Запитання “Детектор медіа”:

25 Січня 2002
723
25 Січня 2002
12:07

Запитання “Детектор медіа”:

723
- Як Ви вважаєте, чи повинні бути прозорими для суспільного контролю взаємовідносини наших політиків з політичними консультантами та політтехнологами?
Запитання “Детектор медіа”:
-Чому московські політтехнологи, навіть ті, які не приховували свою причетність до успіху Володимира Путіна на виборах, тепер зовсім не прагнуть афішувати свою роботу з українськими політиками? - Як Ви вважаєте, чи повинні бути прозорими для суспільного контролю взаємовідносини наших політиків з політичними консультантами та політтехнологами? Адже часто розміри виборчих фондів у кілька разів перевищують визначені законом межі.

Вячеслав Піховшек, тележурналіст.

- Не хочу займатися передвиборчою агітацією вже як кандидат в депутати, але хочу виступити на користь такої прозорості. Думаю, що вона навіть в інтересах самих політтехнологів.

- Що ж до саме російських політтехнологів, то вони себе поводять в Україні досить етично. Це мій аргумент. І хай ті, яким він (аргумент) буде здаватися непереконливим, відреагують на нього. Російські політтехнологи не раз називали себе такими. Хоча б в “Телекритиці”. Можна до цих декларацій ставитися як завгодно, але я підкреслюю, що сам факт цих заяв був.. Натомість, ми бачимо інший приклад, коли політтехнологи та соціологи, які займалися правими, йдуть зараз на вибори за списком “Нашої України”. Я не схильний розуміти це як декларацію прозорості стосунків.

Я думаю, що така прозорість і в інтересах самих політиків. Адже вони не платять за якусь нечесну працю. Це звичайна собі легальна PR-робота, якою займаються фірми такого штибу в усіх країнах світу. Але серед політиків, швидше, має місце нерозуміння того, що декларація прозорості потрібна. Зрештою, політтехнологи теж не повинні робити чужу роботу: не вони виступають із заявами, не вони стежать за послідовністю висловлювань…

Якби я був настільки багатим, щоб найняти собі іміджмейкера, який би, скажімо, писав за мене тексти, я б афішував ці стосунки. А чому ні?

Валерій Іванов, президент Академії української преси.

Як на мене, взаємовідносини політиків з політтехнологами та політконсультантами (хто, яким чином дає поради і чи приймаються вони до уваги) -- це внутрішня справа суб’єктів політичного процесу. І я взагалі не бачу потреби у розголошенні деталей внутрішньої роботи.

Єдина інформація, яка має бути доступною для громадськості, – це розмір передвиборчих фондів того чи іншого суб”єкта політичного процесу. Маються на увазі також бюджетні суми, використані тими кандидатами, які йдуть по мажоритарному округу. Окрім того, джерела надходжень мають бути відкритими. Щоб це не були брудні гроші, здобуті кримінальним шляхом.

Володимир Малінкович, політолог.

- Я не считаю, что эти взаимоотношения должны быть прозрачными. Факт их существования --внутреннее дело каждой партии, которая, кстати, отвечает не перед всем обществом, а только перед той частью, на голоса которой она расчитывает. Если потенциальный избиратель чувствует, что за спиной партии находятся политтехнологи, манипулирующие его сознанием, а он сам является жертвой PR, то это, конечно, ненормально. Но, ещё не повод для задействования общественного контроля взаимоотношений между руководством партии и политтехнологами.

А прозрачность избирательных фондов реально не соблюдается ни в одной стране мира, тем более у нас. Мы прекрасно знаем, что деньги, выделенные на избирательную кампанию, - это всего лишь ничтожная доля для сильных партий и блоков.

Другое дело, что источники получения денег должны быть прозрачными. Мне, например, знакомы случаи, когда суммы шли через Кабмин, всевозможные государственные источники на внутренние нужды определённых партий. Это уже обман общества. Здесь уместен даже жёсткий контроль, в первую очередь, со стороны налоговой инспекции. Все такого рода денежные потоки должны контролироваться государственными структурами.

Другое дело, что политтехнологи должны получать не «cash». Ведь если они зарабатывают на предвыборной кампании, то должны декларировать этот заработок. Но этого нет нигде в мире и не будет в нашей стране в ближайшее время. И вообще такого рода контроль утопичен.

Микола Рябчук, головний редактор журналу “Критика”.

Я не зовсім розумію, що означає декларація прозорості взаємовідносин у нашій (українській) ситуації. Ми й без цього можемо спостерігати результати роботи політтехнологів. Політика в Україні – брудна, нікчемна, як і самі політики. А які політики, такі й технологи. Вони варті одне одного. Я особисто на всі ці речі досить скептично дивлюся: уся держава в нас, висловлюючись кримінальною мовою, “опущена”. Не думаю, що політтехнологи можуть бути інакші.

А, скажімо, небажання декларувати свою взаємовідносини витікає із того, що ми живемо в не правовій державі, яка за своєю суттю залишається “совєтською”. Які б нові закони не приймалися , нові правила не започатковувалися, ми продовжуємо жити за старими. Очевидно, є якісь зародки демократичного суспільства, не без цього. Адже певний міжнародний тиск змушує людей, причетних до політики, знаходитися в рамках допустимого. Звичайно, існує й велика спокуса виходити за межі й бити нижче пояса чи зі спини.

Щоправда, я не думаю, що ситуація є такою вже безперспективною. Маю надію, що з часом українська політика набере цивілізованих форм. Звичайно, в країнах сталої демократії є теж певні проблеми, зокрема, з прозорістю використання виборчих фондів. Але там все ж правила переважають над “бесприделом”. У нас ми поки що спостерігаємо протилежне.

Чому московські політтехнологи, навіть ті, які не приховували й підкреслювали свою причетність до успіху Володимира Путіна на виборах, тепер зовсім не прагнуть афішувати свою роботу з українськими політиками?

Наталія Іщенко, UAToday

- Так как я сама долгое время работала в качестве политтехнолога, то могу сказать, что разглашение или не разглашение факта работы на какую-то политическую силу зависит от желания клиента.

В принципе, по умолчанию принимается возможность говорить о своей работе, естественно, не сообщая всем желающим подробности. Однако есть и специальныеи случаи, когда клиент (или люди, его представляющие, заказчики, одним словом) требует абсолютной секретности. В частности, тотальная изоляция от внешнего мира существовала в т.н. штабе "московских имиджмейкеров", работавших на действующего Президента, на выборах 99-го. Кроме того, существует и такое понятие как давность. Выборы президента в России завершились, выборы в Верховную Раду Украины идут. Возможно, после их завершения мы все и узнаем. Хотя, на самом деле, узнать, собственно, придется немногое. Поговаривают, что на самом деле Фонд эффективной политики (ФЭП) как политтехнологическая структура во главе с Глебом Павловским разорвал контракт с СДПУ(О). Некоторая часть людей из Фонда осталась работать, но, так сказать, в индивидуальном порядке.

Михайло Погребинський, політолог

- Для політтехнологів вважається абсолютно неприйнятним публікація імені клієнта (замовника) під час роботи. Поки що на пострадянському просторі існує саме така практика. Уявіть собі, що я б визнав своє авторство, припустимо, доповіді Віктора Андрійовича (чи іншого політика) на з’їзді його блоку. Як би це виглядало? Адже і я є, певною мірою, публічна фігура і можу мати лише "один голос". Таким чином, нічого дивного в тому, що російські технологи (якщо вони насправді відіграють важливу роль у виборчій кампанії в Україні) відмовляються афішувати свою роботу з українськими політиками, немає. Навпаки, було б дивно, якби вони це робили.

Володимир Скачко, незалежний журналіст

- Причин отказа может быть несколько. Во-первых, если они (политтехнологи) “раскроются”, то сразу можно с большой степенью вероятности узнать, кто за ними стоит, а следовательно, что, кроме, разумеется, "наличмана" в "зеленых", они хотят от получить Украины, от ее экономики. Поэтому снятие персональных масок будет означать и большую известность относительно планов Москвы в Украине, а также то, кто в самой Украине готов содействовать выполнению этих планов. Вот в этом случае можно

будет говорить и о вмешательстве во внутренние дела суверенного государства, и о ничтожной продажности украинских политиков, готовых за высокое кресло предать и продать все и вся.

Во-вторых, неуверенность в своих силах. Все-таки ментальность наших двух народов разная, и то, что срабатывает в России, может не сработать в Украине. А зачем им лишнее пятно неуспеха на плащах и кинжалах?

В-третьих, элементарная брезгливость по отношению к "подопечным", то есть украинским политикам. Рассказывают, как Ельцин после общения с украинскими визави с обильным возлиянием горячительного, оставив этих визави в положении риз и решив все проблемы в пользу России, зашел к своим и сказал: "Ну, вы видели этих? И кто теперь скажет, что я дурак?" Вот русские политтехнологи, видя убогость, недалекость и продажность наших, грубо говоря, политических деятелей ", которые рвутся не к управлению собственным государством, а к корыту с дармовщиной, и не хотят пятнаться связью с этими фигурантами. И правильно делают. Если мы такие умные, то это наш удел. Или, как у нас говорят, "Та отож, кумэ!"

Лаврентій Малазонія, телепродюсер.

Весёлый вопрос. Почти как в театре: “Мама, а что будет, если балерина на сцене захочет в туалет?”. В России просто весело, особенно на выборах. Там любят “водку и зрелища”. В Украине иначе. У нас любят “ночь и сало”, поэтому всё проистекает примерно по-фоменковски: “ тиха украинская ночь, но сало лучше перепрятать”. Мы десять лет занимались тем, что перепрятывали “сало” и так усердно, что забыли, куда его перепрятали. Вот теперь российские политтехнологи это сало находят и демонстрируют.

Но они не могут показать себя, ведь никуда не делся второй компонент – “украинская ночь”. Кстати, они очень удачно разыграли и эту “фишку”: зачем демонстрировать себя “при свете”. Разве не интересней заставить себя искать “в ночи”? Да и заставлять не надо, у нас и так больше любят искать того, кто ест наше “сало”, чем само “сало”. Это национальный вид спорта, особенно в политике.

Российских политтехнологов мы знаем, знаем в лицо, знаем их любимые рестораны, знаем, на каких авто и куда они ездят, как они любят одеваться, что пьют и сколько, как и где они “обкатывают” свои задумки. В общем они почти уже как родные. А что мы знаем о других из этого “цеха”? Например о супружеской паре, очень часто пересекающей нашу западную границу (иногда транзитом через Москву). Милейшие люди – не насилуют мозговыми атаками штабной народ ( там их никто не видел), их не заботит утечка информации ( была бы информация ). Их вообще мало что заботит, в смысле знакомых для нас “примочек” политтехнологий. Парочка внимательных сканирует процесс с одной целью, чтобы не дай Бог никто не опустил рейтинг “Иконы” ниже допустимого. Как они это делают, можно догадываться, и “чьих” они никто не знает. И не хотят знать. Тиха украинская ночь.

Володимир Полохало, шеф-редактор журналу “Політична думка”

Вони й раніше це не афішували особливо. Настільки мені відомо, є просто певні домовленості, що стосуються нерозголошення суми винагороди за їхню роботу.

Інша справа - причини такої зацікавленості в роботі на цьому полі саме в нашій країні. Їх може бути кілька. В першу чергу, це бізнесові інтереси російських політтехнологів. Якщо в Росії ринок послуг в галузі політтехнологій прейскурований і чіткий, то в Україні, навпаки, маємо справу із диким, неосвоєним простором, який передбачає несподівані гонорари.

З іншого боку, дуже багато спільностей в українській та російській політиці в цілому та в політичному режимі двох країн зокрема. Більше того, Україна, по суті, повторює основні тенденції розвитку виборчих технологій в Росії. Тому політтехнологи не використовують нові технології, а застосовують вже апробовані до цього на виборах губернаторів, мерів, під час думської кампанії.

Окрім того, спостерігається саме така тенденція: до роботи в Україні запрошують непрофесіоналів. Так звані брудні технології – це, як правило, прості методи й способи досягнення цілей. А брудні вони тому, що знаходяться поза правилами чесної конкуренції. Політичним кіллерам, які послуговуються ними, руку в пристойних політологічних колах не подають. Біда в тому, що відповідна політична культура української еліти потребує саме таких спеціалістів.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
723
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду