває цю думку далі: «Сьогодні в Західній культурі всі “великі” ідеї і філософії були пережиті й знецінені одночасно із релігією, заміщеною натомість культом індивідуума. В популярній культурі шоу Великий брат (Big Brother) та його сучасники поставили посереднє вище за “надзвичайне: людей прославляють за те, що у них немає помітних талантів або інтелекту, й відповідно ми всі починаємо вірити у своє право бути егоцентричними аж до виключення всього іншого».
 
Ця характеристика сучасної людини перекликається з темою «Тотальності розважального», яка нещодавно розглядалася у журналі «ТК» (№6/2008). Мені вже тоді кортіло спробувати розібратися у причинах цих процесів і пошукати відповідь на головне питання – чи можна цьому протидіяти?
 
Вважаю, що глибинними причинами цих процесів є демократія й остаточне домінування матеріального світосприйняття. Незважаючи на безліч недоліків, західна цивілізація досягнула надзвичайних результатів: у переважній більшості ми всі ситі й одягнені, ми всі можемо отримати освіту, ми рівні перед законом і наші «права людини» реально існують у матеріальному, а не лише в ідеологічному просторі. Особисто я, як людина, що живе у цьому часі, радію таким досягненням.
 
Радіти мав би, мабуть, і Маркс, бо нарешті повна влада віддана масам: це влада споживача. Йому, звичайно, ще можна ідеологічно «промити мозок», на нього можна вплинути, та насправді ідеологія вже не має тої сили. Навіть реклама не здатна протидіяти непереборній силі найменшого спротиву, що спрямовує споживача обрати не те, що є кращим, а те, чого легше бажати. І цілком закономірно обираються продукти, які легше продаються.
 
Демократія й розвинутий капіталізм зрівняли, зробили пласкою духовний трикутник Кандинського. Суть трикутника нагадує за логікою піраміду Маслоу, але йдеться не стільки про потреби (в даному випадку потреби інтелектуально-духовного характеру, рівень яких зростає з одночасним зменшенням кількості тих, хто їх потребує), скільки про духовну місію тих, хто «згори», робити нові прориви, рухатися вперед, і незважаючи на те, що з них часто кепкують сучасники, тягнути за собою все суспільство. Як правильно вказала Мелані Бойс, надзвичайне вже зовсім не котується, і якщо раніше сміялися із нерозпізнаних геніїв та пророків, бо ще не розуміли їх, то сьогодні більшості вже смішно від самої концепції геніальності чи духовного розвитку. Ми всі стали рівні в нашому статусі споживача, в нашому соціальному статусі громадянина, спеціаліста, тримача прав людини. Ми перетворилися на масу. Й ця маса вже не вбачає особливості чи цінності існування інтелігенції. Тут можна посперечатися, чи вона взагалі будь-коли бачила в ній цінність, адже ніколи не переведуться ті, хто з насолодою опустять іншого на землю, бажано нижче плінтуса. Але я все ж таки дотримуюся думки, що різниця у статусі в минулому визнавалася й викликала повагу і прагнення до неї підтягнутися. І якщо у тоталітарних режимах інтелігенція мала боротися за виживання через те, що її фізично знищували, то сьогодні вона має боротися за виживання в першу чергу із самою собою, зі спокусою розчинитися в масі, де бути сьогодні аж надто комфортно.
 
Статус інтелігенції уже не несе якоїсь додаткової вартості. Немає не лише матеріальних переваг, а і статусних. Лишаються тільки якісь незручності, дивацтва, складні потреби та ірраціональні прагнення рухатися кудись далі. Єдине, що сьогодні відрізняє інтелігенцію від неінтелігенції, – це не освіта, вона вже давно припинила бути критерієм розмежування, а розуміння існування і прагнення більшого, аніж лише матеріальний світ.
 
В тому, що відбувається сьогодні, не варто звинувачувати медіа, бо медіа – це система спілкування, чергові колеса, на яких наразі подорожує цивілізація. Це форма, правила дорожнього руху, та все ж таки не суть і навіть не напрямок історичного розвитку. Суттю залишається сама людина та її внутрішній пошук смислу.
 
За все має нести відповідальність людина. Якщо сьогодні інтелігенцію не вдовольняє відсутність чи рівень продукту, якого вона прагне, їй доведеться боротися за те, щоби це змінити. Якщо хтось має амбіцію бути трохи вище за масу в ієрархії людського існування, йому варто задуматися не лише про відпустку чи краще оплачувану роботу, а і про те, які дії він має зробити на фронті за власне виживання. І боротися доведеться у реаліях, що вже склалися: люди хочуть розважального, будь ласка, дайте їм розважальне, але так, щоби воно ще і було наповнене смислом. Тому ж Тарантіно, наприклад, це пречудово вдається.
 
Як варіант можна організувати проект на наступний Fringe. Підійти до цього варто ґрунтовно, адже треба визнати, що ми живемо у матеріальному світі, й доведеться грати за його правилами. Крім оригінальної ідеї і творчого виконання, необхідно опрацювати можливі джерела фінансування, визначити конкретні цілі, підготувати бізнес-план. Для тих, хто цим зацікавиться, нижче наведено рекомендації, як підійти до участі у фестивалі.
 
Але зауважте: ті, хто приїздить в Единбург, змагаються не за престиж, не за гроші й навіть не за увагу, вони виборюють своє право на існування у матеріальному, демократичному, сьогоднішньому світі.
 
Текст уперше опублікований у журналі «Детектор медіа» №10/2008
 
Хто і як може взяти участь у Единбурзькому Фріндж-фестивалі?
 
Якщо у Вас є бажання, енергія і, найголовніше, зухвалість і ви дійсно обмірковуєте можливість участі у Фріндж-фестивалі, вам варто дослухатися до досвіду тих, хто через це вже пройшов. Саме тому я звернулася по поради до ветеранів:
 
Ольга Данилюк, режисер і продюсер вистави «Коли ми були Богами» (Український пластичний театр NovaRasa), Фриндж 2006 р.
 
– Які аспекти участі в фестивалі для вас були найбільш складними, найбільше надихали?
– Я думаю, для більшості колективів, і для мене також, найскладніше на Фринджі – не загубитися серед такої кількості вистав та не потрапити під нищівний шквал критики, котра якщо і не означає кінець творчої кар’єри, то кінець для шоу вже напевно. Дуже влучно охарактеризував Фриндж мій колега, який працює з West End Productions: It’s a theatre hell.
 
Надихає вибратися з цього театрального пекла неушкодженим фізично та матеріально, з професійними здобутками, такими як нагороди, контракти, контакти. Надихає демократична атмосфера фестивалю: відомі професіонали поряд із початківцями, доступність спілкування з усіма дотепними, веселими, талановитими представниками акторської професії й тими, хто їм співчуває, і надзвичайна різноманітність театральних жанрів. Додатковий бонус – знайомства з колегами по цеху допомагають отримати безкоштовні квитки на вистави. Я вважаю, що варто хоч раз у житті побувати на Фрінджі – чи то як учасник, чи то як глядач.
 
– Коли треба починати підготовку й просування проекту новачкам?
– Найбільш престижні промоутери формують свої програми восени. Як правило, вони хочуть бачити відеозапис вистави для відбору. Але взимку також є хороші шанси знайти хорошу сцену (але кращі години для вистав скоріше вже будуть зайняті). Одним словом, чим раніше – тим краще, головне не пропустити фіксований крайній термін для реєстрації на фестиваль.
 
– Що б ви зробили інакше в підготовці проекту, вирішенні організаційних та фінансових питань?
– Я би показала виставу на менш відомих фестивалях, перш ніж везти на Фріндж. Підійшла би більш вимогливо до підбору команди – це повинні бути дуже цілеспрямовані люди, готові до вимог жорсткої конкуренції. Вклала би більше коштів у якість продукції, ніж у кількість учасників (у будь-якому разі зменшила би кількість виконавців). Розраховувала би більше на кошти приватних спонсорів/ меценатів, ніж на підтримку державних та міжнародних організацій (марне витрачання часу). Спланувала би стратегію просування проекту після Фрінджу, використовуючи цей фестиваль як трамплін.
 
– Що, на вашу думку, заважає ширшому представленню України на Единбурзькому фестивалі? Перешкоди в першу чергу комерційно-фінансові, інформаційні чи у відмінностях культури та менталітету?
– Звичайно, в першу чергу комерційно-фінансові – це досить дороге задоволення, яке мало допомагає подальшому успіху в Україні – в силу замкнутості нашого культурного простору. Події фестивалю мало висвітлюються в Україні. Але водночас є великий ризик для театрів підмочити свою репутацію і потрапити в зуби незалежній театральної критиці (яка бачила вже все і вся та не зважає на ранги), що не надихає наші субсидовані, «народні» та «заслужені» колективи. Також проблемою є брак досвіду самореклами та нерозуміння правил виживання у висококонкурентних середовищах. Щодо відмінностей у культурі та менталітеті – то це може бути як недоліком, так і перевагою, залежно від жанру.
 
– Яку роль, на вашу думку, має відігравати держава в підтримці подібних проектів закордоном?
– Підтримка держави необхідна. Але необхідно змінити критерії відбору, бо занадто багато фаворитизму в бік високочолих академічних інституцій. Чиновники від культури ніяк не ризикнуть підтримати щось експериментальне та нове – іншими словами те, для чого існують такі фестивалі, як Фриндж. А просувати на міжнародному ринку продукцію за принципом «нове – це добре забуте старе» не є перспективним. 
 
– Що б ви порадили потенційним українським учасникам?
– Немає успіху без ризику, а особливо на Фринджі. Готуватися до фестивалю як до спортивних змагань. Участь у фестивалі не обмежуються виставами, потрібно займатися зв’язками з пресою, промоутерами, рекламою, зробити якомога більше контактів. Уся світова театральна індустрія сконцентрована в цей час у Единбурзі, і цим треба користатися. Зі свого досвіду можу порадити збалансовувати творчі амбіції з фінансовими затратами, хоча з хорошим професійним шоу можна підписати гастрольний контракт, який із часом окупить витрати. Соло-вистави бувають досить успішними і не загрожують фінансовим фіаско. А ще краще приїхати на Фриндж декілька разів, а не сподіватися успіху одразу. І найкраще – стати постійним учасником фестивалю.
 
– У статті в «Дзеркалі тижня» ви докладно розповіли про виставу «Коли ми були Богами» й історію успішної участі у Фриндж-фестивалі. Чи відбувся подальший розвиток цього проекту?
– Як організатор і режисер я опинилася між двома країнами з абсолютно різними інфраструктурами і культурною політикою. В Україні не існує структури незалежних театрів, тому виникла проблема сцени для виступу. Для новоспеченого колективу орендувати сцену на комерційній основі рівноцінно фінансовому самовбивству. Зрештою я повернулася до Лондона, де і продовжую свою творчу працю.
 
В підсумку театральна компанія NovaRasa продовжує своє існування. Я планую відновити виставу за сприятливих обставин. Наразі організовую новий проект, пов’язаний із українським періодом творчості Гоголя, який планую презентувати в наступному році в Лондоні з залученням St. Martin College of arts and design. Також є велике бажання співпрацювати з Україною (яке поки що ніяк не матеріалізується), зокрема з художниками, які творять у жанрі digital arts, multimedia.
 
Мелані Бойс, режисер і продюсер вистав «Історія отруйника», «Біла троянда» (MMVI Theatrical), Фриндж 2008 р.
 
Яки аспекти участі у фестивалі для вас як для продюсера були найскладнішими? Що надихало найбільше?
– Найбільш складним було просто це зробити! Це моя перша робота в якості продюсера, й крива набуття знань була досить стрімкою від моменту бронювання сцени у лютому аж до сьогоднішнього дня. Мабуть, чи не найважливішим і найскладнішим аспектом був пошук акторів. Всі четверо перевищили мої сподівання, і я дуже задоволена як рівнем їх акторської майстерності, так і їх особистим внеском у цей проект. Безумовно, формування такого складу в поєднані з кількома відмінними рецензіями й позитивною реакцією глядачів – результат, який надихає найбільше. Якщо врахувати, що ці дві вистави є нашими дебютними проектами як письменників і мене як режисера й продюсера – нам є чим пишатися!
 
– На Фриндж-фестивалі широко представлені міжнародні учасники – різні культури, театральні школи, ідеології. Чи не здається вам, що деякі іноземні проекти випадають з контексту Единбурзького фестивалю?
– Прекрасною рисою Единбурзького Фринджу є відсутність специфічного контексту – будь-який театр будь-якого спрямування, стилю, ідеології чи стандартів є бажаним і, напевне, знайде свого глядача. Навіть якщо комерційний аспект фестивалю доволі цинічно відсуває незвичні проекти на узбіччя, завдяки природі глядача Фринджу хороші вистави завжди вийдуть уперед, і походження чи стиль театру не матиме жодного значення.
 
– Щоб ви порадили українським театральним чи танцювальним групам, яки би хотіли показати свої проекти в Единбурзі?
– Насамперед вони мають вирішити, чого хочуть. Якщо основним завданням є заробити гроші – киньте цю справу одразу й залишайтеся вдома! В Единбурзі дуже мало вистав, на які повністю розпродаються квітки, та навіть у цьому випадку дуже сумнівно, що вам вдасться отримати прибуток. Якщо ви маєте на меті привезти свою виставу на суд більш широкої аудиторії, тоді так, їдьте на Фриндж. Якщо це можливо, відрядіть свого представника, щоби він відвідав та відчув фестиваль роком раніше, до виходу вашого проекту. Фестиваль пропонує безліч безкоштовних семінарів для всіх охочих – про те, як підготувати виставу і як її продати.
 
Коли ви будете на Фринджі, знайдіть проекти, схожі на ваш, і якщо можете – поспілкуйтеся з театральною компанію щодо їх досвіду. Майже всі на фестивалі підтримують нові компанії, особливо коли ті з іншого місця, і з радістю поділяться досвідом. Більш конкретно – організуйтеся якомога раніше і слідкуйте за всіма строками, що встановила команда Фринджу, бо в цьому графіку сфокусовано все, що необхідно зробити поза межами підготовки самого проекту. Ну й нарешті, питання першочергової ваги – сконцентруйтеся на самому проекті. Здавалося б, це очевидно, та це абсолютна правда: якщо вистава не надто хороша, не буде позитивних рецензій, і ваш глядач вирішить краще піти подивитися щось інше.
 
Дмитро Чиборак, директор Коломийського обласного українського драматичного театру ім. Івана Озаркевича. Вистава «Гуцульський рік», Фриндж 2008 р.
 
– Коли і як ви вперше почули про Фриндж-фестиваль, коли ухвалили рішення взяти в ньому участь?
– До участі в Міжнародному театральному фестивалі в Единбурзі наш театр запросили вже вдруге. Перша така пропозиція надійшла нам, коли один із директорів Томек Борк переглянув виставу «Гуцульський рік» Гната Хоткевича у відеозапису й одразу визначив, що вона цілком вписується у формат фестивалю і матиме успіх. Однак через брак коштів здійснити цей недешевий проект театр самотужки не зумів. Не отримавши належної підтримки ані від влади, ані від спонсорів, театр змушений був відмовитися від участі.
 
Рішення про участь у фестивалі цього року було прийнято в кінці березня 2008 року, коли ми отримали запевнення і від владних органів, і від окремих спонсорів про часткову підтримку проекту. Але своє слово наразі дотримали тільки Івано-Франківська обласна рада й облдержадміністрація. Їх внесок і став відправною точкою в остаточному рішенні бути учасниками фестивалю.
 
– Які конкретні цілі ви переслідували – популяризувати Коломийський театр, встановити контакти для майбутніх міжнародних турне, досягти комерційного успіху, популяризувати українську культуру, ознайомитися зі світовими театральними тенденціями трупи театру?
– Цілі: популяризація Коломийського театру – найдавнішого театру Галичини, якому в цьому році виповнилось 160 років! Адже саме наш театр закладав підвалини українського театрального руху; популяризація української культури, яка є глибоко енергетичною, життєстверджувальною; ознайомлення зі світовими театральними тенденціями; своєрідний реалістичний маркетинг театрального продукту.
 
– Як довго готувався проект (від прийняття рішення їхати до початку вистави в Единбурзі)?
– Проект у такому варіанті, як його побачив глядач на фестивалі, готувався три місяці. Мова йде про ущільнення самого дійства (до відведеної організаторами норми 1 год. 15 хв.); переведення декорацій на валізний варіант і т. ін.
 
– Як ви оцінюєте результати участі вашого театру в Фриндж-фестивалі? Чи вдалося досягнути поставлених цілей?
– Ми задоволені результатами. Визначених цілей в основному досягнуто. Безперечно, ми набули неабиякого досвіду щодо підготовки й участі у подібних шоу, засвоїли деякі організаційні уроки:
 
Найперше: Фриндж-фестиваль не є чисто форумом традиційно європейського, класичного драматичного театрального мистецтва. На нашій сцені тільки наш театр і польський представили драматургію в її класичному варіанті, інші проекти (а щодня на цій же сцені відбувалося 7 вистав) являли собою модернові театральні віяння, зорієнтовані на пластику, музично-світлові ефекти, балетні і танцювальні композиції. Така форма не має мовного бар’єру, але водночас і не має тієї милозвучної мовної енергетики, яка посилює кожен вираз, кожен рух, кожен жест.
 
Театральний фестиваль в Единбурзі – це також не зовсім фестиваль у звичному його розумінні. Це своєрідний всесвітній ярмарок, на якому (як на ярмарку) – найбільше представлені продавці і купці. Театральні колективи привезли на огляд свій товар, а купці (в сучасному сприйнятті продюсери) приїхали побачити і відібрати для себе те, що може принести їм успіх і прибуток;
 
3 цього випливає, що самі організатори не дуже переймаються кількістю глядачів у залі. Для них головне – щоби були представлені театральні критики, журналісти, тобто ті, хто можуть допомогти продавцям знайти свого покупця і навпаки. Тому ставити за ціль комерційний успіх без власної активної промоційної компанії абсолютно нереально.
 
– Що б ви порадили іншим українським театральним групам / колективам, що мають амбіцію взяти участь у фестивалі?
– Що порадити? Единбурзький театральний фестиваль – це планка, це дух, це школа! Найперше – треба мати живу, оригінальну річ. Потім необхідно обов’язково її вписати у формат фестивалю. Далі – знайти потрібну суму, і, як кажуть – з Богом!
 
 
Богдан Яременко, Генеральний консул, Генеральне консульство України в Единбурзі
 
– Пане Богдане, беручи до уваги нечасту участь українських колективів у Фридж-фестивалі, чи не виникало у вас враження, що Україна і Західна Європа перебувають у різних ідеологічно-культурних вимірах і роботи українців є надто чужими і незрозумілими для середовища міжнародного фестивалю Единбургу? Чи причина полягає не стільки в ментальних чи культурних відмінностях, скільки в нерозумінні українцями комерційної складової?
– Нам все ще легше їздити на гастролі до сусідів (чий менталітет і мови – хоч у Росії, хоч у Польщі – ми розуміємо без особливих зусиль), а не в Західну Європу чи США. Заважає відсутність грошей, організаторського досвіду, знань іноземних мов, візи, відсутність інформації (точніше, нерозуміння, навіщо і як її шукати, бо про Фриндж і все подібне загально- і легкодоступної інформації більш ніж досить). Щоправда, в переліку причин відсутність коштів можна поставити на останнє місце.
 
У культурному просторі Європи нас поки що не існує. Хочу пояснити, що в жодному разі не йдеться про те, що Україна не має культури чи здобутків, вартих щонайширшої популяризації і пропагування, або що наші митці чи колективи не бувають у країнах Європи. Але коли щось українське з’являється, наприклад, на Фринджі, то найбільш вірогідно, на нього підуть подивитися саме як «на Україну». Коли ми інтегруємось, то подібний інтерес до України як до екзотики зникне, проте з’являться цілком вмотивовані сподівання, що можна очікувати від конкретних митців чи колективів. Хочеться сподіватися, що колись у Західній Європі ходитимуть не «на Україну», а на конкретні українські імена.
 
Разом із тим, якщо повернутися до вашого питання, то, на мою думку, найбільш вірогідно, мова все ж таки йде про загальне незнання в Україні європейських культурних процесів і явищ, відсутність достатнього розуміння комерційної складової. Знову ж таки, маю на увазі ширший загал, а не кільканадцять щасливих винятків. А говорити про якісь суттєві ідеологічні, культурні чи ментальні відмінності як перешкоду у більш повноцінній участі в європейських культурних процесах, мабуть, не варто. Насправді ці відмінності, якщо вони існують, швидше за все є не перешкодою, а фактором, який підвищує до нас інтерес. Погодьтеся, митець не може вас нічим вразити, якщо він такий, як усі. Зрештою, сама Європа в культурному плані дуже строката і толерантна.
 
– Однією з вагомих перешкод участі українців у Фриндж-фестивалі є складнощі при отриманні віз, їх ціна та висока вірогідність відмови. Чи є в вас практичні поради щодо того, як мінімізувати можливі ускладнення, пов’язані з отриманням віз?
– Перш за все, необхідно розуміти логіку консула чи працівників візових відділів. Їх завдання – переконатися, що аплікант не є потенційним нелегальним мігрантом і що заявлена мета поїздки відповідає реальності, а перебування іноземця в їх країні не буде пов’язане з якимись фінансовими ризиками для уряду чи інших установ.
 
Список краще подавати одразу на всю групу і зазначати функції всіх учасників колективу (якщо протягом тижня документи підносять і підносять, а при цьому ще й з’являються ті, які «просто за компанію» їдуть – проблеми майже напевно будуть). Супровідні документи повинні підтверджувати, що група знає, які вистави, в яких залах і коли вона ставитиме, де і за які кошти житиме і т. д. Це можуть бути листування з дирекцією Фринджа і листи-підтвердження про включення вистави до програми фестивалю. Листи-підтвердження резервування і сплати за оренду залу, готелю, банківські документи, які підтверджують наявність коштів на поїздку і перебування на фестивалі, медична страховка тощо. Треба одразу уточнити: усна заява сама по собі не є доказом. Тобто не варто сподіватися, що вам повірять на слово, оцінять ваш зовнішній вигляд і т. д. Треба документально переконати.
 
Подавати документи треба щонайменше за два місяці до поїздки. Тут є дві причини. Перша: якщо якісь документи викликатимуть сумніви, чи щось треба буде подати додатково – матимете запас часу. Друга: квитки варто викуповувати лише після отримання віз, а чим ближче до дати від’їзду ви отримаєте візи, тим дорожчими будуть квитки (передовсім якщо мова йде про літак).
 
Ну, і в ситуації з Британією треба бути готовим заплатити від 600 до 2000 грн. за кожну візу (а також до того, що все інше в самій Британії буде ще дорожчим).
 
– Чи має Генеральне консульство України в Единбурзі ресурси сприяти в організаційних питаннях потенційним учасникам фестивалю? Якщо так, то в чому саме може полягати допомога?
– Генконсульство може допомагати, але з поправкою, що це все ж таки не агент чи промоутер і не туристичне агентство. Основні організаційні питання участі у Фринджі можна вирішити і з України, не відходячи від комп’ютера (подати заявку, переглянути наявні зали, замовити житло тощо).
 
Ми однозначно можемо і повинні надати інформацію і пораду, як і куди рухатися, поділитися досвідом, як краще вирішити якісь організаційні проблеми, надати контактну інформацію, звести з людьми, перевірити репутацію місцевих партнерів і т. д., і т. п. Коли люди звертаються своєчасно, чітко розписують свій проект – що вони вже зробили і в чому їм потрібна допомога консульства, – то, найвірогідніше, ми будемо готові досить швидко дати конкретні поради чи необхідну допомогу.
 
Також цілком очевидно, що фінансувати проекти приватних чи навіть державних структур із бюджету генконсульства ми не можемо.
 
– Чи може сприяти потенційним учасникам фестивалю громадська організація «Друзі України»? Як краще зв’язатися з цією організацією?
– «Друзі України» створювалися саме з подібною метою. Контактну інформацію про Шотландську фундацію «Друзі України» можна знайти на веб-сайті http://www.friendsofukraine.org/.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
7035
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Dao
5657 дн. тому
Чудова інформація і слушні думки... Отже, хоча світ - це медія, але медія - це не світ, f лише один з його відблисків
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду