В’ячеслав Піховшек: Нічого суттєвого в українській внутрішній політиці сьогодні не відбулося. Суттєве відбулося у політиці зовнішній. Україна від сьогодні – член Світової організації торгівлі. Щоправда, повноправним членом СОТ Україна стане через тридцять днів після ратифікації документа в Парламенті. Але це питання дискусійне, вже котрий день засідання Парламенту заблоковане опозицією – Партією Регіонів і комуністів. І поки не очевидно, що і за тридцять днів Парламент розблокують. Як нам ставитися до того, що відбувається у Парламенті, виходячи із суспільних інтересів? Передусім правильно кваліфікувати – перед нами парламентська криза. Потім з’ясувати, в чому праві і в чому помиляються і коаліція, і опозиція, де вони маніпулюють інформацією і чого реально прагнуть. Тим більше, що з’ясувати вам самим це важко. Більшість ЗМІ або симпатизують коаліції чи опозиції, або знаходяться на їх утриманні. Формальною підставою для блокування Парламенту став так званий лист трьох - Президента, Прем’єра і Спікера про приєднання до плану дій щодо членства в НАТО. Потім до вимоги опозиції проголосувати окрему постанову щодо НАТО додалася вимога ще однієї – щодо інциденту між міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком та київським мером Леонідом Черновецьким. Отже, рівень перший протистояння найпростіший для розуміння. Опозиція хоче продемонструвати силу. Тобто, довести, що без її голосів Парламент не можу ухвалити жодного рішення. Для цього, в принципі, багато не потрібно. Кількість голосів у коаліції – 227 – критична для прийняття рішення. А ще завжди хтось у відрядженні, хтось – хворіє. Отже, опозиції варто всього лише ретельно стежити за дотриманням регламенту, щоб ніхто не міг проголосувати чужими картками. Хоча ще недавно нинішня опозиція, тоді антикризова коаліція, часто голосували чужими картками. А щодо її нинішніх методів – це просто дзеркальна ситуація. Ми пожинаємо плоди річної давності. Якщо рік тому хтось вибирав як технологію блокування електрощитової Парламенту, то не варто дивуватися, якщо сьогодні хтось порубає сокирою крісло Спікера Яценюка чи парламентську трибуну. Рівень другий протистояння – ідеологічний – НАТО. З цього місця давайте докладніше. Знову вкотре доводиться говорити, що велике запитання викликає і те, що робить наша влада, і те, як вона це робить. Почнемо з того, що про існування листа трьох – Президента, Прем’єра і Спікера Парламенту про приєднання до плану дій щодо НАТО – вся країна дізналася не від його підписантів, а від американського сенатора Річарда Лугара.

«Українська правда», 15 січня 2008 року: Президент Ющенко, Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко і Голова Верховної Ради Арсеній Яценюк написали звернення щодо приєднання до плану дій щодо членства в НАТО на самміті в Бухаресті. Про це у вівторок у Києві заявив американський сенатор Річард Лугар журналістам після зустрічі з представниками опозиційного уряду.

В’ячеслав Піховшек: Вдумайтеся, що сталося. Про рішення, яке має величезне значення для України, ми дізналися не від керівництва держави, а від американського сенатора. І це є цілком в стилі Лугара, так відрапортувати про успіх своєї поїздки. Тепер поміркуємо детальніше, про візит Лугара українській стороні було, напевне, відомо заздалегідь. Отже, я в праві припустити, що і лист писали і підписували під його приїзд. Те, що підписання листа нас повідомило не керівництво країни, а представник іноземної країни, дозволяє зробити ще кілька висновків. По-перше, коли керівництво нашої країни підписує цього листа по-партизанськи, це означає, що воно його до певної міри соромиться або усвідомлює непопулярність цього кроку, або не знає, якими словами пояснити, чому серед інших і нагальніших проблем України вибрали саме НАТО. По-друге, як кажуть мої джерела, не виключено, що це і було головне, для чого робилися дострокові парламентські вибори. Простіше кажучи, Сполучені Штати Америки закрили очі на їхню досить сумнівну легітимність в обмін на форсаж руху України до НАТО. Тепер про позицію Регіонів. Офіційно вона така.

Ярослав Сухий, Інформаційний сайт Партії Регіонів, 5 лютого 2008 року: Ми усе ж таки будемо вимагати, щоб проект постави щодо євроатлантичних перспектив України був ухвалений по-людськи. Спочатку референдум щодо вступу України в НАТО, а тільки після цього процедура вступу. А коаліція пропонує навпаки – спочатку Україна пройде всю процедуру вступу, а потім буде проведено референдум. Хіба це не цинічне знущання над громадянами?

В’ячеслав Піховшек: Опоненти закидають Партії Регіонів непослідовність. Опубліковано документи, які в 2004-му році підписував сам Віктор Янукович і саме про членство України в НАТО. Регіонали і самі не втримаються від пересмикувань.

Вадим Колесниченко, Інформаційний сайт Партії Регіонів, 5 лютого 2008 року: Представники коаліції заявляють, що в них начебто є мандат довіри народу на підписання цього документа. Хоча у передвиборних програмах БЮТ і «НУ-НС» цих питань не було.

В’ячеслав Піховшек: Це не зовсім так. Представники «Нашої України – Народної Самооборони» під час виборчої кампанії про членство в НАТО говорили. БЮТ питання НАТО уникало, але пункт про членство в НАТО є в угоді про створення коаліції БЮТу і «Нашої України». І вже в тому єдиний на сьогоднішній день позитивний момент підписання листа трьох – ясність позиції Юлії Тимошенко. Вона вперто роками уникала питання – «за» вона чи «проти» НАТО. Тепер і формально зрозуміло, що «за». І це варто знати її виборцям. Начебто всі за НАТО і всі за референдум. Питання – коли його проводити. Але чи всі за НАТО? Тепер про незрозуміле мені лукавство позиції Партії Регіонів. А сама ця партія «за» вступ до НАТО чи «проти»? Логіка – ми за те, що вирішить народ на референдумі – в даному випадку не годиться. Політична партія повинна мати сформульовану позицію щодо такого важливого питання. І тут ми виходимо на третій рівень аналізу нинішньої парламентської кризи – суспільний, світоглядний. Мені прикро, що таке важливе питання, як блоковий чи позаблоковий статус України стало предметом політичних дискусій. Адже мало б бути навпаки. Саме із таких важливих питань мала б бути мало не одностайна згода. Така, яка панує у Чехії щодо її членства в НАТО, і в Австрії щодо її позаблокового статусу. І справа тут не тільки в низькій поінформованості нас з вами щодо моделей і цілей НАТО, про що часто можна чути. І не справа тут в радянських стереотипах про НАТО як про агресивний блок. Чи в якійсь темній убогості зазомбованих російською пропагандою українців Півдня і Сходу України. І такі шовіністичні вирази можна зустріти у нашій пресі. Справа у нашому виборі світоглядного місця в світі. Лукавство всіх політичних сил у питанні НАТО полягає у тому, що жодна з них не веде чесного діалогу з країною про наслідки нашого членства чи нечленства в НАТО. Найбільша відповідальність у влади. Ви ніколи не задумувалися, чому під час Кучми НАТО підтримувала більша кількість українців, ніж зараз? Не тільки тому, що про членство в НАТО говорилося як про далеку перспективу, але ще й тому, що ніхто нікому нічого не нав’язував. В мене є така теорія – коли українці останніми роками постійно чують: «Нам треба в НАТО», - спрацьовує реакція відторгнення. Українці взагалі не люблять, коли їм щось нав’язують. Беручи участь у референдумі щодо НАТО, якщо він взагалі коли-небудь буде, ми всі повинні чесно відповісти на наступні запитання: що ми знаємо про НАТО і чи достатньо, наскільки повна наша інформація, чи поділяємо ми політику цього блоку в останні роки, що ми взагалі знаємо про цю політику, чи в стані ми самостійно забезпечувати свою безпеку. Але на цих запитаннях не можна зупинитися. Якщо ми не діти, а дійсно дорослий народ, ми повинні чесно відповісти собі, принаймні самим собі, на більш неприємні запитання. Якщо ми дійсно доросла нація, то ми повинні чітко розуміти, що членство в будь-якій міжнародній організації – це не панацея від всіх бід і не манна небесна. Це і плюси, і мінуси. І я проти того, щоб у інформаційній кампанії про НАТО, яку нам все вперто обіцяють колись, говорити лише про мінуси чи плюси. Про все треба говорити, про все ставити запитання. Я маю на увазі не тільки провокативне загострення теми НАТО російським журналістом Михайлом Леонтьевим в останній «Свободі слова» Савіка Шустера: «Чи готові українці у випадку збройного конфлікту стріляти у росіян?». Хоч і на це питання кожен має дати свою відповідь. Сподіваюся, що до цього не дійде. Я маю на увазі інші, менш провокативні питання. Наприклад, що означає наше потенційне членство в НАТО стосовно відносин з Росією, наскільки нам піднімуть ціну на газ і чи готові ми її платити, чи введе Росія візи для українців, скількох відсотків наших громадян це торкнеться. Врешті-решт вступаючи до військового союзу, держава має вголос назвати ворога, проти якого має захистити її членство в такому союзі. Вибір на користь НАТО чи проти НАТО має бути освідомлена. Відповіді на всі запитання щодо всіх плюсів і мінусів членства в НАТО – це здатність і влади, і політичних партій вести чесний діалог з суспільством. А пошук всіма нами відповідей на непрості запитання – це тест на звання справді дорослого суспільства. Звісно, не можна виключити, що НАТО – це той подарунок, привід, який дозволив опозиції заблокувати роботу Парламенту. Влада своєю поведінкою, листом трьох такий привід подарувала, і, повторю, шкода, що питання НАТО, яке мало б бути предметом одностайного ставлення суспільства, розділило і його, і Парламент. Я не виключаю, що далі парламентська криза набуде динамічного характеру, коли вал проблем, які Парламент має вирішувати, і не вирішує, набере лавиноподібний характер. Опозиція буде намагатися закошмарити коаліцію. І в результаті можуть не ратифікувати не тільки протокол про приєднання до СОТ, але і інші речі. Що ж, будемо спостерігати і аналізувати далі. А поки все, до побачення.

Стенограма підготовлена компанією Sourcer